Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОСТАТІ

«Всі покою
щиро прагнуть,
Та не в єден гуж
всі тягнуть.
Хто направо,
хто наліво,
А всі браття!
То-то диво!..»
Іван Мазепа.

(Продовження. Поч. у № 27).

7 липня 1687 року севський воєвода Леонтій Неплюєв разом із групою відставних старшин-опозиціонерів написали донос на гетьмана. Оскільки Івана Мазепу було обрано гетьманом, багато дослідників вважає, що він і був головним ініціатором і диригентом змови проти Самойловича. Однак аналіз цього документа показав, що Мазепа не причетний до його написання. Підпис Івана Мазепи під чолобитною все ж таки є. Однак нічого суперечливого тут немає. Факт написання чолобитної, санкціонованої Голициним, активні дії Неплюєва щодо розширення кола учасників антигетьманського перевороту поставили генерального осавула перед реальністю, яка вже була визначена. Зайняв би іншу позицію –  потрапив би до табору переможених та скинутих з уряду старшин і не став би головним претендентом на гетьманську булаву.
24 липня у похідній ставці Голицина було визначено статті, на яких мав присягнути новообраний гетьман. Вони обмежили правове поле Гетьманщини проти договору Б. Хмельницького 1654 року та Глухівської угоди 1669 року. Коломацькі статті звузили владу гетьмана у справі розпорядження військовими землями, підтвердили право та обов’язки старшин доносити на свого керманича, обмежили певними рамками процедуру його вибору та скинення і уперше порушили питання про те, щоб “народ малороссийский всякими меры и способы с великороссийским соединить и в неразорванное крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением» і щоб «никто б голосов таких не испущал, что Малороссийский край –  гетманского регименту, а отзывался бы единогласно: «Их ц. Пресв. В-ва самодержавной державы гетман и старшине народ малороссийский обще с великороссийским народом».
Деякі дослідники пов’язують обрання гетьманом
І. Мазепи з хабарем. Обрання гетьмана в основному залежало від думки князя Голицина. Російська історіографія, апологетична щодо Петра І, змальовує Василя Голицина чорними фарбами як змовника-зрадника, реакціонера. За свідченням же сучасників-іноземців, це була найосвіченіша людина свого часу. Француз де Невіль називав його “великим” і зазначав, що “у нього одного більше розуму, ніж в усій Московії”. Князь володів кількома мовами, у нього була величезна бібліотека. Як фаворит царівни Софії та один із перших урядовців, він хотів реформувати тогочасний лад, звільнивши селян від кріпацтва з передачею їм землі; у його планах було також надання дворянам європейської освіти тощо. Коли в результаті воєнних дій був зруйнований Чигирин, він продав одне зі своїх сіл і виручені гроші передав мешканцям, які втратили свої оселі та майно. З Мазепою Голицина єднали культурні і освітні інтереси. Часті перебування Мазепи у Москві дали їм можливість багато спілкуватися, тому Голицин добре знав його як людину. З огляду на це, він, як найвпливовіший державний діяч Московії, зробив вдалу ставку на розум, дипломатичний хист та високу культуру. Ці якості мав Іван Мазепа, який “підкупляв” європейців знанням мов, ерудицією.
25 липня 1687 року Івана Мазепу було обрано гетьманом Лівобережної України.
Після зміщення Івана Самойловича та його прибічників у найближчих до місця дислокування війська землях прокотилася хвиля самосудів і розправ. Під гарячу руку простолюду потрапляли й старшини. Жертвами погромів ставали навіть представники духовного стану. Результатами Коломацького перевороту була незадоволена низка старшин. Кілька полків взагалі не брали участі у виборах, оскільки були в іншому місці, поблизу Криму. Ремствували й запорожці. Мало хто знав, які статті були підписані під час обрання нового керманича. Тому своє врядування Мазепа розпочав із забезпечення стабільності у краї, і ця складова його діяльності стала однією з найважливіших у політиці гетьмана. Гетьманщина як автономна держава у складі Московії впродовж 1687-1708 років зазнала досить значних реформаторських трансформацій. Відбулося не тільки розширення її кордонів, збільшення кількості війська, а й зміцнення органів управління, закріплення за козаками провідним старшинським станом великих земельних площ, самоврядне забезпечення життєдіяльності українських владних інституцій гнучкою формою стягнення зборів, податків. При цьому вищезгадане не стало прямим відголосом змін, пов’язаних із впливом Петра І на підлеглу йому територію. Навпаки, московські мілітаристські реформи потребували значних економічних, людських ресурсів, а тому послаблювали потенціал Гетьманщини за рахунок майже щорічного відволікання козаків на військові кампанії, будівництво російських фортець, заготівлі провіанту для московських полків. Агресивний натиск російського абсолютизму великою мірою нейтралізувався в Україні посиленням влади гетьманату, авторитетністю її лідера. Роль І. Мазепи у цьому захисному процесі є домінуючою.
Гетьман І. Мазепа після Коломацького перевороту 1687 року отримав повноваження, систему влади, які ще за його попередників базувалися на декларативних демократичних засадах. З одного боку, звичаєве право Запорозької Січі вважалося законом – ідеалом для козацької держави, з іншого –  дотриматися його було неможливо через залежність Гетьманщини від Московії, непристосованістю вироблених правил козацького військово-табірного життя до умов адміністративно-територіального господарювання.
Початок гетьманування
І. Мазепи засвідчує його данину давнім демократичним традиціям козацтва. Отримавши булаву, він звернувся до старшого й молодшого товариства з пропозицією утримувати на Лівобережній Україні спокій. У багатьох полках відроджується ритуал виборності полковників. У правовому полі Гетьманщини 1687-1708 років активізувалась традиційна демократична інституція старшинської ради, але разом з цим позиція гетьмана у вирішенні справ була домінуючою. Після смерті І. Мазепи старшина зазначала, що “всупереч давнім законам гетьман панував на Україні самовладно”. При сліпому копіюванні запорозьких традицій владні інституції в гетьманаті не мали б сталого характеру, дуже залежали б від настроїв козаків. На такому тлі переваги б мали популізм, авантюризм, фінансова вигода, а не розум, знання, професіоналізм державців-чиновників. Авторитарна ідеологія як орієнтир гетьмана в реальному житті Гетьманщини, проявляючись переважно в жорстких методах керівництва, доборі й розстановці кадрів, вимушено конфліктно співіснувала з традицією звичаєвого права автономії. Неслухняне, бунтуюче Запорожжя, свавільний С. Палій не вписувались у державницьку доктрину абсолютизму. Сильний, впливовий Батурин вступав у закономірну конфронтацію з корисливими, ситуаційними інтересами запорожців, фастівського полковника. Існування в міцніючій автономній державі ще двох автономних міні-державок, які орієнтувалися залежно від ситуації, вигоди то на Польщу, то на Московію, а гетьманській владі підкорялися з певними застереженнями, суперечило в цілому інтересам України. І. Мазепа прагнув централізувати всі козацькі і охотницькі формування, інстанції на українських теренах під своєю булавою. Противники цієї позиції всілякими засобами усувались, відсторонювались від наміченого шляху. Український абсолютизм став на перешкоді російському абсолютизму. Перший не міг виграти через свою підпорядкованість, але на тому етапі історичного розвитку він мав позитивне значення для України. Подальше послаблення гетьманського управління, непевність становища наступних гетьманів призвели наприкінці ХVІІІ століття до безперешкодного усунення ознак державності на українських теренах.
Без належної підготовки та згуртування сил акція здобуття нового статусу для України була приречена на поразку. Бажання звільнитися від тягаря страху, постійної залежності від темного московського чиновництва, непередбачуваних його рішень щодо гетьманату вже в добу Петра І підштовхувало Мазепу до рішучих дій у кількох напрямах. Щоб партія Наришкіних не позбавила його влади, гетьман завбачливо відтягував вирішення ними цього питання передусім шляхом нагнітання напруженості на українських теренах, що робило невигідним за таких умов його зміщення. В оточенні гетьмана бракувало злагодженої і незрадливої команди, яка б, не вагаючись, пішла разом із підлеглим військом за ним. Людність України в силу різних обставин також посідала здебільшого антигетьманську позицію. Своїми власними інтересами жило Запоріжжя. Все це потрібно було з’єднати, згуртувати, щоб у вирішальний час домінували наказ гетьмана, одностайність, а не страх чи підступна зрада. Підготовка антимосковського повстання вимагала формування команди однодумців, встановлення нормальних стосунків із запорожцями, перегляду боєздатності діючих військових формувань сердюків та компанійців, суттєвого полегшення життя населення. Тому після повернення українського генералітету з Москви після першої офіційної аудієнції у Петра І починаються зміни в гетьманському оточенні та у полках. У найближчому оточенні І. Мазепи у 1689-1692 роках більшало тих, для кого різноманітні політичні комбінації щодо визначення подальшої долі України були знайомі і невідлякливі, а відтак і допустимі для реалізації. Це і Василь Кочубей, і Григорій Гамалія, і багато інших. За підрахунками
Є. Черкаської, в часи свого гетьманства Мазепа підписав понад 1000 поземельних універсалів. Значна частка їх припадає на 1687 та 1689-1692 роки. У 1691 році Іван Мазепа видав дуже важливий універсал, згідно з яким ніхто із землевласників не повинен був накладати на підлеглих занадто великих робіт і поборів та пригнічувати поспільство, селянам дозволялося подавати на можновладців скарги до суду. Відразу після поїздки до Москви гетьман ініціює низку важливих акцій військового характеру. У 1690 році видається універсал щодо перевірки стану боєздатності полків. У цей час кількість охотницьких полків зростає до 8-ми. Ідея “самостійності” у вояків цих полків не тільки знайома, а й жадана, бо ж в охотники вони потрапили здебільшого у зв’язку з вимушеними обставинами –  після ліквідації автономних українських інституцій на Правобережжі. У вересні 1690 року Мазепа доручив роздати кінним полкам гроші, сердюцьким – «барву» (одяг). У жовтні – знову розіслав компанійцям кошти, а піхоті дав по жупану і по чотири золотих на військовика. То була значна сума, оскільки річна платня сердюка становила близько 20 золотих. Запорозьке військо завдяки клопотанням гетьмана отримує жалування за два попередні роки.
У кінці 1690 року становище Івана Мазепи на теренах Гетьманщини зміцніло і вже не було таким загрозливим, як раніше. У війську та на Запорожжі вдовольнилися фінансовими заходами гетьмана, його турботою про забезпечення військового люду. Старшини отримали у власність значні володіння. Кадрові рокіровки блокували найненадійніших.
Звернення кримського хана Селім-Герея на початку червня 1689 року до гетьмана про спільний виступ проти Москви в обставинах, що змінилися, набувало іншого значення. З подальшого розвитку подій бачимо, що і воно, і пропозиція польського короля Яна Собеського насправді взяті до уваги. Ряд подробиць підтверджує таємні дії Мазепи, зумовлені прагненням убезпечитись від арешту й заручитись підтримкою двох сусідніх держав. У січні 1691 року на щорічному з’їзді-бенкеті козацької старшини провідна її частина була посвячена у плани відокремлення України від Московії за допомогою Туреччини. Зробити такий висновок можна з відправлення якраз у ті дні старшого канцеляриста генеральної військової канцелярії Петра Сулими (Петрика, Петричевського) з таємною місією на Запорожжя і до Криму. Поширена серед дослідників думка про самостійність його акції спирається в основному на просіяні Мазепою і подані у вигідному для себе світлі свідчення його резидентів для Малоросійського приказу. Самійло Величко, який тоді вже працював у Генеральній військовій канцелярії, у своєму “Літописі” зазначає з упевненістю, що Мазепа, “замисливши, як підступник, якісь хитрощі супроти своїх государів, дозволив йому (Петрику) при особливій своїй таємній інформації від’їхати з Полтави до Запорозької Січі, а звідти до Криму і почати те, про що була дана йому від гетьмана словесна наука”. Попри те, що антимосковське повстання Петрика зазнало поразки, підготовка до нього і діяльність Петрика позитивно вплинули на зміцнення автономних інститутів Гетьманщини, позицій гетьмана.
З 1695 року козацький потенціал Гетьманщини став постійним учасником експансіоністських планів амбіційного молодого російського царя Петра І. Військо Мазепи при цьому стало нещадно експлуатуватися: з другої половини 1690-х років воно постійно перебувало у виснажливих походах як допоміжна або головна сила.
Негативістська концепція сприйняття Мазепи, небажання зрозуміти головну мету його дій стимулювали хибну акцентацію в історичній літературі на непомірно великому багатстві гетьмана. В. Дядиченко називає його “жорстоким кріпосником”, О. Маркова –  “користолюбивим феодалом, який захоплений розширенням своїх володінь і багатств”, О. Субтельний зараховує Мазепу до “найбагатших феодалів Європи”. Через брак досліджень епохи Івана Мазепи і досі домінує поверховий рівень знань про неї навіть у колі титулованих вітчизняних учених. Зокрема, у сучасному довіднику з історії України зазначається: “Гетьман казково розбагатів, маючи в кріпосній залежності близько півмільйона селян”. Кількість населення Гетьманщини на той час оцінюється від 1,2 до 1,8 мільйона осіб. Яка ж це частина людей повинна була належати Мазепі особисто? Окрім того, кріпацтво в Україні було введено указом Катерини ІІ в 1783 році. За 90-70 років до цього, тобто в часи Мазепи, ніякої кріпосної залежності підданих в Україні не було, чим вона вигідно відрізнялася від Московії, де вже існував кріпосницький лад. Функціонування державних інституцій Гетьманщини забезпечувалося стягуванням із населення різноманітних натуральних і грошових податків, митних зборів. Вони йшли передусім на фінансування та утримання козацького війська, компанійських і сердюцьких полків, на забезпечення ефективної зовнішньої політики України, а також на будівництво, культуру тощо. Особливістю податкової системи української автономної держави другої половини ХVІІ століття було надання відповідальним посадовим особам рангових маєтностей. Населення рангових маєтностей сплачувало податок не Мазепі як людині, а гетьманові для виконання ним владних повноважень. За доходи від наданих на уряд маєтностей він мав забезпечити функціонування гетьманської адміністрації, охорони, утримання резиденції, почту, музик, частково війська. Селянство відбувало “всякое послушенство” за надану йому в оренду землю. Між ранговими селами існував розподіл форм сплати податку: одні з них мали здати на “гетьманську булаву” певну кількість свійської птиці, інші –  солі та дичини, треті –  грошей. Останніх посполиті здебільшого не платили. Це робили за них орендарі млинів на територіях рангових маєтностей. Відповідно посполиті возили їм дрова, заготовляли сіно, гатили греблі тощо. Селяни вільно пересувалися в межах Гетьманщини. “Послушаніє” не обмежувало їхньої праці на себе і давало можливість мати на державній землі статки для прожиття. Рангові маєтності, взагалі земельна власність старшини мали умовний характер, бо після усунення державців із посад посполиті і земля передавалися їхнім наступникам.
Суттєвим державним доходом Гетьманщини була сплата купцями торговельного мита (60 тисяч золотих щороку) і так звана “оренда на горілку, тютюн та дьоготь” (180 тисяч золотих щороку).
Особисто гетьману належало декілька невеликих сіл, млин у Севському повіті та землі у Рильському повіті Московії. Крім того, йому було пожалувано Крупецьку волость з усіма селами. Не витримують критики твердження, що Мазепі належало “двадцять тисяч кріпаків” у сусідній державі. З 1699 року гетьман почав засновувати на цих землях села. Оскільки засновник надавав переселенцям пільги і брав з них лише невеликий податок, чутка про “землю обітовану” швидко розповсюдилась довкола. У 1708 році порівняно з 1705 роком кількість дворів у кожному населеному пункті збільшилася у три і більше разів. Фактично відбувалося розширення меж Гетьманщини за рахунок прикордонної території. Певно, таку мету і переслідував гетьман. Переваги української системи орендного господарювання (селянин платив податок за використання землі) над примусовою працею кріпосних швидко перетворили мазепинські села на процвітаючі осередки ефективної економіки. Жителі Івановського, зокрема, за досить короткий проміжок часу змогли побудувати три церкви. До речі, у Курській області Російської Федерації і досі під Рильськом є села Івановське, Степановка та Мазеповка, у назвах яких зафіксувалися ім’я, по батькові і прізвище їх засновника. Крім доходу з власних маєтностей, гетьман мав фіксовану платню згідно з Коломацькими статтями –  в 1000 золотих червоних на рік (6000 золотих). Слід зауважити, що об’єднання особистих та державних доходів гетьманів у практично одну касу сталося ще за гетьмана Многогрішного. Посаду генерального підскарбія відновлено лише у 1728 році. Мазепа, як і його попередники, самочинно розпоряджався фінансами Гетьманщини. Тим паче, як показує реєстр витрат Мазепи протягом його гетьманування (він складений старшиною у Бендерах після смерті гетьмана), очільник Гетьманщини дбав далеко не про власне.

(Продовження в наступному номері).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 10.07.2009 > Тема ""Білі плями" історії"