Версiя для друку Обговорити в форумi

ВІДПОЧИВАЄМО ЗІ «СВІТЛИЦЕЮ»!

Закінчивши знайомство з видатними історичними об’єктами колишньої столиці Кримського ханства, можна впродовж одного вихідного дня відвідати «печерне місто» Чуфут-Кале і його околиці. З Бахчисарайських авто– або залізничного вокзалів пішки (приблизно година) чи маршрутним транспортом (за кілька хвилин), треба дістатись Салачика (околиця сучасного Старосілля) і вже знайомою дорогою (її з давніх часів називають ат-йол – кінська дорога, оскільки нею колись пересувались тільки верхи), проминувши Успенський крипто-скит, дістатись джерела, де балка Мар’ям-Дере розгалужується. Основна дорога, поступово перетворюючись на широку розлогу лощину, продовжує, підіймаючись, йти далі на схід. Бокова балка Канли-Дере (Кривава ущелина), майже під прямим кутом веде на південь до Тепе-Кермена, поступово відхиляючись на схід. Вже від джерела ліворуч на скелях видно крипти та караїмські храми-кенаси. Це і є залишки мальовничого «печерного міста» – привиду Чуфут-Кале з таємничого Середньовіччя, яке разом з караїмським святилищем – Іосафатовою долиною – являють собою історичну територію кримських караїмів. Стежинка звивистим серпантином, шоркаючи камінцями на загинах, стрімко йде догори на зустріч з минулим, наче у стереокіно. Екскурсанти потрапляють до міста через Кичик-капу – Малу (Південну або таємну) браму. Таємну тому, що її не видно до останніх кроків підйому. А ще під брамою можна оглянути рукотворний колодязь Тік-Кую (або Сокур-Кую – сліпий колодязь), який разом з величезним скарбом (2002 р.) відкрили випадково і зовсім недавно – у 1998 році. Кам’яні сходи колодязя величезною спіраллю діаметром 5-6 метрів ведуть на 45-метрову глибину, у товщу вапнякових порід і темряву віків! А знизу ще йде 120-метрова водозбірна галерея. Є від чого бути у захваті! Здається, вся споруда і досі дихає працею тисяч людських рук. Це скільки ж сил і часу на все це використано. Як вважають дослідники, караїми (самоназва – карай, збірне – караїт), що здавна заселяли передгір’я, сформувались у Криму як етнос на конфесійній основі, асимілювавши поступово найдавніші автохтонні народи, а також, пізніше, частину тюркських племен (гунів, хозарів, кипчаків-половців). Всі вони перейняли у караїтів, що оселилися у Тавриці, віру в єдиного всемогутнього Бога, Творця Світу і Управителя Його (тобто – Ієгову), викладену в перших п’яти книгах Вітхого (Старого) Завіту, або Торі (П’ятикнижжя Мойсеєве), яких караїти і досі суворо дотримуються як Найвищого Закону, і не визнають Талмуд. Поступово на основі конфесійної спільноти всі послідовники Мойсея асимілювалися в один народ «читачів Тори», яких ми називаємо караїми. По-давньоєврейськи «кара» означає «читати», «читання». Подібні громади караїтів, які суворо зберігали прадавні традиції, існували ще в античні часи серед євреїв діаспори, яких ще в часи Ассирії та Вавилона переселили у Вірменію. Саме з Вірменії караїти, разом з вірменськими переселенцями і воїнами, які бились у військах Мітридата VІ Євпатора в Тавриді, могли потрапити до Криму. А після завоювань Мітридата і Тіграна Великого займались торгівлею на берегах Чорного моря, вели торгівлю з сарматами. Пізніше, в середині I тисячоліття, назва «караїти» поширилась на Близькому Сході серед прибічників ортодоксального рабина Амана (Анана) у VIII столітті нашої ери. Щодо походження самоназви кримських караїмів є припущення, що етнонім походить від тюркського «кара», як частина багатьох тюркських етнонімів (карачаївці, карахозари, ну і як не згадати чорних клобуків (каракалпаки) і чорноризців). «Кара» в перекладі у різних тюркських племен означає «чорний», «північ» та «простий народ».
Питання виникнення самого міста і фортеці ще й досі відкрите і дискусійне. Дослідники вважають, що перші оборонні споруди попередника Чуфут-Кале, які дійшли до наших часів, без сумніву, належали візантійській фортеці, побудованій у VI ст. н. е., хоч і їм могло передувати пізньоантичне поселення або укріплення, що видно з залишків посуду, виявленого при розкопках.
Першокласну для свого часу фортецю, ймовірніше за все, будували гото-алани, які повернулися у Крим після розгрому Західної Римської імперії і створення у Західній Європі так званих «варварських королівств», для захисту Середньовічного Херсона (Херсонеса Таврійського). Саме тоді, під час правління візантійського імператора Юстиніана І (527-565), в південно-західному Криму утворювалась мережа з климатів і фем – військових округів, – та будувались «Довгі стіни» – ланцюг фортець клірусів на підступах до загадкової країни Готії та самого Херсонеса. За більш розповсюдженою версією, вона спочатку називалася Фулли. Після того, як в середині VIII ст. тут з’явились греки-ромеї, іконопоклонники, біженці з Візантії – ченці і миряни, чим надали неочікувану підтримку місцевому християнському населенню, імовірно саме тут був один з центрів антихозарського повстання під проводом володаря Дороса Деметріо разом з єпископом Іоанном Готським у 787 році. Але повстання було придушене, одне селище видає Іоанна хозарам, які утримують його в Фуллах, звідкіля єпископ втік в Амастриду. Фортеця була частково зруйнована і там знаходилась хозарська залога.
За церковною легендою, приблизно 862 року Фулли відвідали, повертаючись з Хозарії, Костянтин-філософ, в чернецтві Кирил, та його брат Мефодій – засновники слов’янської абетки (писемності). Тут Костянтин, проповідуючи християнство місцевим язичникам, зрубав священний дуб, якому ті поклонялись. Як запевняють дослідники, у X-XI ст. відбулась реконструкція фортеці. Це були часи занепаду Хозарії та печенізько-половецької навали на все Північне Причорномор’я. Є відомості, що місцеве населення фортецю в той час називало Кирк-Єр (Кир-Ієр) – «сорок укріплень». Цікава відомість. На запрошення Данила Галицького частина караїмів у 1246 р. переселилась в Галичину для великого будівництва, можливо фортець. І не дивно, що у 1261 р. Кирк-Єр витримала генуезьку облогу. Наприкінці
XIII ст. територія міста складала 29 га. З них 9 було забудовано переважно двоповерховими будинками, а решту, на захід від міста, так званий Бурунчак, використовували як пасовисько та городи. До речі, в часи Кримського ханства це пасовисько під назвою «Кіїклик» використовувалось для випасу ханських оленів і за ними наглядав «імірюр». А у ХІІІ ст., під час нападів, там перебували мешканці сільської округи. Розташоване на гірському плато, піднятому на 150 м, місто з трьох боків було захищено стрімкими скелями і здавалось неприступним за потужними мурами. Але у 1299 році загони бея Яшлав (він же Яшлавський) з орд Ногая після довготривалої облоги хитрощами захопили фортецю і стали називати її Кирк-Ор. Захисників перебили, населення полонили. А землі навколо з того часу стали належати роду Яшлав (Сулеш). За свідченнями арабського географа Абульфеде, який тут побував у 1321 р., «Кирк-Ор (Кер-Кер) знаходився в країні асів (вони ж алани, ази, оси – предки осетин), а його назва по-турецьки означає «сорок фортець». На горі є майдан, де мешканці країни в хвилини небезпеки знаходять притулок». Пізніше, на межі XIV-XV ст., ззовні біля міського муру, поруч з брамою Орта-Капу поселили, а може, й виселили з міста місцевих караїмів. Вони відбудували зруйноване і побудували нове місто. Для захисту своєї слободи караїми, з дозволу татар, побудували ще один – Зовнішній мур, і Кирк-Ор знову став першокласною фортецею. Розміри міста збільшились на 18 га і скоро воно стало важливим торгово-ремісницьким центром Південно-Західного Криму.
Стара частина міста відіграла значну роль, ставши цитаделлю, де ховались кримські хани під час вторгнення військ Золотої Орди в період боротьби за незалежність. У цей період, приблизно в середині XV ст., місто паралельно мало ще кілька назв: Топрак-Кала, Бутмай та Гевхер-Кермен («Коштовна фортеця або «Фортеця коштовностей»). Після завершення будівництва Бахчисарая (а в той час Кримське ханство вже стало васалом Туреччини) татарська знать поступово покинула це «орлине гніздо». У фортеці залишились тільки караїти (караїми), яким у новій столиці дозволялось тільки торгувати, а на ніч, відповідно до ханського наказу, їх примушували повертатись додому. Саме місто стали називати Чуфут-Кале – «Юдейська фортеця». Але є припущення, що воно мало трохи іншу назву – Джуфт-Кале – «Подвійна фортеця», що також відповідає дійсності, оскільки вона тепер була розділена старим (Середнім або Внутрішнім) муром навпіл. У XV-XVII ст. у місті було понад 400 будинків, в яких мешкало до 5000 людей. Татари, вважаючи п’ятикнижників і талмудистів однаково юдеями все ж відрізняли караїтів. Їхня мова з давніх подібна до половецької, а з сучасних – до кримськотатарської. Обидві входять у кипчацьку групу тюркських мов. Та й одяг караїмів і татар був майже однаковий. Верхівка караїтської громади навіть користувалась певними пільгами і була звільнена від ряду податків. Цікаво, що після приєднання Криму до Росії цю політику продовжував уряд Катерини II. З них були зняті всі попередні обмеження. Відповідно до указу від 18.01. 1795 р. караїми, на відміну від талмудистів, звільнялись від подвійного податку і отримали право придбати нерухомість. Надалі їм дозволялось присвоювати офіцерські чини і звання, а також вони одержали право проживати на всій території Російської імперії, чим караїми і скористались. Віддаючи перевагу більш комфортабельним умовам, вони поступово залишили «місто на повітряному острові» і переселились у міста і селища спочатку півострова – Бахчисарай, Євпаторію, Сімферополь, Севастополь, а звідти в інші міста Новоросійського краю: Одесу, Херсон, Миколаїв і навіть у Харків. І все ж, за словами Павла Сумарокова, у 1799 р. в Дчуфут-Кале (ще одна назва «піднесеного до хмар» міста) було 227 будинків, побудованих в азіатському стилі з білого неотесаного каміння, критих черепицею, і багато хто має по два житла». А в середині XIX ст. вже було 300 будинків та всього 1600 мешканців. Але у 1846 р. почався масовий «ісход» і на караїмській скелі майже завмерло життя. На початок 60-х років тут залишалось всього 10 родин. Євген Марков, автор книги «Нариси Криму», у 1866 році застав тут лише кілька родин, які охороняли руїни. Можливо, це була прислуга останнього мешканця і першого охоронця караїмської давнини, видатного археолога і гебраїста Авраама Самуїловича Фірковича (1786/1787 – 1874/1875).
Народився Фіркович на Волині (пам’ятаєте про Данила Галицького), у родині небагатого землевласника і мірошника, з 25 років навчався, а потім працював мегамедом (викладачем) у караїмській школі (медраш) Луцька. Вже дорослою людиною переїхав до Криму і назавжди закохався у «повітряне» місто, як його у 1820 р. назвав І. М. Муравйов-Апостол. У 20-х роках ХІХ ст. Фіркович здійснює першу подорож у «Святу Землю», а потім, за дорученням караїмського правління в Євпаторії, з 1830 р. знову багато подорожував країнами Близького Сходу – Палестиною, Туреччиною, Єгиптом – та по Кавказу, і зібрав унікальну колекцію – 15 тисяч давньоєврейських рукописів, частину яких у 1856 р. за 100 тисяч сріблом продав імператорській Публічній бібліотеці. Зараз весь фонд зберігається у відділі рукописів Санкт-Петербурзької бібліотеки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна. Важливість зібрання та його подальшого вивчення підвищилась в останні роки після знахідок перш за все Кумранських сувоїв на березі Мертвого моря та інших.
У часи Кримського ханства Чуфут-Кале зажив похмурої слави. Тут утримували поважних в’язнів, вимагаючи за них викуп. У різні часи тут були представники багатьох країн. 33 роки – з 1394 до 1427 – тут знаходився в полоні німецький лицар з Мюнхена Іоганн Шильтбергер, який у своїх записах повідомляє, що місто Кер-Кер (Кирк-Єр) заселено грецькими християнами. А наприкінці XV ст. тут був ув’язнений литовський посланець Лез. На Чуфут-Кале утримували і посланця Івана Грозного, його улюбленця Василя Грязного. У 1577 р. московський цар заплатив за визволення в’язня дві тисячі карбованців. Найбільше видатних в’язнів Чуфут-Кале відомо з часів XVII ст. Десь тут почесним заручником був Тиміш Хмельницький. Сюди ж
потрапили після поразки
під Жовтими водами (05.05.1648) та у Корсунській битві (16.05.1648) як ясир татарські бранці: великий коронний гетьман Микола Потоцький, і польний коронний гетьман Мартин Калиновський, а ще Шемберг, Сапіга, Чарнецький, Синявський та близько ста значних польських шляхтичів. Після нищівної поразки у Конотопській битві (1659) на Чуфут-Кале опинилися московські воєводи, князі Лев Ляпунов та Семен Львов, а також двоє Бутурліних і цілий ряд відомих московських воєначальників, які тут очікували викуп. А вже через рік на Чуфут-Кале опинився один з найжорстокіших московських воєвод Василь (або Васька, як він сам себе принизливо називав у листі до царя Олексія Михайловича) Шереметьєв. Той самий, котрий майже три роки перед цим безжально плюндрував Україну. Він був розбитий 1660 року під Чудновом колишнім гетьманом, воєводою Київським Іваном Виговським. Двадцять один рік (1660-1681) перебував Шереметьєв в ув’язненні. Катузі по заслузі! І тільки після укладення Бахчисарайського мирного договору (13.01.1681 р.) він повернувся до Московії, де невдовзі помер. Подейкують, що його все-таки викупили. Наприкінці XVII ст., з 1692 до 1695 рр., тут перебував у полоні присланий від Петра І у Крим для укладання чергового мирного договору Василь Айтемиров. Також три роки був ув’язнений на Чуфут-Кале інший посланець Петра І Андрій Ромодановський. Ось так історія України пов’язана з загадковим містом на білих скелях.
У наш час екскурсанти в Чуфут-Кале можуть побачити Пенджареісар («мур з вікном») та «печерні» бастіони біля Малої брами, караїмські храми-кенаси XIV ст., мавзолей (дюрбе) доньки хана Тохтамиша Джаніке-ханум (у сучасному варіанті – Ненкеджан, або частіше, Ненекеджан-ханим) 1437 р., руїни мусульманської мечеті часів хана Джанібека (1346 р.) на залишках християнського храму, декілька облогових водозбірних колодязів та залишки гончарних труб двох водогонів, знайдених у 1958 році. Справляють враження потужні мури: Внутрішній з брамою Орта-Капу (Середня брама) та Зовнішній зі Східною брамою Біюк-Капу (Велика брама), біля яких можна побачити кам’яний рів та численні штучні печери-крипти господарчого призначення. Але найбільше враження справляє кам’яна колія, часом півметра завглибшки, на головній колись вулиці міста, яка отримала назву «дорога тисячоліть». Це скільки ж тільки кибиток пройшло тут майже за два тисячоліття? У «Новому місті» привертають увагу середньовічне подвір’я Чал-Борю (Сивий Вовк), будинок Бейма та садиба Фірковича.
Пройдіться дорогами тисячоліть міста з піднебесся, доторкніться долонею до біло-кремового каміння і ви відчуєте подих давніх часів. Кілька вулиць неодмінно приведуть вас до урвищ. Над долиною Ашлама-Дере неодмінно помилуйтесь краєвидами Внутрішньої та Головної гряди Кримських гір, які хвилями та наметами йдуть у блакитну далеч – на південь, схід та північ. Звідсіля ні з чим не сплутаєш силует Чатир-Дагу з двома вершинами Ангар-Бурун та Еклізі-Бурун, та майже непомітні на гірському хребті підвищення найвищих вершин Кримських гір Роман-Кош (1545) та Кемаль-Егерек. Це треба бачити власними очима! І дійсно, краще гір можуть бути тільки гори, на яких ще не бував! А якщо озирнутись і подивитись на захід з обриву Майрам-Дере, то у проміннях вечірнього сонця, яке позолотою відбивається від моря, на обрії можна побачити крапки кораблів.
Околиці Чуфут-Кале та Майрам-Дере – це другий Вавилон, місце стовпотворіння народів і скупчення святилищ не тільки християн, а ще й послідовників Мойсея та Магомета. Перш за все у розлогих верхів’ях балки Мар’ям-Дере знаходиться так звана Іосафатова долина – усипальниця караїмів впродовж двох тисячоліть з двома цвинтарями, названа так по аналогії з долиною поховань поблизу Єрусалима. Кримські караїми вважають Чуфут-Кале «шанованим другим після Єрусалима» і поважають «свою» Іосафатову долину як народну святиню. Кожен з них бажав бути похованим там, де лежать його предки. Але величезний некрополь, в якому майже сорок тисяч поховань, язик не повертається назвати «мертвим містом». І найдавніші надгробки у вигляді вапнякових кам’яних призм з дворогими підвищеннями пообіч, і більш пізні продовгуваті мармурові брили, щільно вкриті епітафіями і навіть елегіями, що славлять благочестиве життя померлих осіб. Вони являють собою величезну епіграфічну цінність і утворюють своєрідний літопис караїмської громади міста. Значна частина епітафій зібрана і видана Фірковичем ще за життя. При дослідженні Фіркович виявив найдавнішу епітафію, яка належить до шостого року від Різдва Христового! Уявляєте! А останні поховання тут відбувались ще наприкінці ХІХ ст. Тут ховали поважних караїмів, у тому числі і самого Авраама Самуїловича Фірковича. Тоді ж, у 1878 та 1881 роках, тут двічі проводив розкопки і дослідження професор Санкт-Петербурзького університету Д. А. Хвольсон, і також відкрив досить давні брили з епітафіями III-V століть нашої ери.
До Іосафатової долини можна дістатись від Східної брами зовнішнього муру. У щільних заростях чагарнику та шибляку ледь видно арку – вхід до некрополя, – і нескінченну кількість надгробків, покритих мохом, з архаїчними написами у сполученні з орнаментами і прикрашених східними символами: смерті (стилізований кипарис) та воскресіння (розетка, стилізована троянда). Серед могил колись гай ріс зі священними дубами (мабуть замість ліванських кедрів). Таких дубів залишилось з десяток. Тим дубам поклонялись і молились біля них під час посух. Ці священні дуби караїмам заборонялось рубати. Тому долина має одну – тюркську, власне караїмську – назву: Балта-Тиймез («Сокира не торкнеться»). Хай так і буде! Поважаємо святині народів Криму.
Спустившись з Іосафатової долини балкою Мар’ям-Дере під кронами дерев, наче у тунелі, дістаємось мусульманського цвинтаря XIV-XV ст, розташованого на південному схилі навпроти Чуфут-Кале. Тут можна побачити руїни Текіє (мусульманського монастиря) дервішів (бродячих мусульманських монахів). Залишки мурів та кам’яні сходи приведуть до фонтана біля гробниці досить поважного ісламського есхаба («володаря», можливо людських душ) Гази-Мансура («Божественного» або «Святого» Мансура), яка була побудована за наказом Менглі-Герая І (1466-1513) на місці загибелі шейха Мансура з Медіни і ще двох дервішів у 1434 році під час битви за «Залюк» Гевхе-Кермен – (Чуфут-Кале).
Закінчивши огляд пам’яток навколо Чуфут-Кале і повернувшись до джерела, де, набравши холодної води, можна продовжити шлях балкою Капли-Дере та Тепе-Кермен або Киз-Кермен в разі багатоденної подорожі. А якщо це подорож вихідного дня, то слід повернутись до Салачика, а звідти – на вокзали Бахчисарая.
Завершуючи подорож, варто ще раз озирнутись на місто, яке наче марить у піднебессі і надихає на вірші та легенди.
Вдихнувши наостанок запашного повітря квітучої в усі пори року благословенної землі, повертаємось у сучасну цивілізацію до буденних справ, щоб вже скоро знову вирушити назустріч новим пригодам і враженням! Зауваження мандрівникам: плануючи ознайомлення з історико-краєзнавчими та природними об’єктами, зважайте, що їх відвідини коштують 10-20 грн. з людини.
Мандруйте без перешкод! Хай щастить!

Віктор ТУРЧИН,
краєзнавець.
м. Джанкой.

Усі фотографії цього світличанського проекту є авторськими, тому не забувайте надсилати зображення і опис тих місць – перлин України, в яких, на вашу думку, варто побувати, на адресу редакції, або ж на електронну адресу ks-photovidpochynok@ukr.net, обов’язково при цьому вказавши назву місця, своє ім’я та прізвище.
Ведуча рубрики Катерина КРИВОРУЧЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #32 за 07.08.2009 > Тема "Душі криниця"