Версiя для друку Обговорити в форумi

СВАВІЛЛЯ, ХОЛОПСТВО, ЦИНІЗМ...
Щоб ніхто не вважав, що лист анонімний (так «провчив» мене обласний прокурор), повідомляю свої анкетні дані. Я, Клюско Олексій Анатолійович, інвалід І групи загального захворювання, 12.09.1939 року народження, ветеран праці (41 рік трудового стажу), «дитина війни», кавалер ордена «Знак пошани», колишній депутат Барвинівської, Жолобненської та Орепівської сільських рад багатьох скликань, колишній голова колгоспу «Обрій» (раніше імені Ілліча) с. Барвинівка Новоград-Волинського району Житомирської області, багаторазовий безоплатний донор, паспорт – серії ВМ № 442878, ідентифікаційний № 1449919059, мешканець вищезазначеного с. Барвинівка, батько шістьох дітей, дружині Ганні Яківні цього року присвоєно почесне звання «Мати-героїня».
Лист пишу вимушено, бо не можу спокійно спостерігати всю ту вакханалію, свавілля, холопство, цинізм, божевілля, що творяться у нашій країні на державному рівні.
Вже вдруге було взялися за міністра внутрішніх справ за смішні для людей, які мають здоровий глузд, звинувачення. Слава Богу, що зараз все спростовано, але хто заплатить за образу його честі і гідності у ЗМІ?
Нині діючому уряду Юлії Тимошенко не дали спокійно працювати навіть місяць, а почали звинувачувати у всіх надуманих гріхах і негараздах. Я думаю, що тільки надто малорозумні люди дозволяють собі це робити. Згадаймо 90-ті роки минулого століття. З якою ненавистю накинулись на сільське господарство! Чесних і добросовісних керівників колгоспів називали «червоними баронами», всіляко їх переслідували, змушували проводити руйнівні реформи і заохочувати тих, хто їх проводив. І таки домоглися свого, бо вижили лише одиниці господарств, переважно ті, хто мав достатній «дах».
У господарстві, яке я очолював, було більше 2500 голів великої рогатої худоби, у тому числі 560 корів, були свині, вівці, гуси, більше 120 голів коней. На молочному комплексі працювали дві холодильні установки, застосовувалась двозмінна робота. За недовгий період було побудовано і реконструйовано багато тваринницьких приміщень, налагоджено водопостачання, прокладено дороги до сіл.
Настав час «перебудови», йшлося вже про ліквідацію колгоспів, і я не захотів брати участі у їхній руйнації, а тому добровільно склав свої повноваження, тому що не мав достатньої підтримки з боку району, бо навчений своїми батьками жити власною працею і сумлінням.
Вся руйнація господарства проходила на моїх очах, але зарадити цьому не було можливості, оскільки все чиновництво знизу і доверху працювало на «одобрямсі», а не на здоровому глузді. Під приємну для різних нероб і злодіїв музику «одобрямсу» нищилось все підряд, зникло багато тваринницьких приміщень з обладнанням, техніка, склади мінеральних добрив, отрутохімікатів та аміачної води, все обладнання тваринницьких приміщень, що лишилися, асфальтовий завод. Все безжально різалось на металобрухт, а виручені кошти зникали безслідно, вірніше, в кишенях нових пристосуванців.
Розпаювання проводилось до нахабства цинічно і несправедливо. Кращі землі в більшій кількості дісталися сільській «еліті» і приближеним до неї. Не все майно було розпайовано, дещо – розділено по різних фондах (резервний, для погашення дебіторської заборгованості, не підлягає розпаюванню). Це все свідчить про те, що свідомо готувалось тотальне розграбування господарства. Апогеєм у цьому стали події минулого року, коли з гіркої ініціативи голови Новоград-Волинської адміністрації Іванюка Миколи Олексійовича було укладено меморандум про співпрацю з ТОВ «Українська Молочна Компанія», яку він «відкопав» аж у  с. Крупіль Згурівського району Київської області.
Завдяки його активному втручанню було дуже швидко затверджено всі документи. Місцеві керівники взяли «під козирок», допомогли скласти кабальні договори оренди земельних паїв і за півціни закупити майнові паї та передати резервний та інші, ними ж створені, фонди майна господарства «Обрій».
Пан Іванюк М. О. так захопився сприянням ТОВ «УМК», що заборонив місцевим господарствам використовувати землю і сіяти озимі, тобто примусово проводив руйнацію господарств.
Зараз ті люди, які не погодились здати в оренду свої земельні паї та продати за півціни майнові, залишились ні з чим, бо до своїх земельних ділянок ніяк добратися, а взяти майновий пай неможливо, бо його просто не віддають ні в натурі, ні в грошовому еквіваленті.
Зараз «по всіх усюдах все мовчить, бо благоденствує». Могильні морок, тиша і безвихідь. І скільки буде таке тривати? Для одних приватна власність недоторканна і священна, а для інших – немає права нею користуватись. Де вихід?

З повагою,
Олексій Анатолійович КЛЮСКО.
с. Барвинівка Новоград-Волинського району Житомирської області.

P. S. Прошу, не надсилайте лист у бюрократичні інстанції для реагування, а якщо можливо, опублікуйте.

А ДЕ Ж ЗАКОН?
У центрі Дніпропетровська – на початку вулиці Артема, майже на розі з центральним проспектом Маркса – діє понад 10 років літнє кафе в національному стилі «Козацька фортеця». Там постійно, не лише на свята, висів український державний прапор. І от сьогодні вранці я побачив замість прапора оголений металевий стрижень, а прапор виявився закинутим ззовні на балкон сусіднього будинку, причому з протилежного боку від «Фортеці», отже, цього не міг зробити вітер. Це що – відповідь «комсомольців-муравйовців» за київського Леніна? Чи, може, стала сигналом для тотального антиукраїнського наступу зустріч Обами з російським Медведєвим? Є тепер закон, але ХТО МАЄ ІНІЦІЮВАТИ порушення карної справи? Я певен, що ані власники закладу, ані самі правоохоронці не ініціюватимуть згідно з новим законом порушення справи про наругу над державною символікою – правоохоронці, зокрема, не надто прудкі щодо захисту українського, більше переймаються захистом російських кумирів – Леніна, Катерини.

Віктор Леві.
м. Дніпропетровськ.

СВОБОДА – НЕ У ВИБОРІ ПОГОНИЧА...

Добрий день, шановна редакціє!
Як казав Чорновіл – «Будьмо!». Будьмо вже господарями на своїй землі, а не повстанцями.
«Повстань!» – заклик до раба. А чи не краще царювати у вільній державі? А то все повстаєм, ніби й перемагаємо, а царюють олігархи, для яких ми – лише різнокольорові бойові шістки, загнані в нори-криївки в очікуванні поклику. А як же обіцяна, відвойована воля? Хоча… У Жовтневу революцію землю теж обіцяли та відразу й забрали, закріпачивши, а цього разу уже і продали. Чому дозволили?
Україна вже ніколи не буде матір’ю раба? Якщо ми – вільні козаки – не біймося запитати і зажадати чесної відповіді у влади, наприклад, навіщо п. Юлія залишила нам після 2005 р. не дешевий російський газ, а розірваний договір (втрачений!) на дешевий газ, а смішна оплата за транзит газу і оренду ЧФ зосталися? А Президент тепер інфляційні мільярди штампує. І за землю запитаймо.
Бо свобода не у виборі погонича, а в контрольованій владі. Не дозволяймо їм брехати, шануймо себе. Книгу «Як гартувалася сталь» ще пам’ятаєте? Там є дуже повчальний епізод з комсомольськими зборами, де вирішується питання – хто кращий – безпартійний майстер чи демагог-активіст, який зламав уже шосте (оплачене золотом!) дороге американське свердло. І вже продовженням – з життя! – голова колгоспу на зборах: «Нам за перевиконання плану дали премію – шубу й валянки. Так-от – валянки – мені, а шубу – моїй дружині. Хто проти радянської влади, підніміть руки».
Я читала «Солодку Дарусю». І мене вразило, що садист-енкаведист так і залишився безтурботно-безкарним (одна надія на Бога), а дісталося по повній, як завжди, найбеззахиснішим. Одним віддай вдень, а іншим – вночі, і тим, і тим – добровільно, бо ж будь патріотом, а інакше – тут тобі й смерть.
А чому це і у вашій «Світлиці» (за вільних часів) так мало сонця й сміху, а багато болю? Будьте конкурентоспроможні, прекрасні й відважні, бо наша чарівна, співуча мова мужніх і нескорених того варта.
Побільше світлої поезії (я вже не пишу вірші), нових звершень, цікавих історичних знахідок, у тому числі й мовних, бо я тільки в 56 років дізналася, чому «Буквар» так називається.
Виправдайте мої сподівання, якщо ваша ласка. А газету вашу я ще передплатила, щоб дізнатися про молоду поетесу Софійку Когут. Випадково знайшла старенький аркуш з журналу «Однокласник» за 1992 рік і була зачарована прекрасною поезією юної дівчинки зі Львова. Будь ласка, надрукуйте щось про цю вже молоду жінку та її поетичні твори.

З повагою,
Л. МОНЦЕВА.
м. Бахчисарай.

ТАКИХ ЛЮДЕЙ НУЖНО БЕРЕЧЬ!
Здравствуйте! Прочитала статью «Трояндовий хрест Ахтема Алієва» в газете «Кримська світлиця» № 23 от 5 июня 2009 г. и была поражена очерком Сергея Лащенко. Большое спасибо ему, что он заметил и оценил дар такого талантливого человека, его умение и разносторонние способности. Среди моего народа много таких замечательных талантов, но их редко отмечают. В своей статье Сергей Лащенко описал его не только как «диво природы», «украинизатора» и «толерантного» человека, но и как «человека, украшающего крымскую землю». Это же замечательно, что он многим школам Крыма подарил саженцы, кусты троянд и планирует посадить троянды через всю Украину в виде креста. Каким мастерством надо обладать, чтобы добиться заданной цели. Цены нет таким профессиональным агрономам и садовникам, таким патриотам!
Мне посчастливилось знать его и как художника, картины которого не раз выставлялись на выставках (разных) и как поэта.
Такого человека надо оценить по достоинству, беречь такие зерна!
Огромное спасибо автору за статью об Ахтеме Алиеве.

Севилья Алиевна Керимова,
учитель, пенсионер.
г. Севастополь.

ПРОПОЗИЦІЇ ПРЕЗИДЕНТУ УКРАЇНИ

1. Відродити Українське козацтво ухваленням законів і указів, щоб воно було державним, а не громадським. Затвердити його організацію, структуру, обов’язки і права, щоб воно служило і захищало Україну.
2. В Україні повинна бути державною мовою одна українська, щоб обрусілі українці перейшли на українську мову. Школи з різними мовами повинні бути, залежно від кількості мешканців у місті чи в селі, у відсотковому відношенні. Так, якщо в місті чи селі 80% українців, то і шкіл повинно бути 80% з українською мовою, так і для інших національностей.
Встановити, щоб усі керівники розмовляли українською мовою, а хто не володіє нею, той не може обіймати будь-яку з керівних посад. Організувати курси (школи) при усіх установах влади, на підприємствах, в організаціях, у частинах армії, флоту, міліції і СБУ з вивчення української мови тими, хто її не знає.
Більше приділяти уваги українськомовним виданням книжок, газет і журналів. Ті видання, що пишуть проти України, зводять на неї наклепи, обманюють людей, треба заборонити.
3. У паспортах необхідно ввести графу «національність», щоб можна було цим пишатися.
4. Великі підприємства, продаж хліба, алкогольних напоїв, паливно-мастильних матеріалів та інше, що дає великі прибутки, повинні бути державними.
5. Докорінно змінити і покращити патріотично-виховну роботу в дусі любові до України, пропаганди її історії, традицій, слави. Така робота повинна проводитись на підприємствах, в організаціях, в армії, міліції і на флоті, у школах, навіть у дитячих садочках. Виховувати патріотів треба з дитинства. Армія, флот, міліція, СБУ не можуть бути поза політикою.
6. Обов’язково реагувати на наклепи і неправдиві висловлювання. Так, В. Янукович у своїх виступах каже, що «помаранчеві нічого не зробили, Ющенко провокує хаос в Україні» і т. д. Треба це спростовувати в усіх засобах масової інформації, а також притягувати до судової відповідальності, щоб народ знав, де – правда, а де – наклепи.
8. Заборонити партії і громадські організації, які в своїх програмах і діях виступають проти незалежності України та української мови. Комуністичну партію, яка винна у знищенні 30 мільйонів українців за роки радянської влади, необхідно заборонити як злочинну.
Зраду і злочин не можна прощати!

Микола КЛИМЕНКО.
с. Укромне,
Сімферопольський район.

ТУАЛЕТНИЙ ЛЯПАС УКРАЇНІ

Нещодавно в телевізійних новинах був показаний репортаж з одного містечка на Миколаївщині. У цьому містечку опинився нікому невідомий німецький турист, який подорожував Україною. І треба ж – у туриста виникла природна потреба в туалеті. З цього все і почалося... Які наші туалети, тим більше в периферійних містечках і селах, нам, українцям, не потрібно розказувати, але ж про це не скажеш гостю. Тож він настільки був вражений умовами, в яких справляють свої потреби українські школярі (а це було саме у школі), що вирішив їм допомогти і побудувати теплий туалет. Повернувшись до Німеччини, німець розвинув бурхливу діяльність, щоб назбирати необхідну суму – він оцінив кошторис теплого туалету в п’ять тисяч євро. Через певний час необхідна сума була зібрана і доброчинець замовив відповідний проект. Надалі німець знову їде в Україну велотуристом із заїздом у те ж саме містечко на Миколаївщині. Місцеві папараці, а потім й центральні ЗМІ не могли пропустити такий момент – зустріч з колективом означеної школи та презентація майже звершеної задумки.
На перший погляд, все нормально: хтось під дією щирих благородних почуттів допомагає більш бідним, ба, навіть злиденним, чи то ввозячи second hаnd, чи то збираючи гроші на теплий туалет для школи в невідомому містечку на Миколаївщині.
Не знаю, як у кого, а у нас цей черговий прояв уваги представника світової спільноти у вигляді збирання коштів для побудови теплого туалету в Україні викликав шалений розпач, злість, обурення і ще масу почуттів, які навіть важко окреслити. Чому? Постараюся пояснити. Хоча, на мій погляд, це не потребує пояснення там, де хоч трохи є почуття гідності, гордості та самодостатності. Але ці якості, певно, у нас в дефіциті, якщо взагалі присутні. Саме відсутність подібних чеснот боляче б’є по Україні і «грає» на її негативний імідж.
У нас виникло резонне запитання: «А що, потрібен був приїзд німця та його обурення і жахання станом справ санітарії у вищезазначеній школі»? Дивно, невже ніхто ніколи цього не помічав? Адже є директор школи, є райвно, є органи місцевого самоврядування, районна влада і, нарешті, санепідемстанція. Вони теж не знали, не бачили? Певно, що бачили, але не помічали в силу усталеної традиції...
Знаю відповідь наперед – «немає грошей». Категорично з цим не погоджуюся. Так, дійсно, коштів, може, й не вистачає, але головне і найстрашніше не в цьому, а в тому, що ми «звикли без цього (без теплих гальюнів – мор.) обходитися», тож з покоління в покоління передається оця байдужість до власних умов буття і дітей наших. Я це називаю психологічною тупістю, байдужістю і нерозумінням, що дитина, яка виросла в подібних умовах, приречена й надалі «достойно нести цю естафету». Хоча (майже переконаний) у районних босів в заміських «скромних будиночках» не тільки туалети з підігрівом, а можливо, з підігрівом і самі унітази...
Невідомо, які повинні статися цунамі та тектонічні зсуви, щоб в Україні це питання нарешті зрушилося з місця (мабуть, в природі це імовірніше, ніж у головах українців). На мою думку, це, можливо, станеться тоді, коли українці все-таки виповзуть з лайново-сміттєвого айсберга, який наразі дуже «успішно» створили у країні (мільйони тонн сміття та відходів, в яких буквально тонуть наші міста і села). Дієвих зрушень у цьому питанні немає, і поки що все закінчується та обмежується гаслами-закликами, що треба боротися за екологію, чистоту і взагалі за Україну...
Таким чином, добрий щиросердний вчинок пересічного німця побудувати теплий туалет для школярів у нікому не відомому містечку на Миколаївщині (а скільки таких в Україні?), став таким собі вироком недієздатності та байдужості всієї владної вертикалі до вирішення нагальних потреб людей і особливо школярів. У цивілізованому суспільстві, впевнений, керівники відповідних структур за подібного роду факт вимушені були б подати у відставку. У нас теж ідуть, але тільки тоді, коли пересувають їх вище, або... «ногами на схід». Чому так відбувається? Та тому, щоб іти у відставку через усвідомлення своєї недієздатності, необхідно «як мінімум» мати честь, совість, порядність та дієву владу, яка здатна адекватно реагувати на подібні перипетії... Але де ж все це взяти? Питання без відповіді.
Найцікавіше, що транслюючи кадри урочистої зустрічі німця-доброчинця з керівництвом школи та школярами, ніхто з них навіть не відчув ніяковості (я вже не кажу про сором). Та й у журналістів, які «висвітлювали» цей факт, теж не видно було не те що обурення, а навіть здивування, на жаль... Як кажуть, no comments...

Р. S. Тепер уявімо на мить, що теплий туалет у містечку побудовано, все чудово і, перефразовуючи відомий вислів, «кричали школьники ура и в воздух кепочки бросали». Що далі? Цю споруду необхідно нормально експлуатувати: щоб була постійно вода, тепло, вентиляція, освітлення, постійно прибирали, тобто потрібні певні кошти на експлуатацію, які у бюджет з часом просто не будуть закладати. І все, як говориться, повернеться на круги своя, тобто до «наших економічно обґрунтованих туалетів-нужників», де не потрібні ніякі інженерні витребеньки. Тож буде «дешево і сердито».
І наостанок. Мандруючи Єгиптом, ми не переставали дивуватися, як це арабам вдається серед пустелі утримувати першокласні туалети і дороги, не говорячи вже про європейську Угорщину, де одразу після Чопа – обабіч автобану – зелені поля, а впродовж дороги через певні інтервали прекрасно упорядковані сучасні туалети і... ні душі навкруги. Чи доживемо ми до такого?

Подружжя ФАЛАГАШВІЛІ.
м. Ірпінь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 31.07.2009 > Тема "Резонанс"