Версiя для друку Обговорити в форумi

Ці мандри задумала, маючи на меті побачити село Кульчиці, звідки родом гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Але склалося так, що ширше ознайомилася з українським тереном – історичною Бойківщиною.

КУЛЬЧИЦІ
Дістатися до Кульчиць – без проблем. Із вокзалу у Львові — на маршрутку до Самбора. Там відразу пересідаю на іншу — до Дрогобича. Краєвиди такі красиві, що їхала б і їхала. Сім кілометрів од Самбора — і вже Кульчиці. А до самого села від траси — пішки. Аби відчути нове місце, треба пройти його ногами. Краса перехоплює дух: пагорби з різнотрав’ям, ліси вдалині, простір і воля, хоч співай.
Кульчиці — унікальне село: засноване осадниками, що походили з лицарів герба Драго-Сасів. Вони брали участь у хрестових походах, хоча це, як стверджують дослідники, слов’янський рід, який жив на території, завойованій у Х ст. німецько-саксонськими феодалами. Після походів Драго-Саси опинилися на землях угрів, а потім прибули на службу до князя Данила та його сина Лева. Перша письмова згадка про Кульчиці — у привілеї Лева 1284 р. Рід цей нараховує понад 1000 років, і нащадки його мають прізвища Кульчицькі, Яворські, Гординські, Бачинські тощо: 144 гілки. Драго-Саси досі гуртуються, досліджують свою історію. За день до моїх відвідин запис французькою мовою у книзі відгуків краєзнавчого музею с. Кульчиць залишив Алан Волчко-Кульчицький зі Швейцарії. Такі гості зі всіх куточків світу тут не переводяться. Може, колись у цьому селі зведуть готель, де мешкатимуть представники древнього роду, що не загубили коріння. Вважають вони себе українцями. А нам усім – пишатися цим родом.
Ось на пагорбі височіє пам’ятник гетьману Сагайдачному. Ще в 1960 р. громада села клопоталася про спорудження монумента. Верховна Рада УРСР дала дозвіл, та місцеві партбонзи — прислані “для порядку“ — зробили все, аби справу спустили на гальмах. 1989 р. удруге одержали дозвіл на спорудження. Та лише 11 жовтня 1992 р. пам’ятник відкрили. Побіля нього — церква св. Флора і Лавра: на тому місці, де й була в часи Сагайдачного. Дві липи обіч церкви, за переказами, посаджені ним. У Києві вони вже давно відцвіли, а тут ще стояв медовий дух.
Особливість цього розлогого села — воно досі ділиться на Кульчиці Шляхетські та Кульчиці Рустикальні (тобто сільські). Жінка, з якою я розговорилася, так вимовила: “Роштикальні“. Збереглися із бозна-яких часів і назви кутків (теренів): Королівське, Кут, Ласки тощо. Звідси родом Марко Жмайло-Кульчицький і Павло Бут (Павлюк) — гетьмани запорозького козацтва. А також — Юрій-Франц Кульчицький, герой оборони Відня від турків 1683 р., який відкрив першу в Європі кав’ярню. Вдячні віденці встановили йому пам’ятник, іменем назвали вулицю.
Щодо сучасності — тут вітаються “Слава Ісусу“. Люди зі шляхетними обличчями, свідомі громадяни. А працювати ніде. Раз на тиждень курсує автобус між Кульчицями та... Італією: чи не півсела на заробітках.

САМБІР
Дуже привітне місто на Дністрі. Вперше згадується 1238 р. Самбір постав на місці поселення Погоничі: сюди переселилися з міста, знищеного татарами, яке нині називається Старий Самбір. У центрі більш-менш збережено історичну забудову: ратуша 1668 р., костьол 1530 р. — місце заручин Марини Мнішек та Лжедмитрія І, церква Різдва Богородиці з чудотворною іконою Самбірської Богоматері та мощами св. Валентина (увага, закохані!), монастир Бригідок (ХVІІст.), костьол Бернардинів (нині органний зал). Словом, є що подивитися. Тут народилися композитор і диригент Микола Колесса, актор і режисер Лесь Курбас, письменник Андрій Чайковський. Слава Богу, є ентузіасти, що відновили 1991 р. ліквідований у 1954 р. музей “Бойківщина“. З 1927 р. засновники його Іван Филипчак, Володимири Кобільник та Гуркевич, Данило Стахура та інші за кілька років зуміли зібрати до 30 тисяч експонатів, налагодили випуск “Літопису Бойківщини“. А відновлювати довелося з нуля — стараннями директорки Роксоляни Данчин та її колег. Ані польська, ані німецька влада не посміли ліквідувати музей, як це зробила “народна“ влада. Нині цей унікальний історико-етнографічний музей потребує державної підтримки. В експедиції зібрано експонати, які відтворюють побут бойків: дерев’яне начиння, пристосування для будівництва, рибальства, сушіння грибів, упряж — усе, що було необхідно для життя в конкретних умовах, які так і хочеться з огляду на день сьогоднішній назвати екологічно збалансованими.

ТУРКА
Дорога до Турки нагадує: це — Східні Карпати, Турківські Бескиди. Тут — своя краса.
Як тут часто буває, місто чи село розташоване на кількох рівнях: Турка долішня, Горішня та Середня, присілки. Та якби не зайшла до Народного музею “Бойківщина“ — багато втратила б. Познайомилася з Вірою Бончук, засновницею музею і головою оргкомітету конкурсу ім. Мирона Утриска. Вже відбулося кілька таких конкурсів, що започаткований на ІІ Бойківських фестинах 1997 р. Заохочуються всі, хто прагне досліджувати історію Бойківщини. І на конкурс надсилають рукописи, книги, статті, що збагачують народний музей і нашу спільну пам’ять. Щороку визначаються переможці, та головне — це спільні зусилля і бажання. Ще й вісник виходить — “З вершин і низин“. Можна лиш уявити, скільки безоплатної роботи стоїть за ініціативою. А ще ж традиційні Бойківські фестини, Світові конгреси бойків, що відбуваються на Турківщині.
Із цих країв походить Стефан Яворський, видатний учений, філософ, церковний діяч, чию 350-ту річницю від дня народження відзначили кілька років тому.
А я тут таки пригадую інших видатних вихідців із Бойківщини: Юрія Дрогобича, ректора університету в Болоньї, художника і поета Святослава Гординського, малярку Олену Кульчицьку, нашого сучасника мецената Петра Яцика, зрештою, Івана Франка. До нього повернемося.
Бодай коротка довідка про Бойківщину та бойків. Це етнічна група українців-верховинців, що історично заселяли Карпати. Існує кілька версій щодо походження. Бойки — нібито нащадки давнього слов’янського племені білих хорватів. Костянтин Багрянородний, візантійський імператор, ще у Х ст. згадує місце “Бойки“, що історично і є Бойківщиною. Дехто пов’язував назву “бойки“ з кельтським плем’ям. Часто як самоназву бойки вживали слово верховинці. Історично-етнографічна Бойківщина охоплює гірські райони сучасних Львівської та Івано-Франківської областей між верхів’ям річок Сяну та Лімниці і Закарпаття між річками Ужем і Торцем. Та чітко окреслених меж Бойківщина не має. Бойків відрізняла від гуцулів, приміром, говірка, одяг, звичаї. Існував своєрідний тип бойківської хати і трибанних дерев’яних церков. Приїдьте до Дрогобича: церква св. Юра ХVII ст. дасть повне уявлення. Чимало переказів та легенд свідчать про участь вихідців із Бойківщини у спільноукраїнських історичних процесах: пригадаймо хоч Сагайдачного і тих, хто з ним обороняв Хотин чи ходив на Москву.
Через Бойківщину проходив головний військовий і торговий шлях із України до Західної Європи. Раніше бойки возили сіль на Галичину й Волинь. Потім торгували овочами: доходили до Петербурга й французької Рив’єри. Бойки були добрими підприємцями, із кола яких вийшло чимало української інтелігенції. Бачимо, традиції освіченості та ентузіазму оживають у наші часи.

НАГУЄВИЧІ
150-річчя від дня народження Івана Франка, що народився у с. Нагуєвичі на Дрогобиччині, вже відзначали. Та завжди актуально бувати у місцях, звідки походять генії. Отож, Нагуєвичі, село, яке в радянські часи переназвали буквально — Івана Франка. Нині історичну назву повернули.
Добре, що пішки пройшла все село центральною вулицею — сім кілометрів — до музею. Інакше не побачила б першого пам’ятника Франкові, збережену пам’ятку з написом: “Сей крест поставили члени читалні Просвіти в 1909“, яку врятувала від режиму Анастасія Гвоздецька, про що свідчить інший напис.
І ось на горі — виразного архітектурного силуету музей Івана Франка (1986 р.). Власне, це Державний історико-культурний заповідник “Нагуєвичі“ — зі “Стежкою поета“ та відтвореною садибою батька, який був ковалем. Багато цікавого довідалася про нього. Він був шанованою людиною, ктитором (спонсором) церкви св. Миколая, на жаль, знищеної пожежею в 1996 році. Залишилася тільки застібка із Євангелія, яку Яків Франко подарував храмові. А ще викував був для церкви ключі та вівтар. Він разом із громадою поставив хрест із розп’яттям — на скасування панщини 1848 р. Його реставрували, й нині він біля музею.
Цікавими були мої мандри. Добре, що вже більше видань про те чи інше місто можна придбати. Вразили поляки: вони розробили, наприклад, міжнародний туристичний маршрут “Нафтовий шлях“, куди увійшли відповідні пам’ятки на території Польщі та України. І видрукували буклети й українською.
Побачила й почула так багато за два дні, що виклала тут чи не соту частину. Моє відкриття Бойківщини триватиме.

Людмила ТАРАН.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 31.07.2009 > Тема "Душі криниця"