Версiя для друку Обговорити в форумi

Чи не здається вам, що світова економічна криза, котра дістала й нашу країну, – дуже зручний для виконавців компрадорської політики привід до згортання програм, проектів тощо, які мали б слугувати утвердженню України в Україні? Культура титульної нації, інформаційна безпека держави загрожена – про це вже говорено-переговорено, однак ані дієвих висновків, ані очевидних наступальних кроків як не було, так і не передбачається.
Соціальна й культурна сфери в цивілізованих країнах фінансується за кошти держави. На представниках політичної та духовної еліти лежить особлива відповідальність: збереження національної ідентичності. Так є у кожній країні, яка поважає себе.
Про свободу слова, вічні цінності в часи хаосу та вседозволеності, яку дехто називає демократією, українську періодику і книгодрукування – розмова з відомими діячами української культури.
  
Край бездуховних пожирачів хліба?

Дмитро ПАВЛИЧКО, видатний поет і перекладач, державний і громадський діяч, почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського, Прикарпатського та Варшавського університетів

– Дмитре Васильовичу, багато хто нарікає, що навіть у радянські часи ставлення чиновництва (та й тих, котрі мають себе за носіїв «розумного, доброго й вічного») до української культури не було таким цинічним, як нині. Гадалося: здобудемо незалежність, свободу…
– Свобода – як бритва. Не вмієш нею користуватися, поріжеш собі обличчя. Несвобода була кайданами. Але Прометей тільки в кайданах міг довести, що він справжній борець за свободу. Я вже давно зрозумів, що демократія – це також форма поневолення, бо дає право голосу нерозумним і навіть божевільним виступати в тогах мислителів і вождів. Подивіться на телепередачі, що звуться «Свобода слова». Вони подібні до гладіаторських боїв, де кожен герой мусить бути вбитий, як не сьогодні, то завтра. В атмосфері вседозволеності потрібно мати дух, що забороняє тобі бути блазнем, обмежує тебе в усьому, що вважається не гідним людського звання.

– Як ви гадаєте, чому сталося так, що навіть національно свідома наша інтелігенція, котра максимально наближалася до поняття еліти, не витримала випробування матеріальними благами (навіть пройшовши тюрми за ідейні переконання), чому переважна більшість населення – це «раби волі», точніше, раби матеріальної захланності й засліпленості мізерним?
– Патріотична еліта, що створювала Народний Рух, розтанула на свободі, як сніг на сонці. Де вона? На щастя, не вся! Але більшість розбіглася по кошарах, де краще годують. З’ясувалося, що кожному з наших вождів потрібно своєї, з особливою ідеологією і релігійністю України, своєї окремої партії, а якщо не вдається її створити, то вони перебігають до іншої партії, де більше заплатять за їхні паперові, позолочені ореоли. А чому так сталося? А сталося так тому, що освіта нашої «свідомої інтелігенції» – це в найкращому разі десятилітка. Чим менше людина знає, тим більшу амбіцію має. Суперамбітність, притаманна навіть тим, що пройшли тюрми і заслання, погубила, знищила велику єдність, з якою на політичній сцені з’явився Рух. А що, як не егоїзм і не гетьманська пихатість звели нанівець здобуток найвидатнішої в українській історії Помаранчевої революції? Колись галицькі бояри спольщилися швидше за львівських ремісників, козацька старшина пішла в російські дворяни швидше, ніж рядові козаки. Сучасні перевертні, що видерлись нагору, – не дивина. Але дивина, коли перевертнем стає вчорашній патріот! Це рідне, наше.

– Ви чимало сил віддали утвердженню української мови, її повнофункціональності. Які висновки маєте, виходячи зі свого різнопланового досвіду?
– У сфері державотворення кожна справа має велике значення. Товариство української мови, яке я мав честь очолювати напередодні проголошення нашої незалежності, не було малою справою, але, обернувшись у «Просвіту», стало просто непомітною. Боротьбу за справжню державність української мови віддано в руки політичній владі, записано в десятому параграфі Конституції про те, що наша мова є державною, й тут же забуто про це. Перевертні з депутатськими значками, власники телеканалів і газет зробили все можливе, щоб у самостійній Україні ЗМІ працювали на русифікацію України ще більше, як це було за совітської доби. ЗМІ, творчі організації, наукові заклади, Національна Академія Наук, міністерства перестали боротися за найголовнішу ідею нашої державності – за українську мову. Мої висновки в такій ситуації зводяться до того, що в нас нема громадянського суспільства. Роль громадських, особливо творчих організацій, де навіть у часи несвободи вирувало національне життя, перебрали на себе телекоментатори, які кидають своїх немічних п’ять копійок не в скарбонку ідей, а просто на вітер. Примітивне телебачення стало загрозою для справжнього інтелектуального життя. В деяких країнах уже відчули цю загрозу і намагаються привнести на телеекрани глибокі дослідження з історії народів, розмови про тенденції розвитку людства. Таких бесід на нашому телебаченні нема, бо люди, які мають що сказати, сьогодні не потрібні. Дискусії ведуть між собою одні і ті ж набурмосені політикани. Про справи культури, про нові книжкові видання, про театр, про життя української мови не прийнято говорити з екрану. А вже про філософські проблеми, про те, чи може існувати світ, не поділений на військові союзи, чи взагалі можливий розвиток людства без конфліктів, які супроводжують нас уже тисячі років, про це не говоримо.
У громадянському суспільстві, яке ми прагнемо створити, повинен переважати інтелект, а не шлунок. Творчі організації, де кувалася духовна зброя, вмерли. Їх треба воскресити, вони повинні бути опозиційними до уряду, який думає тільки про те, як боротися з інфляцією. Матеріальний добробут без духовного, національного розвитку народу – це мільйонні колективи геніальних пожирачів хліба, що тішаться мерседесами, як племена в лісах Амазонки скляними намистами.
 
«Кримська світлиця» – єдине джерело світла?

Нині, з огляду на політичну ситуацію, українська держава має чи не найбільше утверджувати себе саме в Криму – передусім шляхом культурної експансії. Натомість, як стверджують оприлюднені матеріали, приміром, навіть у бібліотеці Таврійського Національного університету ім. В. Вернадського гостро бракує українських видань. Що вже говорити про задоволення читацьких потреб українців (і тих, хто прагне прилучитися до українства) поза центром Криму? Єдиним україномовним виданням на півострові досі залишається «Кримська світлиця», – як зазначив Президент України Віктор Ющенко, оплот «утвердження позицій рідної мови, культури й духовності».
Міркування з цього приводу Михайла СЛАБОШПИЦЬКОГО, письменника, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, виконавчого директора «Ліги українських меценатів»:

– Звичайно, в Криму одного україномовного видання критично замало.
Де журнали на різні читацькі аудиторії, де українська книжка?
На моє глибоке переконання, одне з українських (справді українських) видань – газета «Кримська світлиця» – в справі утвердження української ідеї, розбудови української держави варта більше, ніж будь-яка інша інституція. «Кримська світлиця» – символ саме української присутності на Кримському півострові, українського Криму і зрештою всієї материкової України. Українство може озватися до себе на цьому півострові тільки через сторінки «Кримської світлиці».
Цивілізовані країни, країни з розумною далекоглядною політикою дбають про свою інформаційну присутність навіть в інших країнах, на чужих теренах. А тут небажання українського чиновництва бути інформаційно приступним у такому складному й надзвичайно важливому регіоні як Крим. Мені здається, що «Кримська світлиця», її повноцінне існування – тест для українських державців, тест на державницьку зрілість та національну гідність.

Книгодрукування – напризволяще

Тарас ФЕДЮК, поет, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, президент Асоціації українських письменників, головний редактор часопису «Сучасність»:

– Протягом десяти останніх років – фактично без жодної серйозної державної підтримки – почав відроджуватись і міцніти сегмент українського книжкового ринку. Приватні видавництва «Факт», «Фоліо», «Нора-друк», «Кальварія», «Піраміда» та ще низка приватних-таки видавництв на свій страх і ризик, беручи комерційні кредити, почали відроджувати українське книговидання. Держава Україна – в особі її чиновників (включно з найвищими) – ні на що серйозне, крім епізодичних обіцянок, не спромоглась.
І ось тепер – криза. Видавництва втрапили в безпрецедентно важку ситуацію. І їх просто кинули напризволяще. Олігархам-металургам, олігархам-банкірам, олігархам-хімікам – мільярди з наших кишень, а українській культурі – дулю з кишень декласованого, денаціоналізованого і корумпованого чиновництва, очолюваного Президентом і Прем’єр-міністром. Призупинені навіть мізерні закупівлі книжок для бібліотек України.
Українська культура – переживе. Переживали й не таке. Але, йдучи на вибори, маємо пам’ятати: обираємо тих, хто нас нищить. Допоки?

Людмила ТАРАН.
м. Київ.

На фото: Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #32 за 07.08.2009 > Тема "З перших уст"