Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА
Ніна Горик народилася 7 вересня 1957 року в селі Забужжі Любомльського району на Волині. Після закінчення сільської десятирічки навчалась на філологічному факультеті Луцького державного педагогічного інституту ім. Лесі Українки. Учителювала в Головнянській середній школі, у школах м. Ковеля, викладала українську мову та літературу в Ковельському машинобудівному технікумі. Заслужений учитель України, автор посібників з української літератури, методичних публікацій в журналі «Дивослово». З березня 2006 року — голова Волинської організації Національної Спілки письменників України, поєднує літературну працю з викладацькою діяльністю в Луцькому педагогічному коледжі.
Автор поетичних збірок «Волинь моя, воле...» (зб. «Айстри», 1990) «Територія слова» (1993), «Повернення Мавки» (2004), книжок віршів для дітей «Погожою дниною над Україною» (1997), «На ниточці родоводу» (2007). Лауреат літературної премії «Благовіст». Мешкає в Луцьку.

НІНА ГОРИК
 «Усе це — Волинь, моє благовісне Полісся...»

ВОЛИНЬ
Лелеки вгорі, внизу — лепеха й жабуриння,
Ліси і лісочки, озера й озерця дрібні...
Цей клаптик землі — як розкішна бабина скриня,
Не знаєш ніколи, що знайдеш в кутку чи на дні.
Десь пісня столітня ще ойкне крізь регіт модерну,
Десь барва заблисне на вишитім рукаві,
Пригостить узлісся плодами дикого терну,
Джерельце в’юнке заворушиться у траві...
То раптом відкриється зору незнане болітце,
Сотворене Богом із виводком диких качат...
Усе це — Волинь, моє благовісне Полісся,
На ньому і досі Всевишнього райська печать.

ГОСТЯМ

І витче земля рушники кольорові,
Й, свічада озер запаливши, Волинь
Огорне вас духом довіри й любові,
І сили додасть, і творити звелить.
Всім вистачить пісні, і хліба, і солі,
І пам’яті, що проросла з-під трави;
Огорнуть вас духом козацької волі
Святі берестечківські острови;
Тут Луцького братства високі закони,
Пригляньтеся, братство шкільне пізнає;
Гулевичівна, неначе з ікони,
Вам благословення своє подає;
І Любарт високий без перепочинку
Пильнує ворота із мирних бійниць...
В краю геніальної Українки
Снаги зачерпніть із духовних криниць!
Хай буде вам тепло в обіймах Волині —
Спивайте щедрот її свіжі меди,
Щоб вам ще не раз захотілось однині
Вертатись, вертатись, вертатись сюди.

ДО СВОГО СЕЛА

Ти ще живе. Ти ще дихаєш трохи,
І здичавілі чортополохи
Ще не змогли тебе перемогти.
Ти врятувалося якось від згуби,
Тільки над шляхом, як вибиті зуби,
Купами цегли — вчорашні хати.
Вже та калина при кожних воротях
Перестаріла в чеканні й гризоті:
Йдуть екзекутори, а не свати.
Йдуть та й беруть, не питаючи, віно,
Наче відроду ти тільки повинне
Сіяти, жати, прясти й пекти.
Рідне моє! Стоїмо при калині,
Слухаєм саду дзвіночки бджолині -
І наслухаємо тупіт коня...
Може, приїде (пошли його, доле!)
Той, хто полюбить тебе не за поле,
А за щедрівку і жайвороня.
Поки ти є.
Поки чортополохи
У швидкоплинні новітні епохи
Не задушили тебе до кінця без вінця.

МОВНИМ ПОКРУЧАМ

Рідне словечко тендітне, неначе пелюстка.
Стопчеш його — і схолоне душа твоя, пустка.
Слово беззахисне, нібито тихе й слабе...
Вразиш його, а навіки скалічиш себе.
Мова — криниця, з якої щоденно ти п’єш.
Нащо ж у неї ти гаддям словесним плюєш?!
Гасне, тьмяніє замулена мовна криниця.
Слово-словечко не має снаги борониться.
— Любиш-не любиш? — нашіптує час-ворожбит.
— Зрадиш? не зрадиш? — свій край, свою мову, свій рід?!
Дід же і прадід в словах благородство беріг.
В роті онука кишить: що не слово — то гріх!
Рідне словечко тендітне, неначе пелюстка.
Стопчеш його — і схолоне душа твоя, пустка.
Слово беззахисне, нібито тихе й слабе...
Вразиш його, а навіки скалічиш себе.
* * *
Вже сутінки збиралися в одно,
Душі було незатишно і голо,
Як... наче пташка стукнула в вікно...
Твій голос...
Боже! Звідки він, твій голос?
Зоря на тлі небесних вітражів
Тремтіла і тулилася до шиби...
Він, як метелик весняний, ожив
І крильцями знадвору
тишу вибив.
І відлетів. І стихло знов довкіл,
І стіни до мовчанки ще не звикли.
Чи то мої озвучені думки
Від мене відокремились і зникли?
* * *
Немає смислу. Спалено мости.
Та ще живу, як в чарівному схові,
На острівцях твоєї теплоти,
На тих малих материках любові,
На тих окрайцях волі, де душа
Не годить, але оживає в згоді...
Там правда не ховається на споді,
Слова й думки не потребують шат.
І невимовність щемна і лунка
Там проростає голосом довіри...
Я на щасливих тих материках
Шукаю смислу.
А знаходжу вирок –
Крізь океани сумнівів пливти
Й шукати істин дорогі коралі...
На островах твоєї теплоти.
У льодовитих безмірах реалій.

ПОКРУЧ

Невесела пісня в українця.
То немов жалоба, то спокута...
Висохло вино — біди по вінця.
Вицвіли меди — сама отрута.
Покруч!
По містах і селах — покруч,
По умах, серцях, в зерні і слові!
Дивина бере, коли десь поруч
Солов’ї виспівують ранкові.
Пісню ту, що прадідам звучала,
Зберегли пташині дитинчата.
Праліси корінням стрепенулись –
Людські від своєї відсахнулись!
Чахнуть приморожені черешні.
Блудять світом вивітрені душі.
Ми на цій землі — як нетутешні.
Наче вже минулі — не грядущі.
Україно! Божа ж ти провінція!
Доки у тобі — біди по вінця?
Доки в світ дивитися з ослінця?
Доки в смутку пісня українця?
* * *
Молода Україно, село полюби!
І поліське моє, і далеке гірське,
Степове-вітрове — і так само гірке...
Полюби так, як любиш пахучі хліби.
Полюби!
Некрасиве, обдерте, несміле в речах;
Закріпачені руки, впокірлива лямка...
Ти ж сама, Україно, спрадавна — селянка,
Ти — з родини в’язальниці й орача.
Виручай!
Бо коли від нужди ти тікала в міста,
Те село, що лишалось вітрам на поталу,
Й годувало тебе, і слівця колихало,
Щоб державні твої не зніміли вуста
На буднях, святах...
Полюби, Україно, село. Полюби,
Наче душу свою, тиху пісню журби,
Полюби так, як любиш пахучі хліби!
Полюби.

МОЛИТВА ЗА ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Без пам’яті й мови, повержений в прах,
У каторжну працю, в неволю і страх,
Наш предок покірно ходив під царем:
«В неволі родились — в неволі умрем».
Та хтось спохопився і мовив між тим:
«Усі на цім світі під небом святим...»
І викресав пам’ять — і вже не ридав,
Прадавню козацьку молитву згадав.
Прорізали простір слабкі голоси:
«Дай сили нам, Боже, від рабства спаси!»
Затерпли в благанні ліси і степи:
«Помилуй сердешних, спаси й заступи!»
Всевишній почув молитви ті — і спас.
Посланець Господній —
Шевченко Тарас
Не мав для спочинку ні ночі, ні дня,
Він душі вкраїнські із праху підняв.
Втішав, то ганьбив, то надію вселяв —
І вів, і виводив, і вивів на шлях.
Крізь тюрми й заслання, крізь море негод
Привів в Україну...
Та тільки ж кого?!
Невже яничара, зневірця й сліпця?
Присипані попелом очі й серця.
Вже вільні ліси. Вже превільні степи...
Від кого ж тепер нас
«спаси й заступи»?!
Я чую тривожних шляхів перехруст.
І слово пекельне зривається з уст:
— На вольній Украйні, в новітні часи,
Наш Боже, Тараса Шевченка спаси!
Спаси його ще раз — від фальші й гримас,
Від сорому й болю за кожного з нас.
* * *
У кожного серця — своя Україна.
В одного вона — підтята.
В другого вона — проклята.
У того — Тарасова круча.
У того — рана пекуча.
Нестерпна, як в нозі колючка.
Коштовна, як шлюбна обручка.
У когось — медовії ріки.
У когось — розп’яття навіки.
У когось — плато для герцю.
В поета вона — замість серця.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 04.09.2009 > Тема "Душі криниця"