Версiя для друку Обговорити в форумi

ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

АНАТОМІЯ ПЕРЕКРУЧЕНОЇ ПРАВДИ

Не хвилюйтесь, у прізвищі не прикра помилка. Тут справа складніша – не граматична, а ідеологічна. Ми ще не одне десятиліття будемо стикатися з метастазами більшовицької історіографії, круто замішаної на міфах і брехні. Старшим поколінням, до яких належить і автор цих нотаток, доводиться сьогодні самотужки перевчатись, вириваючись з цупких обіймів цілеспрямованої облуди. А це процес дуже болісний. Адже у свої молоді роки, «ковтаючи» лукаве ідеологічне вариво, ми щиро вірили в те, що то і є істина в останній інстанції.
Іноді дивуєшся: ну для чого було нагромаджувати гори брехні? Адже правда – якою б вона не була – завжди краща за всяку видумку.
Спробуємо розкрити анатомію брехні на прикладі життя всім відомого героя Громадянської війни, начдива 25-ї стрілецької дивізії Василя Івановича Чепаєва. Так-так, Чепаєва, бо Чапаєва зовсім не існувало!
І причина для цієї розмови є: 5 вересня цього року виповниться рівно дев’яносто років від дня його героїчної загибелі.
А допоможе нам у цій складній, але такій необхідній справі донька начдива 25-ї дивізії Клавдія Василівна. Семирічною дівчинкою вона об’їздила сотні верст приуральськими степами в армійському обозі. Чепаєв не міг залишити сім’ю напризволяще, бо вороги неминуче знищили б її.
З того часу Клавдія Василівна все своє життя присвятила збиранню архівних документів, споминів чепаївців про її батька, намагаючись довести, що Василь Іванович був зовсім не такий, як його зобразив письменник Дмитро Фурманов і відтворили актори у кінофільмі «Чапаєв». Але скрізь чула відповідь: «Цього не слід робити… Народ нас не зрозуміє… Залишимо все, як воно є…».
На жаль, Клавдія Василівна вже відійшла в інші світи. Але залишилась її розповідь про батька, дбайливо записана журналістами «Российской газеты» у 1993 році. Текст споминів був опублікований газетою 18 вересня.
На наш погляд, це на сьогодні єдине джерело інформації, якому можна вірити.
* * *
Уже початок розповіді Клавдії Василівни відкрив нам очі на такі риси Чепаєва, про існування яких ми і не здогадувались. Ось послухайте.
– Мій батько, Василь Іванович Чепаєв, був дуже набожною людиною. І всі члени моєї сім’ї були глибоко віруючими. Серед наших предків зустрічались навіть священнослужителі. Перед тим, як їхати на фронт, батько виганяв нас всіх з хати, запирав двері і довго молився перед іконою. Потім виходив на ґанок, бабуся цілувала його і обов’язково хрестила на дорогу.
Чепаєв товаришував з багатьма священиками, а коли штаб дивізії займав якесь село, то завжди зупинявся у місцевого батюшки…
І священики ставились до Чепаєва з повагою і любов’ю. Якось нам довелось терміново відступати і їхати без всякої охорони. Надвечір в’їхали у невеличке село, зупинились на ніч у священика. Білі серед ночі нагрянули неждано, кричать: «Де Чепай, де Чепай?!». Дізнавшись, хто ми такі, всіх арештували і заперли в лазні, а біля дверей поставили вартового. Офіцер сказав: «Ранком усіх повісимо». За ніч спорудили шибеницю і зранку вивели всіх – маму, дідуся з бабусею і нас – п’ятьох дітей. Накинули всім на шиї мотузки. Аж тут прибігає піп: «Стривайте, не вбивайте, я вам самого Чепая дістану! Якщо не приведу, стратите мене разом з ними!». Білокозаки погодились, дали йому добу на виконання обіцяного, нас знову закрили у лазні. А вночі примчали чепаївці і нас визволили.
Коли червоні покинули село, вороги люто розправились з нашим спасителем: батюшку і матушку повісили…
* * *
Усім нам пам’ятний ось цей епізод з кінокартини «Чапаєв», що, здається, і поклав у наш час початок серії анекдотів про Чепаєва.
– Василю Івановичу, ти за кого: за більшовиків чи за комуністів? – лукаво примруживши очі, запитує начдива 25-ї дивізії комісар. Питання для того виявилось «не підйомним». Але ж то Чепаєв – народний герой, хіба він міг показати своє незнання…
– А Ленін за кого: за більшовиків чи за комуністів? – питанням на питання відповів кіношний Чапаєв…
Звичайно, що письменник чи сценарист мали право вносити певні зміни і доповнення в біографічну канву героя свого художнього твору на документальній основі, але все в межах логіки. А тут так і хочеться разом з класиком крикнути: «Послушай, ври, но знай же меру!».
Отже, чи мав бути насправді наведений вище епізод. Судіть самі…
Послухаємо коментар з цього приводу Клавдії Василівни.
– До революції наша сім’я дуже бідувала. Діти ходили босими від перших весняних проталин і до зимових морозів. Взувались лише до церкви. Сестра і три брати батька померли, не доживши до повноліття. Його брата Андрія повісили в 1908 році за зв’язок з більшовиками, брат Григорій загинув у Громадянську…
Уже з 1911 року, слідом за своїм старшим братом, Василь Іванович втягнувся у підпільну роботу, був пропагандистом. У 1913 році довелось йому жити під чужим прізвищем, щоб уникнути арешту.
У 1914 році, з початком світової війни, в європейській частині Росії був запроваджений воєнний стан, запрацювали воєнно-польові суди. Стало відомо, що жандарми розшукують батька…
Щоб уникнути арешту, Василь Іванович вийшов до найближчої вузлової станції, підійшов до начальника воєнного ешелону і попросився добровольцем на фронт…
Уявити собі, щоб кілька років потому начдив 25-ї не зумів відповісти на питання, так за кого він воює – за більшовиків чи за комуністів, то глум над здоровим глуздом. А до цього ж потрібно додати воєнний досвід, який Чепаєв здобув на фронті. І не зводити все до дебільної демонстрації з казанком і картоплею, відповідаючи на питання: «Де повинен бути командир?».
І знову звернемось до спогадів доньки начдива, що вона думає з цього приводу?
– У царських архівах я знайшла особову справу батька: це кілька сторінок з подяками за мужність, військову винахідливість і дисциплінованість.
У боях на південно-західному фронті він був кілька разів поранений, дослужився до звання прапорщика, отримав медалі і чотири Георгіївські хрести. Останній хрест за те, що зумів вивести Білгорайський полк із, здавалося, безнадійного оточення. Як повному Георгіївському кавалерові генерали зобов’язані були першими віддавати честь Чепаєву. І в окопах він займався агітаційною роботою. Тож, не дивно, що, повернувшись з фронту, Чепаєв у вересні 1917 року офіційно оформив своє членство у більшовицькій партії…
Від себе додамо, що Чепаєв зробив це раніше від свого майбутнього комісара, який на той час ще перебував у активістах партії есерів і став членом РКП лише у 1918 році.
Ось так поступово перед нами постає зовсім інша постать Чепаєва, ніж та, яка була представлена у романі і кінофільмі – там начдива 25-ї дивізії зображено людиною, яка погано розбирається у політичній обстановці, була за поглядами партизаном і анархістом.
І в черговий раз запитуємо себе: а для чого все це робилось? Адже життя Василя Івановича було яскравішим і повчальнішим, ніж те, яке приписали йому, створивши своєрідний культ полководця. Тим більше, що при житті Чепаєва навколо його імені не було ніякого «ореола слави». Були популярність і авторитет, повага друзів і ненависть ворогів. Культ виник, не без підтримки Сталіна, пізніше.
З повагою ставився до Чепаєва Троцький, який був у роки Громадянської війни головою Революційної Військової Ради республіки. Кілька разів він відводив від начдива звинувачення у самоуправстві і невиконанні наказів, бо, як виявлялось, у кожному конкретному випадку Василь Іванович був правий.
* * *
Громадянську війну Чепаєв зустрів військовим комісаром повіту у прифронтовій зоні. Основною його роботою була мобілізація, комплектування військових частин, навчання червоноармійців військовій справі.
Коли лінія фронту наблизилась, Чепаєв провів останню мобілізацію і на чолі загону відправився на фронт. Скоро його призначають командиром бригади, а потім начдивом 25-ї стрілецької дивізії.
Яким же командиром був Василь Іванович? Знову cлухаємо розповідь Клавдії Василівни.
– Начдив 25-ї був людиною винятково дисциплінованою і політично грамотною… Був командиром вимогливим, навіть, якщо того вимагали обставини, жорстким… Сам не пив і не курив та й іншим не дозволяв. Коли дивізія займала населений пункт, батько зразу ж віддавав наказ всі шинки закрити, за продаж бійцям горілки чи самогону – розстріл. Червоноармійця, який потрапляв йому на очі п’яним, він у першому ж бою посилав у саме пекло. Нещадно карав мародерів, насильників. Тому мирні жителі його дуже поважали…
А під час відпочинку він завжди намагався розсмішити бійців, навіть театр при дивізії організовував. Дуже любив виступати сам, особливо в жіночих ролях. Надягне, бувало, плаття і зображає княжну із пісні про Стеньку Разіна. Із-під хустки вуса стирчать – червоноармійці качаються зі сміху…
Чепаєв умів і любив співати. Якось ми всі вже уляглись спати, як задзвонив телефон. На другому кінці дроту його попросили заспівати, напевно, у товариша було погано на душі. «Та ти що, – тихо відповідає батько, – у нас всі сплять давно». А бійці говорять: «Ми не спимо, Василю Івановичу». І він заспівав у трубку, а червоноармійці підспівували…
Але коли розпочинались бойові дії, то тут Чепаєв був зовсім іншою людиною – рішучим, сміливим, кидався першим у пекло бою.
* * *
І настала та ніч, коли підступні вороги напали на штаб 25-ї дивізії. Розпочався бій, останній бій в житті начдива. Води Урал-ріки зімкнулись над головою Чепаєва.
Про ті трагічні дні згадує Клавдія Василівна. «Я довго не вірила, що батько загинув. Я була впевнена, що він переплив ріку. Тіло Чепаєва шукали цілий місяць, уряд навіть пообіцяв винагороду – 15 тисяч золотом. Витягли багато утоплеників, але розпізнати їх було дуже важко. Надійшов наказ: пошуки припинити.
Тоді найближчі товариші Чепаєва зібрались у Лабіщенську і організували поминки.
На поминках був Петро Ісаєв, командир конвойного полку, а ніякий не ординарець начдива, як зазначає Фурманов. Він сказав поминальне слово, випив чарку за упокій любимого командира, дістав наган і, відчуваючи вину, що не вберегли Чепая, застрелився…».
* * *
7 листопада 1932 року в Самарі було відкрито пам’ятник начдиву 25-ї дивізії роботи скульптора Матвія Манізера. На постаменті пам’ятника, як і належало, було вибите прізвище Чепаєв. Пізніше напис було змінено. Для чого? Хто віддав наказ?
Подібні запитання можна ставити безкінечно… Можна було б зауважити: роман Фурманова і кінофільм «братів» Васильєвих (насправді однофамільців) – художні твори. Але ж справа тут не лише в написанні прізвища. Роман і кінофільм підняли в 1930-х роках гігантську пропагандистську хвилю. Чепаєв став еталоном радянського героя. Виник справжній культ Чепаєва, правда історії в черговий раз була принесена в жертву ідеології. Але ж вини Чепаєва у цьому немає!
За лаштунками цього процесу стояв сам Сталін. Особисто він, зокрема, поставив завдання Олександрові Довженку створити фільм про «українського Чепаєва» – так почалася робота над кінострічкою про Щорса. Фальсифікація історії продовжувалась…
Нам ще не одне десятиліття судилось розгрібати завали історії, докопуючись до істини.

Павло МАЗУР.
м. Маріуполь.

Фото із сайту www.archnadzor.ru

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #32 за 07.08.2009 > Тема ""Білі плями" історії"