Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4475)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4153)
Українці мої... (1674)
Резонанс (2155)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1848)
Крим - наш дім (1105)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (243)
Бути чи не бути? (355)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (219)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ЯК КОМАНДУВАЧ УПА Л╤КУВАВСЯ В САНАТОР╤ЯХ ОДЕСИ
Лише п╕сля його смерт╕ радянськ╕ спецслужби д╕зналися про те, що коли вони шукали...


«З НАБЛИЖЕННЯМ НЕБЕЗПЕКИ ДО НЕ╥ ВЕРТАВ ДОБРИЙ НАСТР╤Й»
Про траг╕чну долю в╕дважно╖ розв╕дниц╕ холодноярських повстанц╕в Ольги...


НА ЗАХИСТ╤ НАШО╥ СТОЛИЦ╤
Виставка висв╕тлю╓ знаков╕ под╕╖ во╓нно╖ ╕стор╕╖ Ки╓ва…


╤СТОР╤Я УКРА╥НИ В╤Д МАМОНТ╤В ДО СЬОГОДЕННЯ У 501 ФАКТ╤
Не вс╕м цим фактам знайшлося м╕сце у шк╕льних п╕дручниках, але саме завдяки ╖м ╕стор╕я ста╓ живою...


ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
Тож за яку Укра╖ну? Вкотре перекону╓мося, що питання, як╕ ставив Дмитро Донцов, сьогодн╕ ╓...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #15 за 11.04.2003 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#15 за 11.04.2003
"ЦЕ БУВ СПЛАНОВАНИЙ ЗЛОЧИН"
Іван ПАТЯКА

Народився я 13 лютого 1928 р. в селі Борисівці Ногайського (зараз Приморського) району Запорізької області. Це те село, де народився і жив відомий правозахисник кримських татар Петро Григорович Григоренко. Наші три українські села - Борисівка, Лозанівка і Новопавлівка розділяються між собою дорогою і тягнуться на декілька кілометрів. Заселені вони вихідцями з України, Бессарабії і Німеччини. Мій батько помер, коли мені було кілька місяців, опікувався мною дідусь Микола Андрійович, який проживав на одному плану зі своїм батьком, а моїм прадідом Андрієм. В наших селах, а також в сусідніх болгарських люди жили заможніше, ніж в центральних областях України і Росії, бо було у них більше землі (додатково ще й ногайські степи - дике поле, колишні запорозькі вольності).
Колективізація і розкуркулення почалися в 1931 році. У кого були земля, добрий кінь, корова, вівці, бджоли, тих розкуркулювали. Мої дід і прадід зазнали цього лиха. Бо дід мав два садки, а прадід займався бджільництвом. У діда було чотири дочки і син, якого вбили через те, що вчителював, дружив з офіцерами і був українцем. Тож в рік колективізації дід сина вже не мав (а таких, як правило, не чіпали) і жив він з дочкою, невісткою, бабусею і мною, трирічним онуком.
Пам'ятаю такий епізод: я радію і стрибаю з призьби, бо в нашому дворі багато бричок, людей і коней. Якась молодиця підходить і каже мені: "Ваню, чого ти радієш? Тож дідуся твого розкуркулювати приїхали, у вас все заберуть, і назавтра не матимете чого їсти". Мене завела мама в хату і попросила, щоб дозволили взяти одяг для сироти. Потім одягнули, взяли по вузлику (мама і хрещена матір) і пішли до сусідів.
Прадіда, якому було 103 роки, активісти побили, кинули на рядно, винесли з хати, там і залишили. Через три дні він помер. Люди тікали в Росію і в Юзівку (Донецьк), де можна було влаштуватися на шахту. Мій дідусь і бабуся жили тепер в спорожнілій хаті іншого онука, що поїхав у Юзівку (бо нашу хату відібрали), дід рибалив, обробляв город - цим і жили. Наступного року діду сказали, що розкуркулили його помилково, але назад нічого не повернули.
Настав 1932 рік - голод. Люди поїли собак, котів, почали їсти траву. Хто міг дійти до моря, ловив рибу, в річці жаби і молюски теж були за їжу. Мамина сестра Віра пішла до моря, залишивши вдома дворічну Галю, та так і не повернулася. Що сталося з Галею - не знаю. Можливо, тоді я втратив людину, яка стала б мені дуже близькою.
Потім я жив з матір'ю і бабусею Устею. Якось вони залишили мене одного в хаті, і я дуже боявся, що прийдуть пухлі люди і мене з'їдять. Мені поклали в блюдечко два сирники. Я виліз на вікно, раптом бачу - іде дядько чорний і товстий, підходить до вікна і намагається його вибити. Та не подужав. Він упав, довго лежав під вікном, потім дійшов до канави і там помер.
Через дорогу, навпроти нас, в хаті жила жінка з двома дівчатами, з якими я товаришував. Я примітив, що їхня мама фарбує губи і кудись ходить. Вже тоді зрозумів, що це - недобре. А ще помітив, як дівчатка лизали синій камінь (мідний купорос). Так робили ті, хто хотів наблизити смерть. Я зрозумів, що вони дуже голодні, і хотів понести їм їжі, та бабуся не дозволила виходити з хати ("Бо тебе можуть з'їсти"). Куди поділись згодом ці дівчатка і їхня мама, не знаю. Всі мої друзі-однолітки, що пережили голод, потім десь позникали, тому рідня вирішила змінити мені прізвище, бо скоро, можливо, піду в колгоспний дитячий садок або в школу. І так я став Мусієнком. Це дівоче прізвище моєї мами. У дитячому садку нас навчали пісень і годували кукурудзяним супом зі шматочком хліба або мамалиги. Всі там були старші за мене, без пристойного одягу, брудні.
В такий скрутний для народу час було безліч уповноважених, що заготовляли хліб, молоко, яйця, м'ясо. В народі їх прозивали "полумоченими". Возили їх на тачанках по нашій центральній вулиці. Проте у людей, де ці чиновники квартирували, був хоч шанс якось прогодувати дітей.
Настав 1933 рік. Ходити ввечері стало зовсім небезпечно. Село спорожніло. Багато людей померло. Ті, хто мав півнів, забирали їх у хату замість годинника.
Я захворів на черевний тиф. Скільки пролежав - не пам'ятаю. В кімнаті дідуся, де той тримав у клітці кроля, я побачив невеличку труну, зроблену з клітки. Я зрозумів, що її приготували для мене. Потім на голові з'явились чиряки, волосся вилізло. Мене бабуся лікувала якоюсь травою, капустою.
А комсомольці все ще ходили по хатах, забирали ікони і шукали хліб. Прийшла й до нас бригада з прутами. Пошукали - нічого не знайшли. А бабуся отримала посилку з сухарями від дочки, поклала їх мені на піч під голову у торбинці. Старший вихопив торбинку з-під мене, бабуся не хотіла віддавати, та довелося.
В кінці літа ми з мамою виїхали в Ростовську область. Дорогою трапився такий випадок. У вагон зайшов чоловік з хлопчиком. Вони були без будь-яких речей. Потім чоловік вийшов, а коли потяг вирушив, хлопчик почав кричати. Це батько залишив його, розраховуючи, що в Росії хлопця заберуть у дитячий будинок. А я вірив своїй мамі і не думав, що вона так зробить і зі мною.
 В Ростові я звернув увагу, що діти тут пристойно одягнені і нагодовані, мають дорогі іграшки, розмовляють російською мовою. Мені стало соромно за себе і маму, одягнену в сільську карменку. Пізніше я зрозумів, що то були діти начальників. Всі вони жили в центрі в багатоповерхових будинках з вигодами.
Зі станції Мечотка ми їхали кіньми цілий день до містечка, де був розташовувався конезавод ім. 1-ї Кінної Армії. Тепер потрібні були житло, робота і прописка.
Згодом мама влаштувалася куховаркою-нянею в сім'ю начальника кінного заводу. Їй було виділено куток, щодо мене - поставлена умова: коли вдома господар - не з'являтися. Ми з мамою розмовляли українською мовою, а сім'ї начальника це було дуже цікаво. Маму Оксану вони називали Ксенією.
В містечку мешкало дуже багато українців, а також болгар і німців з України. Працювали вони скотарями, пастухами, чабанами. З харчами проблем не було: хліб - по 90 копійок кілограм, а білий - по 2 крб. 75 копійок, крупи, м'ясо. Всього було вдосталь. Пізніше, коли мама влаштувалася працювати на ферму, нам дали в бараці кімнатку.
На другий рік я пішов до школи в перший клас. Школа була недалеко, російська, інших - не було. В школу ходили діти окремими гуртами - українські з хуторів і ферм - окремо, діти начальників - теж. А калмицькі діти гуртувалися поміж собою. Міжнаціональної ворожнечі не пригадую. Навпаки, люди різних національностей допомагали одне одному.
Повернувшись додому в Україну, в селі я побачив запустіння - городи позаростали, сади повирубувані, люди ходили пригніченими, мов після тяжкої хвороби. Все це мене переконує, що голодомор в Україні був заздалегідь спланованим Кремлем злочином.
Іван ПАТЯКА,
учасник Великої Вітчизняної війни, ветеран Збройних Сил СРСР.
  м. Сімферополь.

ПАМ'ЯТАЄ НАВІТЬ БЕЛЬГІЯ...

Пам'ятне засідання, присвячене трагічній сторінці в історії України - 70-річчю голодомору 1932 -1933 років, відбулося в Брюсселі у приміщенні Сенату Бельгії. Про це Укрінформу повідомили з прес-служби Міністерства закордонних справ України.
На представницькому зібранні було оголошено звернення голови Сенату Бельгії Армана де Деккера. Голова Верхньої палати Федерального парламенту зазначив, що "цим зібранням ми вшановуємо разом з українським народом пам'ять жертв цієї трагедії, яка забрала життя понад 7 млн. українців...". "Голод 1932 - 1933 років в Україні був цинічною формою терору, організованого антигуманним сталінським режимом,  актом геноциду проти українського народу", - наголошується у зверненні.
З доповіддю перед присутніми виступив професор Льєзького університету Сімон Петерманн, який кваліфікував фізичне знищення українського населення як свідомий акт підриву соціальних основ нації, її традицій, духовної культури та самобутності.
Виступаючи на засіданні, Посол України в Бельгії Володимир Хандогій відзначив, що голодомор 1932 - 1933 років забрав життя багатьох мільйонів українців, за своїми масштабами та наслідками ця трагедія стала однією з найбільших соціальних та гуманітарних катастроф в історії людства. "Люди в усьому світі мають знати правду про цю жахливу трагедію, що стане запорукою неповторення подібного у майбутньому", - підкреслив посол України.
Голова Головної ради українських організацій в Бельгії Омелян Коваль у своєму виступі наголосив на внеску закордонного українства у встановленні історичної правди про голодомор в Україні в 1932 - 1933 рр. Особливо зворушили серця присутніх зачитані свідчення кількох свідків тих подій, які пережили голодомор та нині живуть в Бельгії. Було також продемонстровано художній фільм українського режисера Олеся Янчука "Голод-33", який справив глибоке емоційне враження на присутніх.
У пам'ятному засіданні з відзначення трагічних подій 70-річної давності взяли участь представники політичних, наукових та громадських кіл Бельгії, Нідерландів, Італії, члени Федерального парламенту, спільнот та регіонів країни, представники українських організацій, що прибули з Німеччини, Австралії, бельгійські та іноземні журналісти, члени дипломатичного корпусу та співробітники Посольства України, Місії України при НАТО та ЄС.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #15 за 11.04.2003 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=772

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков