"Кримська Свiтлиця" > #35 за 28.08.2009 > Тема "Українці мої..."
#35 за 28.08.2009
ВИБУДУВАТИ ОБИТЕЛЬ ДУХУ
Укра╖нський письменник Валер╕й Шевчук в╕дзначив сво╓ с╕мдесятир╕ччя. В╕н н╕коли не прагнув в╕дзнак, нагород, прем╕й, бурхливих святкувань «круглих» дат свого житт╓вого шляху. Восени у його р╕дному Житомир╕ ма╓ в╕дбутися конференц╕я, на як╕й науковц╕ обговорюватимуть значний доробок проза╖ка, перекладача, драматурга, упорядника монументальних л╕тературних та ╕стор╕ограф╕чних антолог╕й, лауреата Нац╕онально╖ прем╕╖ ╕мен╕ Тараса Шевченка, фонду Антонович╕в (США), прем╕й ╕мен╕ ╢. Маланюка, ╕мен╕ Олени Пч╕лки, ╕мен╕ О. Копиленка та ще ц╕ло╖ низки ╕нших. Пафосно, але по сут╕ мовлячи, поле боротьби Валер╕я Шевчука за Укра╖ну в Укра╖н╕ – його справд╕ подвижницька щоденна праця за письмовим столом. Розмова з цим ун╕кальним чолов╕ком, творч╕сть якого перевершу╓ здобутки к╕лькох культуролог╕чних ╕нституц╕й, бодай к╕лькома штрихами явля╓ масштабну особист╕сть нашого сучасника. – Валер╕ю Олександровичу, у ваш╕й творчост╕ завжди панувала особлива атмосфера свободи – нав╕ть у радянськ╕ часи «полювання на в╕дьом». Ви, щоправда, десятир╕ччя тод╕ не друкувалися, але працювали напружено. Як╕ житт╓в╕ настанови керували вами? – Для творчо╖ людини атмосфера ╖╖ творчо╖ свободи, мен╕ зда╓ться, р╕ч конечна, – коли митець прагне досягти по можливост╕ високих результат╕в. Залежн╕сть митця в╕д кон’юнктури, в╕д зароб╕тку вплива╓ на його творче здоров’я, як на мене, фатально. М╕й житт╓вий учитель – Григор╕й Сковорода. Я б додав ще друге ╕м’я: ╤ван Франко. Не см╕ю дор╕внюватися до них, але багато чого в╕д них навчився. В╕д першого: намагання обмежити свою д╕яльн╕сть т╕льки тим, до чого в╕дчуваю душевну схильн╕сть; намагання втримувати душевну р╕вновагу ╕ творчу свободу; досягти по можливост╕ гармон╕╖ м╕ж тим, що хочеш ╕ що можеш, гармон╕╖ м╕ж життям ╕ д╕яльн╕стю («живи, як учиш»); брати вершину, щоб мати середину; утримувати невибаглив╕сть побуту ╕ вибаглив╕сть духовну тощо. В╕д другого вчуся орган╕зовувати час, намагаюся, як в╕н, ур╕зноман╕тнювати сво╖ заняття, прагну п╕знати в сво╖й культур╕ не п╕знан╕ ╕ншими пласти, шукати загублене в н╕й ╕ повертати в життя; осмислювати себе не т╕льки в сво╓му часов╕, але й у в╕ках; керуватися загальнолюдськими, а не вузько-тенденц╕йними, парт╕йними, культурно-моральними постулатами; ц╕кавитися не лише р╕дною, але й св╕товою л╕тературою ╕ вив╕ряти свою творч╕сть на ╖╖ зразках… ╤ти чесною житейською й л╕тературною дорогою – нелегка й непроста р╕ч, але цього я привчений здому, в╕д батьк╕в. ╤ завжди мене зворушував шевченк╕вський висл╕в: «Ми просто йшли; у нас нема зерна неправди за собою». Виходячи з цих настанов, я н╕коли не прагнув л╕тературно╖ кар’╓ри, не прагнув пос╕дати в╕дпов╕дальних посад ╕ д╕ставати в╕дзнаки. Не заперечую ╖хньо╖ сусп╕льно╖ конечност╕, але душевного потягу до того не маю. – Можна назвати чимало руш╕╖в творчост╕: насамперед, певно, це боротьба з конечн╕стю людського ╕снування, самоствердження. Чи можете визначити основний мотив, котрий схиля╓ вас до писання твор╕в – як на ╕сторичну, так ╕ на сучасну тематику? – До писання художн╕х твор╕в мене схиля╓ потреба психолог╕чного зв╕льнення, потреба, що ╖╖ ма╓ кожна людина. Одн╕ шукають ╖╖ в робот╕, розвагах, молитв╕, у житейськ╕й колотнеч╕, бо в людин╕, на мою думку, нагромаджу╓ться енерг╕я, яку вона мусить виливати, щоб не саморуйнуватися ╕ тим самим вив╕льнити себе для наступного нового дня; без такого зв╕льнення псих╕чний стан людини набува╓ напруги. Отож, для мене творч╕сть ╕ ╓ зв╕льнення в╕д тако╖ напруги, бо т╕льки так можу досягти р╕вноваги духу. Я й пишу, коли в╕дчуваю потребу такого зв╕льнення. – Критики давно звернули увагу на феномен вашо╖, зокрема ╕сторично╖, прози: вона ╕гнору╓ так звану масштабн╕сть под╕й, натом╕сть намага╓ться докладно «реконструювати» внутр╕шн╓ почування людини певного часу. Як ви «вжива╓теся» в р╕зн╕ епохи укра╖нсько╖ ╕стор╕╖? – ╤ справд╕, я не люблю писати про визначних людей давнини, так само ╕ в творах про сучасн╕сть м╕й герой пос╕да╓ незначне сусп╕льне становище. ╤ це тому, що мене ц╕кавить не особа минулого, а людина минулого. Спос╕б внутр╕шнього проживання т╕╓╖ чи ╕ншо╖ епохи – це сво╓р╕дне психолог╕чне переселення, досить складний процес, секрети якого не завжди лог╕чно поясним╕, бо й справд╕ наче вселя╓шся в давн╕й час, уявно оточу╓ш себе реал╕ями ╕ людьми т╕╓╖ пори, повед╕нка котрих не так угаду╓ться, як простежу╓ться. Бо коли твориться якесь д╕йство, не завжди ним керу╓ його творець; на мою думку, письменник ма╓ сам сл╕дувати законам ╕мов╕рного житейського плину. Отож, належу до ╕сторичних белетрист╕в, як╕ не вигадують ╕стор╕ю, а в╕дтворюють ╖╖, зокрема й житейський плин минулого. Пишу про минуле так, начебто сам жив у тому час╕. М╕й жанр – ╕сторична психолог╕чна проза, а не под╕╓ва; мене ц╕кавить ╕стор╕я людсько╖ душ╕, а не ╕стор╕я людських учинк╕в. – Знаю, що ви н╕коли не поривали зв’язок з╕ сво╓ю малою батьк╕вщиною – Житомиром. Чим для вас ╓ це м╕сто? Чи вп╕знають вас на вулицях? – Житомир для мене м╕сто, де тече мо╓ Кастальське джерело. До реч╕, одна з мо╖х книжок так ╕ називалася: «Долина джерел». У т╕й долин╕, б╕ля р╕чок Тетерева та Кам’янки, сто╖ть моя батьк╕вська хата. Там я будував св╕й «Д╕м на гор╕» – обитель свого духу, зв╕дти взято чимало тем для художн╕х твор╕в. На щастя, житомиряни не вп╕знають мене в обличчя, б╕льш╕сть ╕з них ╕ не в╕да╓ про мо╓ ╕снування, бо коли було б не так, то й незатишно мен╕ там було. Не люблю виставлятися й аф╕шуватися; зрештою, й творч╕сть моя досить складна й потребу╓ квал╕ф╕кованого, ╕нтел╕гентного читача. В╕н у Житомир╕ у мене ╓, але, може, не так ╕ багато.
Людмила ТАРАН.
"Кримська Свiтлиця" > #35 за 28.08.2009 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7706
|