Версiя для друку Обговорити в форумi

Недовго, усього півроку пропрацював головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим очільник партії «Собор», народний депутат України Анатолій Сергійович Матвієнко, але залишив по собі хороший слід. Він тієї пори запам’ятався і в автономії, і в Україні, як організатор корисних починань, ініціатор багатьох ідей, одні з яких швидко схвалювалися і швидко втілювалися у життя, а інші не завжди знаходили підтримку, піднімали полеміку й спротив, але врешті-решт виявлялися такими, що мали б піти на користь і автономії, і України в цілому. Прийшовши в Крим як урядовець, який мав виконати конкретні доручення центральної влади, А. Матвієнко пішов звідти, як кримський патріот, який нині добровільно, з власної ініціативи допомагає Криму.
Анатолій Матвієнко: Я полюбив Крим, його добрих і чесних людей, національно різноманітних, але дуже схожих між собою любов’ю до своєї землі, бажанням, щоб усім тут жилося красиво і добре. Я теж перейнявся цим бажанням і весь строк своєї діяльності на посаді голови уряду старався реалізувати його.
Кор.: Анатолію Сергійовичу, для багатьох політиків було несподіваним, що Вас послали в Крим і призначили головою Ради міністрів. Чим це було викликане?
А. Матвієнко: На мені Президент зупинився, як мені здається, швидше за все тому, що я маю досвід управління великими адміністративними територіями (був главою адміністрації Вінницької області), політичної роботи, роботи з молоддю. До того ж, для Криму я був людиною новою, не пов’язаною з інтересами політичних і економічних місцевих еліт, що слугувало певною гарантією мого незаангажованого управління, за якого пріоритетним мав стати державний інтерес і однаковою мірою інтерес усього населення півострова.
На думку Президента, у Криму мала бути людина, яка б могла урівноважити всі сторони, що представляють високу напругу, і спробувати їх примирити, зняти існуючі проблеми, запропонувавши конкретне конструктивне рішення. Він так мене орієнтував. Крим проголосував за Ющенка найгірше, довіри до нього самого і до його програми не було ніякої. Автономію роздирали проблеми кримських татар і, скажемо так, російських компонентів у політиці України. Загострювалася ситуація у зв’язку із самозахопленнями землі, дійшло до кривавої сутички. І в роботі щодо повернення депортованих не було ніякої логіки. Велася вона епізодично, схоластично, за принципом – де горить, там і гасять.
Щодо російських компонентів у політиці України... Москва не хотіла Ющенка. А проблеми Криму дають можливості тиснути на будь-якого президента, і Ющенка зокрема. На цьому тлі загострювалися й російсько-українські відносини. Посилилися спекуляції щодо неймовірного, як це подають окремі брудні політики, «приниження» росіян у Криму. По-третє, була серйозна проблема з виконавчою гілкою влади. Ющенко взяв за логіку звільнення всіх представників або голів адміністрацій, і в мене були побоювання, що це ускладнить для мене можливість проводити політику Президента. Втім, ці побоювання – стосовно Криму – виявилися переважно даремними.
Питання корупції. Земля... Тут було найбільше проблем, вони провокували не лише кримськотатарське населення, а й українське, й російське, всі етнічні складові Криму. Землі забиралися без жодних дозволів і жодного офіційного правового рішення. Причому, масово. А люди, які живуть на узбережжі Криму, бачили, що землі розграбовуються. І у них виникало логічне запитання: а чим це закінчиться, що з ними буде? І самі починали грабувати. І ця загальна логіка вселенського грабунку серйозно загострила усі проблеми Криму.
Кор.: Хто грабував?
А. Матвієнко: Влада. Депутати від різних політичних сил.
Кор.: Але ж Ви – теж влада...
А. Матвієнко: Ні, я не маю жодного квадратного метра землі в Криму. Приїхав у Крим не за якимось власним збагаченням, моя згода на призначення була продиктована тим, що я вважаю, що в Україні ніколи не буде стабільності, поки буде таким жалюгідним – в економічному, політичному відношенні – Крим. Він – ахіллесова п’ята морального і суспільно-політичного стану всієї України. Поки буде Крим болючою раною, в Україні не буде щастя. Крим або може стати годувальником і себе, і всієї держави, або страшною інфекцією, що викличе хворобу всієї держави. Якщо цього не розуміти, тоді можна гратися з Кримом, як ми сьогодні граємося. На превеликий жаль, поки що граємося.
Економічна складова. Вся біда полягає у жалюгідності. В Україні є головна проблема – дефіцит ефективної влади. Бо при багатствах, що маємо, як ми можемо пояснити бідність, в якій живемо? Ну ніяк. А Крим багатший від будь-якої території на порядок. При цьому бідність Криму сьогодні нижче середнього. І коли ми лише говоримо про кримських татар, про етнічних росіян, а вони жалюгідно там живуть, то виникає запитання: а хто буде задоволений цією владою? Та ніхто. А якщо ми розв’яжемо проблему економіки Криму, дамо кожному хорошу роботу і гідну зарплату, коли ми туди приведемо інвестиції, які створять перспективу розвитку, то зникнуть усі проблеми й розбіжності. Бо у нас буде достатньо бюджету вирішити будь-яку проблему.
А тепер конкретно по прикладах. Жителі Ялти, Алушти, Гурзуфа та інших приморських територій протягом трьох, а то й більше місяців (сезону масового відпочинку), як власне житло використовують збудовані десь у горах будки, а своє справжнє приблизно по двадцять чи сорок доларів здають відпочиваючим. Я себе запитую, чому так, чому ці люди не мають можливості по-іншому жити? А якщо б у нас була серйозна інфраструктура, якби на повну використовувалася ця рекреаційна потужність, якби там було багато туристів, які створюють робочі місця, і ці люди заробляли б собі на життя роботою, невже б вони жили, як собаки, в цих халабудах. І чи задоволені сьогодні нинішнім своїм таким станом ці люди? Ні, не задоволені.
Тепер візьмемо аграрну зону. Якщо б я продукцію, що вирощую, мав можливість за контрактом постачати в зону відпочинку і на цьому серйозно заробляти, скажіть, будь ласка, чи був би я серйозно задоволений тим, що займаюсь сільгоспвиробництвом? Безперечно. Чи є така сьогодні пропозиція? Немає.
Сьогодні стихія повна, ми купуємо м’ясо, молоко, овочі, фрукти невідомо де, але не в Криму. Далі. Як розвивати інфраструктуру? Треба було знайти якусь логіку, як можна конкурувати в світі. Бо якщо ми не будемо входити у світовий ринок із такою потужною зоною, якою є Крим, кримський берег, то ми нічого не зможемо досягти і не зможемо конкурувати ні з Італією, ні з Іспанією, ні з Португалією, ні з Чорногорією, ні навіть з тією ж Туреччиною.
Тобто з тими, хто має значно довший сезон відпочинку. І вони там вклалися настільки, і зробили відпочинок настільки доступним, що ми вже не можемо гнатися за дешевим відпочинком тільки з сонцем і з морем. Крим, очевидно, повинен мати зовсім іншу філософію.
 Як я вважаю, у Криму маємо творити філософію здоров’я. Тобто відпочиваючий має прагнути приїхати до Криму у першу чергу за здоров’ям, а не лише за засмагою. Поєднавши, безперечно, оздоровлення і з морем, і з сонцем. Тут мають проводитися профілактичні заходи, які не потребують тривалого лікування. Наприклад, привести зуби в порядок. За місяць, очевидно, можна. Якісь косметологічні речі. А головне, людина має пройти повну диспансеризацію. Має бути упевнена, що тут найсучасніше обладнання, найкращі фахівці, що їй проведуть обстеження і вона отримає чітку інформацію, який ресурс має, і чіткі рекомендації, як його продовжити. А вже потім за бажанням розпочати своє лікування. Це можуть бути категорії діабетиків, дітей... І це не має бути стихією. Це те, що врешті-решт треба повернути Криму.
 Треба загалом Криму повернути перспективу, усунувши чинники, що заважають зробити це. Маю на увазі те ж стихійне розкрадання землі і нищення природи. Ми зараз багато втрачаємо. Щоб щось отримати, треба мати можливість для реалізації наміченого. Ця можливість найперше полягає у змозі дістатися до берега, який зараз забудували і повідгороджували від народу парканами. Я запропонував проект під умовною назвою „Морський берег „Крим” і наполягав, щоб у зоні двох-трьох кілометрів від берега уряд, громадськість контролювали, що будується і в який спосіб. Я вважав і досі вважаю, що берег віддавати приватній структурі ми не маємо права. Він має бути спільним. Лише він дає великі можливості залучати інвестиції. А якщо хтось біля берега побудував щось навіть на 10-15 сотках, застовпив це як приватну власність і закрив можливості доступу до берега іншим людям, то інфраструктуру для загального користування там вже ніхто не створюватиме. Немає інтересу. Навряд чи люди погодяться відпочивати там, де доступ до берега чимось перекритий і заборонений А якщо берег відкритий, то й інвестиції йтимуть. Відповідно ми розробили програму і затвердили на засіданні уряду. Вона існує по сьогоднішній день, але нею ніхто не займається.
 Треба поліпшувати в Криму і водопостачання. Це одна з найстрашніших проблем. У степовій зоні, особливо на заході Криму, вода абсолютно непридатна до вжитку. Гостро стоять питання енергозабезпечення і будівництва доріг. Як вирішити їх?
 У мене були абсолютно конкретні пропозиції. У Криму є 67 державних санаторіїв. Їх розбазарюють. Вони сьогодні утримуються за рахунок бюджету, їдуть відпочивати туди клерки міністерств, причому не рядові, таким чином багатим ще й додаткові блага створюємо. То не є справедливо. Я пропонував провести їх інвентаризацію і мінімум тридцять вивести з державної власності. Це не сьогодні, а в той час, коли вони мали неймовірно високу ціну. І виставити їх на прозорий аукціон. Гроші, які від них мали одержати, використали б виключно на побудову інфраструктури Криму, на енергозабезпечення і на дороги. Ми б зменшили тиск на бюджет, пов’язаний із затратами на їхнє утримання і, як я просив Президента, акумулювали б ці кошти у спеціальний фонд при фонді Держмайна і ухвалили б закон щодо адресного і корисного їх використання.
 А для цього у Криму, прямо скажемо, є необмежені можливості. Практично на схід від Алушти до Коктебеля не освоєно території. Там дикий берег, неймовірно потужний у завтрашній перспективі. Але для того, щоб на цей берег прийшов інвестор, треба дати дорогу і енергію. І ціна квадратного метра зросте в десятки разів. І ми ці гроші повернемо і далі отримаємо можливості вкладати інвестиції. Ось яка була задумка, де взяти стартовий капітал. На превеликий жаль, не знайшлося охочих цим займатися, в тому числі й у парламенті Криму. Тут панує мета, щоб кожен депутат прихопив собі шматок землі і втішився, що він вже має власність. Прихопив і розраховує на вторинний ринок, де захоплене обернеться йому великими прибутками Але без доріг, енергії і води ніяких перспектив немає.
 У Криму досі немає чіткої програми щодо роботи з репатріантами. І ця проблема, яка могла б вирішитися давно і чітко, тільки нарощується, глобалізується, погрожуючи перетворитися у таку, що для вирішення зусиль не лише Криму, а й усієї України не вистачить. Обліку репатріантів, які отримали землю і компенсації, і скільки отримали, немає досі. А якщо б взятися за неї серйозно, то, можливо, вона і не виявилася б настільки великою, як здається. Згідно зі статистичними даними, якими користується Верховна Рада АР Крим, понад 76 тисяч із 80 тисяч депортованих сімей переселенців вже мають житло і ділянки під індивідуальну забудову, безземельними залишаються лише 4 тисячі. Можливо, саме тому і самі татари виступають проти обліку їхньої чисельності і вже виділеної їм землі, бо применшення проблеми впливатиме і на применшення політичних збуджень з їхнього боку. Проте, є й інша статистика, яка дещо відрізняється він вищенаведеної. Та в будь-якому разі потрібне копітке вивчення питання, ухвалення справедливих і аргументованих рішень.
 Я пропонував навести порядок, провести моніторинг, створити базу даних і на її основі справедливо та якісно щодо всіх депортованих завершити роботу. Всіх бажаючих мати землю і житло в Криму я пропонував поділити на категорії, давши можливості укорінитися тут не лише репатріантам, які постраждали від колишнього режиму, а й тим, хто має просто бажання бути кримчанином. Першими, згідно з цим поділом, могли стати пільговики, які мали б отримати житло і землю там, звідки їх депортували. Другими за черговістю мали стати ті, кого поселили не там, звідки їх депортували, а вони бажають повернутися у рідні місця. Очевидно, що вони мають право на це. Тут постає завдання здачі однієї і отримання іншої земельної ділянки, і допомоги поселенцю облаштуватися на новому місці. Третя черга – це ті, хто може отримати землю на загальних підставах. І тут вже всі однакові у правах, чи то кримський татарин, росіянин, чи українець, чи представник іншої національності.
 Шляхи до розв’язання проблеми. Могли б за рахунок тих же коштів, що я називав вище, побудувати 10-15 мікрорайонів і дати житло кожному. На превеликий жаль, хтось не хоче порядку.
 У вирішенні проблем кримських татар ми не маємо ніякої перспективи ще й тому, що коло зобов’язань держави перед ними не визначено ні в часі, ні, так скажемо, в плані роду та спадщини. За який період, до якого коліна держава має їх улаштовувати як репатріантів? Щодо тих, хто був депортований як дорослою особою, так і немовлям, і хто навіть народився на чужині, жодних сумнівів немає. Вони – постраждалі. А ось щодо тих, хто народився тут вже після повернення і народиться ще, як вчиняти? На якому етапі щодо них має включатися умова про загальні підстави? Вже минуло понад 18 років, як існує незалежна Українська держава, вже стали дорослими ті із татар, хто народився тут. І вони вже утворили свої сім’ї. І вони так само, як і справжні депортовані, захоплюють землі. І упевнено називають себе депортованими. Але ж це не так.
 Крим – це Україна. Це важливо зрозуміти кожному. Це українська територія, яка в силу особливих обставин вимагає підвищеної уваги, гнучкого підходу і розумного вирішення проблем. Політика має бути виваженою і всім зрозумілою. Що маю на увазі? Наприклад, ситуацію з вашою газетою „Кримська світлиця”. Єдина україномовна газета в Криму, до того ж, як я бачу, по-справжньому патріотична. Значить, її треба старатися підтримувати і розвивати. А що ж виходить? Київ діє абсолютно навпаки. Обмежує фінансування, позбавляє гонорарів, чим відлучає від видання позаштатних кореспондентів, і вимагає значно скоротити штат. Незрозуміла позиція Міністерства культури і туризму України, якому підпорядковане це видання. Замість того, щоб сказати: „Так тримати, працюйте і робіть ще більше, а ми вас підтримаємо”, ставлять палиці в колеса; замість того, щоб боротися за Україну, примушують газету боротися за своє животіння. Чи хтось тут, у Криму, зрозуміє і зможе пояснити таке ставлення держави до своєї головної тут газети? Думаю, що ні. Бо й я не розумію того. У будь-якому разі ні розумним, ні патріотичним назвати не можу.
 Треба враховувати, що в Криму найбільше проживає росіян, і вони мають тут право на свою мову, на свої періодичні видання, на свою літературу, театри, музеї і так далі. Але це не означає, що там заборонена англійська. Там треба пройти сьогодні перший етап, який я називаю етапом замирення. Ми маємо зняти проблеми взаємної недовіри і навіть ненависті, яка збуджується від усього, навіть від найменшої дрібниці. Щось не те сказав сусід, щось ляпнув політик, а тут ще якийсь фінансовий безлад. Маємо зрозуміти, що ми там усі полілінгвістичні. Упроваджувати культуру терпимості. Маємо прагнути до кращого. Українське і татарське не може бути гіршим порівняно з російським. А насправді воно є гіршим. Я й ставив собі завдання добитися поліпшення. Прагнув, зокрема, щоб український театр був тут кращим, щоб у ньому системно грали кращі українські актори, такі, як Ступка, Бенюк, Хостікоєв. Щоб тут виходили кращі українські газети – і за оформленням, і за змістом. Щоб тут з’являлися провідні українські письменники, діячі культури. Така програма була частково реалізована. Я мав розмови з Бенюком, Хостікоєвим, і вони навіть на моє прохання гастролювали в Криму та Севастополі. „Кримська світлиця” теж мала нашу підтримку.
 Ми старалися зміцнити зв’язки кримчан з іншими українськими територіями на рівні окремих колективів. Наприклад, школи. Кожна кримська мала подружитися з подібною в центрі і на заході – сході України. Це стосувалося й інших закладів, установ, підприємств. Такі «трикутники дружби» на ділі мали б слугувати єднанню людей. І ця справа зрушила з місця, хороші контакти зав’язувалися, зокрема, на рівні Міністерства лісового господарства.
 Я завжди був противником вільних економічних зон як засобів до відмивання грошей. Але щодо Криму, то вважав, що він весь має стати вільною економічною зоною, як такий, що може залучити значні інвестиції. І ставив питання перед урядом. Бачив перспективи у розвитку Південнобережжя, у створенні наукоємних і чистих підприємств, які не додаватимуть навантаження на місцеву екологію і вироблятимуть екологічно чисту продукцію. Адже вирощувати екологічно чисту сільгосппродукцію у Криму можна так, як ніде в іншому місці. Тут – море. Сюди при належній організації нічого не може бути занесено, завезено. Враховуючи ці та інші чинники, я пропонував гральний бізнес, що надзвичайно потужно, а тому й небезпечно, розвинувся в Україні, перенести у степову зону Криму. І контролювати цю зону можна. І створити щось подібне на американський Лас-Вегас, який серед пустелі став квітучим оазисом. Набагато менше потрібно степовому Криму, щоб стати теж квітучим. Ми ж сьогоднішньою байдужістю здатні перетворити його хіба що в пустелю. Підтримки не мав. Хоч, вочевидь, треба було б усім замислитися, чому найпотужніша країна світу не відмовляється від такого бізнесу, а лише перевела його в цивілізоване русло. І там не панують переконання, що цей бізнес негідний, шулерський. Очевидно, в силу місцевих умов, традицій, державної уваги він і не є таким. В Україні після урядових заборон щодо грального бізнесу порушуються питання щодо створення десь такої зони. І це мене втішає, як того, хто першим ставив подібне питання про упорядкування цього бізнесу. І я переконаний – якнайкраще для нього підходить степовий Крим. А мені закидали, що я хочу таким чином перетворити Крим на смітник.
 До речі, щодо смітника. Крим навіть без грального бізнесу доволі засмічений. За моєї підтримки подавався проект щодо вирішення цього питання, він витримав конкурс, отримав схвалення, але для його реалізації ніхто навіть палець об палець не вдарив.
 У Криму для спокою і політичної стабільності важливо підтримувати суспільну гармонію, бути справедливим щодо усіх його етнічних і політичних складових. Я старався однаковою мірою сприяти всім, вирішувати питання, враховуючи і статистику, і настрої населення. Те, що в Криму понад 20 відсотків населення складають українці, а мають вони лише півтора відсотка шкіл, вважаю несправедливим. Це ж стосується і кримських татар. У той же час я особисто зайнявся будівництвом у Криму трьох шкіл: одна з них – російська, друга – українська і третя – татарська. Це показувало дійсне ставлення і моє, і всієї української влади до населення Криму. Для нас усі тут рівні. Це було непросто. Доводилося скрізь, де міг, шукати для цього будівництва кошти. Втішає, що з’явилися хороші школи, що в них виховуватимуться покоління справжніх українських патріотів.
 Я підтримав ідею створення музею Чехова. І сьогодні задоволений, що музей цього російського з українськими коренями письменника є одним із кращих у Криму, що відвідують його не лише росіяни і українці, а й зарубіжні гості. У той же час я засуджував тих псевдоукраїнців, які голими лозунгами і брудними шароварами спробували підкреслити якусь свою нібито вищість перед іншими. Таких, звісно, небагато, але, як відомо, однієї ложки досить, щоб зіпсувати бочку меду, і одного дурня вистачить, щоб кинути тінь на людей нормальних. Вважаю, якщо ти – українець, то особливо в середовищі інших народів демонструй свій патріотизм і відданість своєму народові своєю високою культурою, скромністю, ввічливістю, доброзичливою щодо інших поведінкою.
 Засуджую тих російських екстремістів, велика кількість яких прибуває із східних кордонів і старається збурити російське населення Криму проти України, розповідаючи про немислимі матеріальні блага і велику свободу, якщо жити під російським протекторатом, у той час забуваючи розказати про те, як реально живеться простим людям у Росії. Звісно, що не краще, ніж у нас. За винятком того, що російська „демократія” навряд чи стала б доброзичливою чи навіть байдужою до тих, хто хоч щось заявив би про якесь від’єднання. Приклад Чечні засвідчує це дуже красномовно.
 Кадрова політика... Її я теж прагнув вирішувати з урахуванням місцевих традицій, вимог та умов. Жодного з керівників на місцях не призначав самовільно, за власними уподобаннями чи інтересами. Головним для мене був інтерес місцевих громад. Тому я заохочував створення спеціальних комісій, які відбирали претендентів на посади голів райдержадміністрацій. Брали на розгляд кількох претендентів, двох подавали мені на затвердження. Лише одного з них я призначав на посаду. Тобто всі вони були дійсно висуванцями місцевих громад і мали в них авторитет. Тож не випадково, що ці люди переважно добре справляються зі своїми обов’язками, перебувають при владі і досі, хоч особи, котра їх призначала, тобто, мене, вже давно немає в Криму.
 Кор.: Анатолію Сергійовичу, як бачимо, у Вас було багато цікавих, корисних ідей і пропозицій, причому таких, що реально здійсненні. Тоді, чому ж Ви залишили Крим, не реалізувавши багатьох з них?
 А. Матвієнко: Скажемо так, реалізував те, що зміг. Але серед намічених цілей, як ви, мабуть, помітили, були такі, що вимагають тривалого часу для реалізації. Їх треба було розпочати і передати наступникам. Що й було зроблено. Були й такі, що могли вирішуватися оперативніше. Тут доводилося бороти спротив, що чинився з різних причин. Серед них були і пряме нерозуміння, і зашкарублість мислення, і корисливі інтереси особистостей, які могли зазнати втрат при реалізації, наприклад, тих же земельних проектів. А причиною відставки був мій моральний стан. Частина групи народних депутатів від нашої партії УРП ”Собор” не виконала рекомендацій партії, не надала підтримки Президенту України у Верховній Раді при вирішенні складного питання. Я вважав, що підвів Президента і, отже, не мав права надалі обіймати надану ним мені високу посаду. Це було неправильно, але я був у важкому моральному стані і поруч не знайшлося нікого, хто б переконав у помилковості прийнятого рішення. Важко залишати, припиняти те, що розпочав, що стало для тебе кровним і рідним. Але до такого кроку підштовхувала і ситуація в партії. Я розумів, що моя віддаленість від Києва, від її центральних органів негативно позначається на її діяльності.
 Але не полишаю зв’язків із Кримом. Певною втіхою для мене є те, що проекти, колись підняті мною, знову викликають інтерес. Знову вивчається і розглядається питання будівництва доріг на концесійних умовах. Повертаються до колись ухваленої нами програми поліпшення постачання питної води. Думаю, не за горами і повернення до теми грального бізнесу. Словом, і в Україні загалом, і в Криму зокрема, всі сьогодні за те, щоб Крим жив краще, щоб мав усе необхідне і розвивався. І це обнадіює. У Криму є шанс досягти бажаного. І все більше людей починають розуміти, що його не можна втратити.
 
Бесіду вів Анатолій КОВАЛЬЧУК.
м. Київ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 31.07.2009 > Тема "З перших уст"