Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3277)
З потоку життя (6514)
Душі криниця (3530)
Українці мої... (1470)
Резонанс (1508)
Урок української (992)
"Білі плями" історії (1679)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
«АСАНЧИК ╤ КАШКАЧИК» НА ВОЛИН╤
Цього тижня пров╕дав найпершу свою «альма матер» - р╕дну Рудко-Козинську 8-р╕чну...


ЧУДО ЗВЕРШИВ ╤ МОРОЗОМ ПРИГРОЗИВ...
19 вересня церква згаду╓ про чудо, зд╕йснене в Хонах самим Арх╕стратигом Миха╖лом - з кам'яно╖...


«РАНО ЖИТИ МАЙБУТН╤М»
В сьогодн╕шньому числ╕ «КС» пропону╓ читачам доб╕рку в╕рш╕в Юр╕я Щербика -...


╤ВАН П╤СНИЙ — ОСЕН╤ БАТЬКО ХРЕСНИЙ
На ╤вана Хрестителя журавл╕ потягнулися на п╕вдень - до ранньо╖ зими.


ДОПОМОЖ╤ТЬ ВИДАТИ ЗБ╤РКУ ПЕРЕМОЖЦ╤В КРИМСЬКО-УКРА╥НСЬКОГО Л╤ТЕРАТУРНОГО КОНКУРСУ ДЛЯ ШКОЛЯР╤В «МИ – Д╤ТИ ТВО╥, УКРА╥НО!» ╤МЕН╤ ДАНИЛА КОНОНЕНКА!
П╕дготовлена до друку зб╕рка з кращими творами переможц╕в 4-го Всеукра╖нського л╕тературного...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #30 за 24.07.2009 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#30 за 24.07.2009
П╤Д ЖОВТИМ СОНЯХОМ ЗАГРАВИ
ВАСИЛЬ МАРСЮК

ПОЕЗ╤Я

Л╤ТНЯ ПОВ╤НЬ
Володимиру ╤васюку

Черн╕вц╕ дощ╕в червневих
наточили повну душу,
мокне галич на деревах,
задивившись у калюжу.
Я ╕шов до тебе, друже,
повз м╕ськ╕ висок╕ мури,
чув, як скрипка тонко тужить,
чув, як Прут шумить похмуро.
В╕н розливсь аж до вокзалу,
вс╕ стежки залити хоче,
де з тобою ми блукали
у травнев╕ св╕тл╕ ноч╕,
де сп╕вали юним хором
нам гуцулочки-русал╕
про далек╕ син╕ гори,
про кохання у печал╕.
Я ╕шов в╕д тебе, друже,
╕ побачив зор╕ в неб╕,
в кожн╕й вуличн╕й калюж╕
плавав м╕сяць – б╕лий леб╕дь.
Н╕ дощами, н╕ л╕тами
ще душа моя не скута:
над л╕тами, над св╕тами
розцв╕ла червона рута.

12.07.1971 р.

СИРЕЦЬ
Т╕ка╓ в яр тоненька р╕чка,
закута в Ки╓в╕ в бетон.
Горить берези жовта св╕чка,
гуде л╕так, мов камертон.
╤ час в╕д часу електричка
╕з шумом ломиться кр╕зь гай.
Б╕жить Сирець – м╕ська кал╕чка,
б╕жить – ╕, Боже, помагай!
╤ сам я вже не буйна р╕чка,
а втихомирений пот╕к.
Веч╕рня з╕рка, мов капличка,
мене гука╓ в╕ддал╕к.

21.10.2000 р.

ПЕРЕД ЦЕРКВОЮ У ЛЬВОВ╤

День похмурий
╕ м╕сто похмуре,
т╕льки ти – як зоря св╕това.
Здрастуй, церкво
Святого Юра –
прикарпатських небес булава!
Я заходив до храм╕в вельможних,
щоб напитися там красоти,
а схиляюся вперше побожно
я до вас, укра╖нськ╕ хрести.
Ск╕льки спалено вас на кострищах!
Ск╕льки втоптано в землю тепер!
Ц╕ле царство брат╕в понищив
ще небачений зм╕й-людожер.
Та живе в мен╕ в╕ра велика,
╕ не вмерла над╕я в народ.
Б╕ла хмара, як образ
Владики,
ос╕ня╓ хрестом ╕з висот.

07.01.1990 р.

У ЗВЕНИГОРОДЦ╤

В╕дкривали пам’ятник Шевченку
у Звенигородц╕, на кутку,
╕ Тарас дивився звисоченька
на комун╕стичну толоку.
╤з Черкас при╖хали служаки,
гурт поет╕в з Ки╓ва прибув.
Люд, уже посин╕лий в╕д мряки,
ро╓м коло пам’ятника гув.
Що й казати, ген╕й – вс╕м нам родич,
кожний радий ближче п╕д╕йти.
Словоблудив, як завжди, Коротич,
розпинавсь Павличко, як завжди…
Шум збудив околицю м╕стечка,
б╕льше схожу, правда на село.
Кружеляла з галасом вервечка
вороння, що гн╕зда тут звило.
М’яч словесний поганяли хлопц╕ –
╕ гайда до Ки╓ва й Черкас.
Роз╕йшлись ус╕ звенигородц╕,
залишивсь на белебн╕ Тарас.
Що в╕н стереже тут б╕ля шляху?
Вигляда кого? З яких кра╖в?
Легше йти було на царську плаху,
н╕ж приймать хвалу в╕д холу╖в.

1984 р.

НЕПЕРЕМОЖНИЙ СМ╤Х

Володимиру Петонову, товаришев╕ по Вищих л╕тературних курсах.

Буряте-брате, Забайкалля сину,
не раз ми чаркували у Москв╕.
Ти слухати любив про Укра╖ну,
я – про тво╖ улуси родов╕.
Але н╕коли в чад╕ гор╕лчан╕м
ми об столи не били кулаком,
ти не хвалився хижим
Ч╕нг╕сханом,
я не пишавсь розб╕йним
╢рмаком.
Ну що нас принесло у цю
столицю,
яка давно гн╕тить ╕ вас, ╕ нас?
Багато можна чути про в’язницю –
збагнеш ╖╖, потрапивши хоч раз.
А ми тут козаку╓м другу зиму,
на ╕нститутський плюнувши
статут.
Я не збирався тут вдягати схиму,
а ти, мабуть, з колиски баламут.
Не до душ╕ нам херувимськ╕ трел╕,
не до душ╕ чужий ╕коностас,
а нас не дуже люблять в Цедеел╕*,
який в Москв╕ вважають за Парнас.
Та не сл╕зьми бульвари ми зас╕╓м,
а баламутним см╕хом – саме враз!
Москва – така ж пухлина для Рос╕╖,
як ╕ для нас.
Роз’╖демось ми, брате жовтолиций,
заляжуть пом╕ж нами час ╕ сн╕г.
А що на згадку лишимо столиц╕?
Звичайно, см╕х, непереможний см╕х!

1977-1997 рр.

*ЦДЛ – Центральний д╕м л╕тератора.

ШАХТАРСЬКА БАТЬК╤ВЩИНА

Вже л╕т ╕ л╕т у мене за плечима,
пора вже полюбити ц╕лий св╕т,
але моя шахтарська батьк╕вщина
притягу╓ м╕й мозок, як магн╕т.
Обвита зал╕зницями-спрутами,
поранена – аж б’╓ вуг╕льна кров,
вона в душ╕ мо╖й цв╕те садами,
скида╓ св╕й задимлений покров.
Х╕ба не там серед халуп ╕ чаду
я виростав, як паросток в п╕тьм╕?
Х╕ба не там ще змалку кляв я владу,
яка згно╖ла батька у тюрм╕?
Це тут, це тут моя незламна мати
спалила в шахт╕ сили молод╕.
О, Господи, я мав би проклинати
╕ спечний степ, ╕ гори ц╕ руд╕!
А я люблю тут кожну бадилину
╕ пам’ятаю кожне деревце,
тут разом з ними вр╕с я в Укра╖ну…
Зал╕зний краю, дякую за це!
╤ менша╓ тягар м╕й за плечима,
╕ не чужим ста╓ далекий св╕т,
коли моя шахтарська батьк╕вщина
притягу╓ до себе, як магн╕т.

29.01.2001 р.

СТЕПОВИЙ МОТИВ

Я ╕ в столиц╕ думаю про тебе
╕ бачу тво╖ пагорби здаля.
Прив╕т, м╕й друже,
м╕й донецький степе –
пропахла териконами земля!
Мил╕шого для мене кра╓виду
не вигада╓ нав╕ть чар╕вник
за цю р╕внину, золотом залиту,
а понад нею райдуги рушник.
Я добре знаю, що тепер не модно
осп╕вувати л╕рику пол╕в.
Хай ╕нш╕ барди славлять, що завгодно –
св╕й степ орати Бог нам запов╕в.
Пос╕╓мо. Зволожимо росою.
Сльозою, може?
Краще хай роса!
╤ зариму╓м св╕жою грозою –
якраз над нами хмара нависа.
А ср╕бний дощ переждемо в св╕тлиц╕:
як р╕дна хата – скирта степова.
Х╕ба на тротуарах у столиц╕
я жайвора почув би у жнива?!
Я не скажу, що в м╕ст╕ все немиле,
душа ╕ тут л╕ниво не др╕ма.
Але бува╓ дружба до могили,
як ось м╕ж нами, степе, обома.
05.12.2001 р.

ПЕРЕДЖНИВ’Я

Василев╕ Мелюсу, земляков╕

У марев╕ купа╓ться дорога,
╕ степов╕ вже маряться жнива.
Весь день рука невидимого Бога
╕з л╕йки-сонця землю полива.
О хл╕бне поле в теплому потоп╕,
ти з юних л╕т взяло мене в полон!
Лиш де-не-де бугри зеленолоб╕,
лиш де-не-де маячить терикон.
Засох би я у мандрах без любов╕,
зар╕с би, наче балка, бур’яном.
Хоч ст╕льки л╕т загублено в полов╕,
хоч ст╕льки сл╕в не визр╕ло зерном!
Ус╕ ми б╕льше хочемо, н╕ж треба.
Я теж надм╕ру почуттями жив.
Не бувши птахом, я тужив без неба,
не бувши злаком, я тужив без нив.
Схиля╓ рус╕ голови колосся:
така тепл╕нь –
а треба йти п╕д н╕ж.
Прощай, перепелине стоголосся!
Прощай, усе, полюблене ран╕ш!
А степ як степ. ╤ я посеред нього
теж колоском задумавсь про жнива.
Тому й рука невидимого Бога
мене теплом так щедро полива.

25.12.2000 р.

ВЕЧ╤РН╤Й РОМАНС

Коли падають сут╕нки син╕
╕ вже м╕сяць горить, як топаз,
я пригадую оч╕ грекин╕,
я пригадую знову Донбас.
Все там любе, усе неповторне –
╕ заграва, й веч╕рн╓ село…
А д╕воче волосся чорне
на плечах, наче р╕чка, текло.
Як ╓днали нас мр╕╖ туманн╕!
Як св╕тили нам зор╕ згори!
Та признатися щиро в коханн╕
не змогли ми в ясн╕ вечори.
Хоч признатись ╕ зараз не п╕зно,
як не п╕зно д╕литись теплом,
та не т╕ уже зор╕ над м╕стом,
що було ще недавно селом.
Тому часто у сут╕нки син╕,
коли м╕сяць горить, як топаз,
я пригадую оч╕ грекин╕,
╕ пригадую знову Донбас.

21.03.1980 р.

* * *
Я жив, не скоряючись дол╕,
╕ рвався ╕з кл╕тки, як птах.
М╕й поп╕л розв╕йте у пол╕
в донецьких прог╕рклих степах.
Мо╖ вже минають гастрол╕,
к╕нчаються сили ╕ дн╕.
За вс╕ мною з╕гран╕ рол╕
не соромно, друз╕, мен╕.
На вс╕ сво╖ б╕ди ╕ бол╕
дивився я завжди здаля:
аби лиш буяла на вол╕
моя укра╖нська земля.
Любив я висок╕ топол╕
╕ в╕тер, що сонцем пропах.
М╕й поп╕л розв╕йте у пол╕
в донецьких прог╕рклих степах!

09.02.2009 р.

ДО ПОЕТИЧНО╥ БРАТ╤╥

Поети-браття, пасинки епохи,
у нас душа болить за отчий край!
А що ми вд╕╓м, б╕дн╕
скоморохи?
Така в нас доля:
словом розважай!
Горлай, блазнюй на ринку,
щоб почули,
щоб натовп знав,
що правда все ще ╓,
що в когось ще не спить
сумл╕ння чуле...
Постогну╓ ночами ╕ мо╓.
Ми марили всесв╕тн╕м землетрусом,
╕ в╕н струснув Карпати ╕ Кавказ.
╤з нас не кожний вигранився Стусом,
хоч в кожному в╕длуню╓ Тарас.
Як рано в╕дштормили вс╕ майдани!
Як полиняли в душах прапори!
За булаву гризуться отамани –
не добереш:
свят╕ чи шулери.
Спливуть л╕та, спливуть цар╕-горохи,
╕ наш народ розкв╕тне м╕ж людьми,
╕ зм╕нять нас молодш╕ скоморохи,
хоч будуть теж печалитись, як ми.
Поет завжди ╕ скр╕зь несво╓часний,
кара╓ться, бунту╓ ╕ згаса.
А св╕т живе, потворний ╕ прекрасний,
прекрасний, як поетова сльоза!
* * *
Знайомий шлях: стовпи, поля
╕ на маслинах сиз╕ шал╕,
немов н╕коли в╕дс╕ля
я не вт╕кав у дальн╕ дал╕.
Мене п’янив великий св╕т,
а ск╕льки св╕ту, ст╕льки й дива:
ось ╕ маслин╕ – л╕т ╕ л╕т,
а, як ╕ я, сто╖ть щаслива.
╤ п╕зн╕й сонях на бугр╕
себе пор╕вню╓ ╕з сонцем,
╕ низка птах╕в угор╕
бринить ос╕нн╕м волоконцем.
Чому так затишно мен╕
п╕д жовтим соняхом заграви?
Згадав дитинство на стерн╕
╕ давн╕х друз╕в, ╕ забави.
Якою доля не була,
а нас тут ждали ╕ любили,
╕ ждуть мене б╕ля села
дв╕ дорог╕ мен╕ могили.
╤ сам уже не молодий,
я вр╕с по серце в поле чорне.
Як п╕зн╕й сонях золотий,
тут ╕ мене р╕лля пригорне.

НА ПОЛ╤ В╤ЧНО╥ ПЕЧАЛ╤

1
За крок в╕д курного Донецька
сив╕╓ м╕стечко мо╓.
Кругом далина половецька
спочити очам не да╓.
Отут на долонях р╕внини,
де йдуть чередою горби,
колись давньоруськ╕ дружини
зазнали страшно╖ ганьби. *
Здаля вигляда╓ ╕з балки
тополя, як зламаний спис.
Загачене р╕чище Калки
нагаду╓ озеро сл╕з...
О степе, на тепл╕й долон╕
зрости б ╕ мен╕ колоском!
Нехай шоломи терикон╕в
син╕ють за дальн╕м л╕ском. 
Хай довг╕ дими над заводом
летять, наче к╕нськ╕ хвости.
Мен╕ ╕з пшеничним народом
до жнив треба думу нести.
Звелися тонкими списами
хл╕ба в╕д Дунаю по Д╕н,
╕ птаство вс╕ма голосами
в ╓диний злива╓ться дзв╕н.
╤ сонячна злива золотить
колоссям ус╕яну твердь.
Пора жнивування п╕дходить,
╕ смерть серед степу –
не смерть.

2
╤ цей струмок – осколок Калки,
╕ придорожн╕ валуни,
╕ ковила на схил╕ балки –
все диха духом давнини.
╤ чорний ворон –
внук поганий
щось чув, напевно,
про бенкет,
коли хм╕льн╕ монгольськ╕ хани
ламали русичам хребет.
О дике поле! Рабський спадок.
Рубець дов╕чний на душ╕.
Чи не тому вали посадок –
як оборонн╕ рубеж╕?
Кого ховають тут кургани,
низьк╕ нахмуривши лоби?
Чому дими, немов аркани,
летять ╕з м╕ста на степи?
А це знамено запорожц╕в,
а чи заграва зацв╕ла?
Я поклонюся, як ворожц╕,
стар╕й топол╕ край села.
╤ чиста правда, як молитва,
прошелестить мен╕ в ╕мл╕:
у св╕т╕ йде одв╕чна битва
за кожну грудочку земл╕.

3
Закривавилось небо загравою.
Палять стерн╕. Я довго
дивлюсь.
Розминулась колись з╕ славою
у степах цих шоломна Русь.
Повели ╖╖ десь на аркан╕,
╕ за Доном згубився сл╕д.
Переможн╕ пожарища хан╕в
спопелили наш ран╕шн╕й св╕т.
Що з тобою, сьогодн╕шн╕й
степе?!
На тоб╕ н╕ лиця, н╕ хреста.
╤з вуг╕ллям ╕ душу ╕з тебе
вирива╓ сучасна орда.
Я, Донбасе, не г╕сть
безшабашний,
не турист у тво╖й сторон╕:
тв╕й задимлений людний
мурашник
дав життя тут колись ╕ мен╕.
У погон╕
за мр╕╓ю-павою
я нав╕ки
покинув степи.
Розминувся ╕ я
з╕ славою
на розбитих
дорогах доби.
Не тужу,
що догнати вже
п╕зно,
що згоряю на
стернях ╕ я.
Полинова моя В╕тчизно,
хай святиться тво╓ ╕м’я!

4
Я жив, як м╕г. Був сонцю рад.
Любив ╕ти все дал╕ й дал╕.
Та повертався я назад
до поля в╕чно╖ печал╕.
Це тут м╕й степ, це тут м╕й св╕т
було розтоптано ордою,
╕ в╕с╕м сотень чорних л╕т
моя земля була рабою.
Ми виживали, як могли,
чуж╕й корилися навал╕.
Самотн╕ падали орли
над полем в╕чно╖ печал╕.
Н╕хто не знав, коли ╕ як
над р╕дним кра╓м з╕йде воля,
та я не р╕с, немов будяк,
на т╕л╕ згорбленого поля.
Наш час ╕де! Мо╖ степи
вже чують сурми небувал╕,
╕ розгинаються раби
на пол╕ давньо╖ печал╕!

* Йдеться про першу битву руських княз╕в з ордами Ч╕нг╕схана б╕ля р╕чки Калки 1223 р.

ПОЖНИВ’Я

Пожнив’я. Пожив я.
Спочинути час.
Притихла душа –
наче зорана нива.
Над нею громи
прокотились не раз,
не раз шален╕ла розхристана злива.
Знайомий мен╕ непроглядний
туман,
знайома неволя,
знайом╕ чужинц╕.
А це листопад чи новий
Ч╕нг╕схан
збирати ╕де черепи ╕ черв╕нц╕?
Усе я в╕ддав.
Вже безлистий стою.
╤ м╕сяць повол╕ зд╕йма╓
шаблюку.
Що хочте бер╕ть!
Т╕льки землю мою
я вам не в╕ддам
на розправу, на муку!
Геро╖ за не╖ всю кров в╕ддали.
Хитр╕ш╕ у н╕й познаходили
нори.
А я залишаю ╖й жменю золи –
╓диний дарунок для р╕дно╖
флори.
А ще, може, сл╕в мо╖х
плинний косяк
комусь прокурличе
в ос╕нньому пол╕.
Нехай у невол╕ – а був я козак!
╤ це вже мен╕ подарунок
в╕д дол╕.
* * *
Блищать над Ки╓вом
в туман╕,
немов гриби, церковн╕ бан╕.
Дай, Боже, сил нам вознести
дух вол╕ вище за хрести!
Тод╕ в столиц╕ наш╕й славн╕й
знов запану╓ р╕д прадавн╕й.
А на золочених хрестах
ми роз╕пнем св╕й рабський
страх!

СЛАВНА СТАНЦ╤Я

╤ знову рожевий св╕танок
зустр╕в я в вагонн╕м в╕кн╕,
╕ знову оцей полустанок
бажа╓ удач╕ мен╕.
Яка там, братове, удача?!
Живу – ╕ тому я вже рад!
Чека╓ п╕д Ки╓вом дача,
вдягнувши зелений наряд.
Давно мен╕ шлях не
чужинський:
д╕брови, котедж╕, поля,
але полустанок Чубинський
щоразу думки звеселя.
Хоч людно ╕ гам╕рно знову,
торговц╕ вагоном снують,
я чую, як п╕сню Павлову
сталев╕ колеса несуть.
╤ враз кра╓вид укра╖нський
зда╓ться мил╕шим стократ.
Я чую: Чубинський!
Чубинський! –
колеса вистукують в лад.
Оце ╓ й найб╕льша удача
сьогодн╕, ╕ завтра, й завжди.
Спасиб╕, самотнице дачо!
Спасиб╕ ╕ вам, по╖зди!

АНАТОЛ╤Ю ПАШКЕВИЧУ
(В день поховання)

Ось ╕ п╕шов ти, Анатол╕ю,
в╕дплив нав╕ки у трун╕.
Але твою п╕сенну кол╕ю
час не схова╓ в бур’ян╕.
Життя любили ми, колишн╕,
╕ тв╕й любили хоросп╕в
про смуток мамино╖ вишн╕,
про гом╕н згорблених степ╕в.
Колись ╓днали нас у кол╕
весел╕ келихи вина.
З чи╓╖ це лихо╖ вол╕
склика╓ вже сумна труна?
Вона под╕бна до футляра –
хай там лежав би контрабас,
чи тв╕й баян, або г╕тара...
А ти – у кожному ╕з нас.
Ми вс╕ складем зомл╕л╕ крила,
питання лиш: коли ╕ як.
В Черкасах ще одна могила
для мене св╕тить, як маяк.
* * *
Ще купа╓ться степ
в золотому тепл╕,
а прозор╕сть така,
наче степ на долон╕,
ще спок╕йно снують
бур’янами джмел╕,
╕ пану╓ будяк
у червон╕й корон╕.
Та пожовкла уже
кукурудза суха,
чорний сонях кудись
закотив капелюха.
Значить, скоро сюди
приведе жениха
б╕локоса й метка
молода зав╕рюха.
Вс╕х приспить ╕ ску╓
невидимка-мороз,
потемн╕╓ будяк
у колюч╕й корон╕,
захова╓ джмеля до весни,
аж до гроз,
у цупкому листку,
в корол╕вськ╕й долон╕.
А сьогодн╕ ще степ
розкошу╓ в тепл╕,
догр╕ва╓ будяк
сво╓ листя лапате.
Б╕ля мене гудуть
золотист╕ джмел╕
╕ жал╕ють ус╕х,
хто не може л╕тати.

АНДР╤╥ВСЬКА ЦЕРКВА

Я не з церковних менестрел╕в
╕ не сп╕вець хрест╕в-розп’ять,
та церкв╕, створен╕й Растрелл╕,
ладен я сходи ц╕лувать!
Тод╕ ще рухалися возом,
авто не знали ╕ ракет –
злет╕ло чудо над узвозом
до нев╕дкритих ще планет!
╤ недарма сюди, як в Мекку,
йдуть маляр╕ з ус╕х округ.
╤ду ╕ я в мороз ╕ в спеку,
щоразу знявши капелюх.

м. Ки╖в.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #30 за 24.07.2009 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7557

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков