"Кримська Свiтлиця" > #36 за 04.09.2009 > Тема "Душі криниця"
#36 за 04.09.2009
Н╤НА ГОРИК: «Усе це — Волинь, мо╓ благов╕сне Пол╕сся...»
Л╤ТЕРАТУРА Н╕на Горик народилася 7 вересня 1957 року в сел╕ Забужж╕ Любомльського району на Волин╕. П╕сля зак╕нчення с╕льсько╖ десятир╕чки навчалась на ф╕лолог╕чному факультет╕ Луцького державного педагог╕чного ╕нституту ╕м. Лес╕ Укра╖нки. Учителювала в Головнянськ╕й середн╕й школ╕, у школах м. Ковеля, викладала укра╖нську мову та л╕тературу в Ковельському машинобуд╕вному техн╕кум╕. Заслужений учитель Укра╖ни, автор пос╕бник╕в з укра╖нсько╖ л╕тератури, методичних публ╕кац╕й в журнал╕ «Дивослово». З березня 2006 року — голова Волинсько╖ орган╕зац╕╖ Нац╕онально╖ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, по╓дну╓ л╕тературну працю з викладацькою д╕яльн╕стю в Луцькому педагог╕чному коледж╕. Автор поетичних зб╕рок «Волинь моя, воле...» (зб. «Айстри», 1990) «Територ╕я слова» (1993), «Повернення Мавки» (2004), книжок в╕рш╕в для д╕тей «Погожою дниною над Укра╖ною» (1997), «На ниточц╕ родоводу» (2007). Лауреат л╕тературно╖ прем╕╖ «Благов╕ст». Мешка╓ в Луцьку.
Н╤НА ГОРИК «Усе це — Волинь, мо╓ благов╕сне Пол╕сся...»
ВОЛИНЬ Лелеки вгор╕, внизу — лепеха й жабуриння, Л╕си ╕ л╕сочки, озера й озерця др╕бн╕... Цей клаптик земл╕ — як розк╕шна бабина скриня, Не зна╓ш н╕коли, що знайдеш в кутку чи на дн╕. Десь п╕сня стол╕тня ще ойкне кр╕зь рег╕т модерну, Десь барва заблисне на вишит╕м рукав╕, Пригостить узл╕сся плодами дикого терну, Джерельце в’юнке заворушиться у трав╕... То раптом в╕дкри╓ться зору незнане бол╕тце, Сотворене Богом ╕з виводком диких качат... Усе це — Волинь, мо╓ благов╕сне Пол╕сся, На ньому ╕ дос╕ Всевишнього райська печать.
ГОСТЯМ
╤ витче земля рушники кольоров╕, Й, св╕чада озер запаливши, Волинь Огорне вас духом дов╕ри й любов╕, ╤ сили додасть, ╕ творити звелить. Вс╕м вистачить п╕сн╕, ╕ хл╕ба, ╕ сол╕, ╤ пам’ят╕, що проросла з-п╕д трави; Огорнуть вас духом козацько╖ вол╕ Свят╕ берестечк╕вськ╕ острови; Тут Луцького братства висок╕ закони, Пригляньтеся, братство шк╕льне п╕зна╓; Гулевич╕вна, неначе з ╕кони, Вам благословення сво╓ пода╓; ╤ Любарт високий без перепочинку Пильну╓ ворота ╕з мирних б╕йниць... В краю ген╕ально╖ Укра╖нки Снаги зачерпн╕ть ╕з духовних криниць! Хай буде вам тепло в об╕ймах Волин╕ — Спивайте щедрот ╖╖ св╕ж╕ меди, Щоб вам ще не раз захот╕лось однин╕ Вертатись, вертатись, вертатись сюди.
ДО СВОГО СЕЛА
Ти ще живе. Ти ще диха╓ш трохи, ╤ здичав╕л╕ чортополохи Ще не змогли тебе перемогти. Ти врятувалося якось в╕д згуби, Т╕льки над шляхом, як вибит╕ зуби, Купами цегли — вчорашн╕ хати. Вже та калина при кожних воротях Перестар╕ла в чеканн╕ й гризот╕: Йдуть екзекутори, а не свати. Йдуть та й беруть, не питаючи, в╕но, Наче в╕дроду ти т╕льки повинне С╕яти, жати, прясти й пекти. Р╕дне мо╓! Сто╖мо при калин╕, Слуха╓м саду дзв╕ночки бджолин╕ - ╤ наслуха╓мо туп╕т коня... Може, при╖де (пошли його, доле!) Той, хто полюбить тебе не за поле, А за щедр╕вку ╕ жайвороня. Поки ти ╓. Поки чортополохи У швидкоплинн╕ нов╕тн╕ епохи Не задушили тебе до к╕нця без в╕нця.
МОВНИМ ПОКРУЧАМ
Р╕дне словечко тенд╕тне, неначе пелюстка. Стопчеш його — ╕ схолоне душа твоя, пустка. Слово беззахисне, н╕бито тихе й слабе... Вразиш його, а нав╕ки скал╕чиш себе. Мова — криниця, з яко╖ щоденно ти п’╓ш. Нащо ж у не╖ ти гаддям словесним плю╓ш?! Гасне, тьмян╕╓ замулена мовна криниця. Слово-словечко не ма╓ снаги борониться. — Любиш-не любиш? — наш╕пту╓ час-ворожбит. — Зрадиш? не зрадиш? — св╕й край, свою мову, св╕й р╕д?! Д╕д же ╕ прад╕д в словах благородство бер╕г. В рот╕ онука кишить: що не слово — то гр╕х! Р╕дне словечко тенд╕тне, неначе пелюстка. Стопчеш його — ╕ схолоне душа твоя, пустка. Слово беззахисне, н╕бито тихе й слабе... Вразиш його, а нав╕ки скал╕чиш себе. * * * Вже сут╕нки збиралися в одно, Душ╕ було незатишно ╕ голо, Як... наче пташка стукнула в в╕кно... Тв╕й голос... Боже! Зв╕дки в╕н, тв╕й голос? Зоря на тл╕ небесних в╕траж╕в Тремт╕ла ╕ тулилася до шиби... В╕н, як метелик весняний, ожив ╤ крильцями знадвору тишу вибив. ╤ в╕длет╕в. ╤ стихло знов довк╕л, ╤ ст╕ни до мовчанки ще не звикли. Чи то мо╖ озвучен╕ думки В╕д мене в╕докремились ╕ зникли? * * * Нема╓ смислу. Спалено мости. Та ще живу, як в чар╕вному схов╕, На остр╕вцях тво╓╖ теплоти, На тих малих материках любов╕, На тих окрайцях вол╕, де душа Не годить, але ожива╓ в згод╕... Там правда не хова╓ться на спод╕, Слова й думки не потребують шат. ╤ невимовн╕сть щемна ╕ лунка Там пророста╓ голосом дов╕ри... Я на щасливих тих материках Шукаю смислу. А знаходжу вирок – Кр╕зь океани сумн╕в╕в пливти Й шукати ╕стин дорог╕ корал╕... На островах тво╓╖ теплоти. У льодовитих безм╕рах реал╕й.
ПОКРУЧ
Невесела п╕сня в укра╖нця. То немов жалоба, то спокута... Висохло вино — б╕ди по в╕нця. Вицв╕ли меди — сама отрута. Покруч! По м╕стах ╕ селах — покруч, По умах, серцях, в зерн╕ ╕ слов╕! Дивина бере, коли десь поруч Солов’╖ висп╕вують ранков╕. П╕сню ту, що прад╕дам звучала, Зберегли пташин╕ дитинчата. Прал╕си кор╕нням стрепенулись – Людськ╕ в╕д сво╓╖ в╕дсахнулись! Чахнуть приморожен╕ черешн╕. Блудять св╕том вив╕трен╕ душ╕. Ми на ц╕й земл╕ — як нетутешн╕. Наче вже минул╕ — не грядущ╕. Укра╖но! Божа ж ти пров╕нц╕я! Доки у тоб╕ — б╕ди по в╕нця? Доки в св╕т дивитися з осл╕нця? Доки в смутку п╕сня укра╖нця? * * * Молода Укра╖но, село полюби! ╤ пол╕ське мо╓, ╕ далеке г╕рське, Степове-в╕трове — ╕ так само г╕рке... Полюби так, як любиш пахуч╕ хл╕би. Полюби! Некрасиве, обдерте, несм╕ле в речах; Закр╕пачен╕ руки, впок╕рлива лямка... Ти ж сама, Укра╖но, спрадавна — селянка, Ти — з родини в’язальниц╕ й орача. Виручай! Бо коли в╕д нужди ти т╕кала в м╕ста, Те село, що лишалось в╕трам на поталу, Й годувало тебе, ╕ сл╕вця колихало, Щоб державн╕ тво╖ не зн╕м╕ли вуста На буднях, святах... Полюби, Укра╖но, село. Полюби, Наче душу свою, тиху п╕сню журби, Полюби так, як любиш пахуч╕ хл╕би! Полюби.
МОЛИТВА ЗА ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Без пам’ят╕ й мови, повержений в прах, У каторжну працю, в неволю ╕ страх, Наш предок пок╕рно ходив п╕д царем: «В невол╕ родились — в невол╕ умрем». Та хтось спохопився ╕ мовив м╕ж тим: «Ус╕ на ц╕м св╕т╕ п╕д небом святим...» ╤ викресав пам’ять — ╕ вже не ридав, Прадавню козацьку молитву згадав. Прор╕зали прост╕р слабк╕ голоси: «Дай сили нам, Боже, в╕д рабства спаси!» Затерпли в благанн╕ л╕си ╕ степи: «Помилуй сердешних, спаси й заступи!» Всевишн╕й почув молитви т╕ — ╕ спас. Посланець Господн╕й — Шевченко Тарас Не мав для спочинку н╕ ноч╕, н╕ дня, В╕н душ╕ вкра╖нськ╕ ╕з праху п╕дняв. Вт╕шав, то ганьбив, то над╕ю вселяв — ╤ в╕в, ╕ виводив, ╕ вив╕в на шлях. Кр╕зь тюрми й заслання, кр╕зь море негод Прив╕в в Укра╖ну... Та т╕льки ж кого?! Невже яничара, знев╕рця й сл╕пця? Присипан╕ попелом оч╕ й серця. Вже в╕льн╕ л╕си. Вже прев╕льн╕ степи... В╕д кого ж тепер нас «спаси й заступи»?! Я чую тривожних шлях╕в перехруст. ╤ слово пекельне зрива╓ться з уст: — На вольн╕й Украйн╕, в нов╕тн╕ часи, Наш Боже, Тараса Шевченка спаси! Спаси його ще раз — в╕д фальш╕ й гримас, В╕д сорому й болю за кожного з нас. * * * У кожного серця — своя Укра╖на. В одного вона — п╕дтята. В другого вона — проклята. У того — Тарасова круча. У того — рана пекуча. Нестерпна, як в ноз╕ колючка. Коштовна, як шлюбна обручка. У когось — медов╕╖ р╕ки. У когось — розп’яття нав╕ки. У когось — плато для герцю. В поета вона — зам╕сть серця.
"Кримська Свiтлиця" > #36 за 04.09.2009 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7745
|