Версiя для друку Обговорити в форумi

ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

Коли 5 вересня 2008 року у «Кримській світлиці» з’явилася стаття Леоніда Полосенка «Тарас Бульба-Боровець і його «Поліська Січ», я був приємно здивований. Адже вперше в Олевську, в цій адміністративній столиці української повстанської республіки, що постала в серпні 1941 року, я побував ще три десятиліття тому.
Містечко тоді здалося дуже зросійщеним, а рівень національної свідомості олевчан був набагато нижчим від галицького. І якщо тепер Олевськ доріс до того, щоб урочисто святкувати 100-ліття Бульби-Боровця, значить, сімнадцять років незалежності не минули для Житомирщини безслідно!
Ця обставина радувала, з’явилося непереборне бажання познайомитися з директором краєзнавчого музею, походити вуличками «столиці» Олевської республіки, посидіти на високому березі тихоплинної Уборті-річки, знайомої ще з юнацьких років…
* * *
Спочатку написав листа Леоніду Полосенку. Написав, як кажуть росіяни: «на деревню дедушке», тобто вказав лише назву установи – «краєзнавчий музей». Але доблесна українська пошта не підвела, лист дійшов до адресата, а згодом я отримав і відповідь:
«Дякую за листа і за високу оцінку моєї статті про Т. Бульбу-Боровця. Я працюю на Олевщині з 1969 року. Спочатку був учителем, потім — директором школи, деякий час працював у райвиконкомі – відповідав за охорону пам’яток історії та культури. Якщо будете в Олевську, я надам багато інформації про Олевську республіку. Розповім і про результати святкування 100-літнього ювілею отамана «Поліської Січі». Вас я знаю з публікацій у «Кримській світлиці». До речі, дуже шаную цю газету, вона «високо тримає планку», є дуже патріотичною…».
* * *
Квиток на потяг дістав без проблем. А через деякий час милувався в дорозі чудовою природою українського Полісся…
Це справді дивовижно красива земля! Але чомусь краса тут завжди повінчана із… смутком. Думаю, поліщуки мене зрозуміють: величезні простори, безлюддя… Дивився на царство беріз, дубів і сосен і згадував улюблену пісню Тараса Бульби-Боровця:
Очерет мені був за колиску,
В болотах я родився і зріс,
Я люблю свою хату поліську,
Я люблю свій зажурений ліс…
А ось і станція Олевськ. Зранку дуже прохолодно, але на таку дрібницю не звертаєш уваги; адже ось воно, місто, яке пробуджує у душі стільки спогадів!
Відразу помічаю деякі зміни. Скажімо, в самому центрі міста гордо «вмостився» римо-католицький костьол. Раніше його не було… Наш західний сусід, хоч і ставиться лояльно до Української держави, але не забуває про духовну експансію. Громадян польського походження у районі небагато, може, з 10 відсотків набереться… Та й ті вже давно відчувають себе українцями! Але Польща допомагала б своїм навіть, якби їх було 5 чи 10 чоловік… Ось у кого треба вчитися патріотизму! Натомість українці можуть «похвалитися» тільки православною церквою Московського патріархату. Вона є дуже древньою, збудована ще у 1596 році. Звичайно, таку споруду «розкольникам» Московський патріархат не віддасть ніколи…
Цей острівець Росії буде нагадувати про себе ще довго. На церковному подвір’ї є свіже поховання – 2008 року. Надгробок дуже гарний і, мабуть, недешевий. Звертаю увагу на викарбуване фото гарної жінки, читаю текст російською: «Милостью Божией здесь покоится прах рабы Божией регент-псаломщицы…» і т. д.
Пізніше дізнався, що дехто з олевчан цього кроку церковників не схвалює. Адже церква і церковне подвір’я є пам’яткою архітектури, яка охороняється законом. Може, ця жінка і гарно співала, але ж є певні рамки…

ПІДПІЛЬНИЙ РАЙКОМ ДІЄ?
Пізніше зрозумів, що в цьому містечку проросійські сили намагаються «маркувати» свою територію де тільки можна. І водночас нищити будь-який натяк на український характер міста. Звичайно, не все їм вдається, адже в незалежній Україні не розгуляєшся… Україномовних вивісок стало набагато більше, ніж було 30 років тому. І спілкуються мешканці міста переважно українською. А колись же, пам’ятаю, молодь прагнула будь-що перейти на «общепонятный». Особливо, контактуючи з приїжджими. Цього разу якихось мовних «комплексів» я не помітив.
І все ж видно, що проросійські, прокомуністичні сили не сплять. У центрі міста велика вивіска нагадує, що «підпільний райком діє», тож однодумцям є де збиратися. Великі літери, мила серцю червона фарба…
Втім, дідусі з минулого не поспішають захищати права трудящих від посягань новітніх олігархів. Про діяльність у цьому напрямку я не почув нічого. Зате з українською історією вони воюють досить активно.
* * *
Про це мені вже детальніше розповів Леонід Уліянович, коли я зайшов до нього в музей:
— Було вже чотири спроби знищити меморіальну дошку з барельєфом Бульби-Боровця. Вперше намагалися це зробити офіційно 19 березня 2008 року — тоді якраз проходила сесія районної ради. Комуністи добилися внесення до порядку денного питання про демонтаж меморіальної дошки. Але тоді не вистачило голосів, бо бютівці і «нашоукраїнці» голосували проти. До речі, тоді ж комуністи ставили питання про звільнення мене з посади директора музею… Офіційно вирішити питання їм не вдалося, тому вони переключилися на нічні вилазки. Точних доказів немає, але ж немає в Олевську інших політичних сил, яким би меморіальна дошка заважала. А комуністи ось так необережно розкрилися…
Врешті-решт, вони добилися свого і суттєво пошкодили барельєф Бульби-Боровця і меморіальну гранітну плиту з написом: «У цьому будинку в серпні-листопаді 1941 року розміщувався штаб УПА «Поліська Січ». Встановлено до 100-річчя з дня народження командувача УПА «Поліська Січ» отамана Олевської республіки Тараса Бульби-Боровця, березень 2008 р.».
* * *
Тепер ця меморіальна дошка знаходиться в музеї. Там же я побачив і стенд, присвячений 100-літтю від дня народження Степана Бандери. Отже, радів я, може, й передчасно. Хоча стаття Леоніда Полосенка була дуже добрим знаком (адже є і на Житомирщині «світличани», які активно утверджують у своєму регіоні українське!), все ж основний масив житомирських поліщуків залишається пасивним. Бо інакше на знищення меморіальної дошки люди реагували б активніше. А так… вся українськість міста зосереджена лише у краєзнавчому музеї. Ну ще, можливо, на шкільних уроках історії. Мало, мало як на нинішній час! Та ще й у місті з такою героїчною історією…

ЗОЛОТІ ДНІ ОЛЕВСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ
У перші місяці війни ситуація на Поліссі суттєво відрізнялася від того, що було на решті української території. Німці сюди ще не прийшли, а рештки частин Червоної армії були витіснені в Брянські ліси. Вся Поліська котловина впродовж шести місяців жила своїм особливим життям. Про це дуже детально пише білоруський історик Юрій Черняк у своїй праці: «Діяльність українських організацій та їх військових формувань на території Білорусі в роки Великої Вітчизняної війни».
Тож цитуватиму саме його, адже цікаво знати точку зору білоруського історика радянської доби:
«Во всем огромном треугольнике Слуцк – Гомель – Житомир никто не считал, что это немцы разбили Красную Армию. Все население Полесья видело, что даже тогда, когда немецкая армия взяла Смоленск и Киев и пошла на Москву и Харьков, Полесье оставалось в руках Советской власти. И только в августе-сентябре 1941 г. с появлением здесь «летучих бригад» Полесской Сечи и белорусских националистов, ситуация изменилась. Советская власть была уничтожена, а немцы еще не успели установить свою. Эта ситуация была очень благоприятна для объявления независимости.
В соответствии с одной из директив президента УНР самостоятельность предписывалось провозглашать там, где нет Красной Армии, а не после прихода немцев или других союзных им войск. Так была создана «Олевская республика» или «Олевская Сечь…».
* * *
Треба сказати, що в українських джерелах скрізь вживається термін «Поліська Січ». Але вибачимо білоруському історику цю маленьку неточність… Зате далі він ретельно перераховує, що було зроблено новою українською владою:
«Главным центром этой деятельности был Олевск. Именно туда поступали все директивы и приказы. Туда со всех сторон собирались отчеты и туда адресовались все вопросы. Возглавлял всю эту деятельность начальник штаба Полесской Сечи – полковник Петр Смородько. Все улицы местечка Олевск управа переименовала в честь украинских деятелей. Была создана система администрации: районная и местечковая управы. Управление на местах осуществлялось при помощи местной структуры Полесской Сечи, созданной еще во время действия Украинского национального возрождения. Была проведена реорганизация боевых отрядов, которые к этому времени насчитывали около шести тысяч бойцов…».
* * *
Варто згадати, що в середині вересня 1941 року в Рівному відбулася зустріч Тараса Бульби-Боровця з полковником Іваном Литвиненком. Тарас Боровець передав уряду УНР звіт про діяльність Поліської Січі, а від полковника отримав директиви Головного Отамана А. Левицького стосовно подальшої діяльності. Ситуація складалася так, що полковник Литвиненко не бачив можливості залишатися на контрольованій частині Полісся. Туди незабаром мала приїхати німецька адміністрація. Від імені уряду УНР Литвиненко дав директиву триматися так довго, скільки це буде можливо, а потім дуже акуратно ліквідувати республіку, зробити це офіційно, щоб потім відновити підпільно-повстанську діяльність, тільки не відразу, а коли буде відповідна директива уряду УНР.
Приблизно у той же час в Олевській республіці з’явився свій друкований орган – газета «Гайдамака». У ній були опубліковані лозунги УПА – «Поліська Січ»: «Своя державність. Збройна сила. Віра Христова».
До речі, в музеї я побачив номер газети з цими гаслами, датований 19 жовтня 1941 року. А ще була «Оборона України» від 1 серпня 1943 року. Під назвою газети чітко виділявся напис: «Часопис Української народної революційної армії». Чомусь згадалося Кобзареве:
Було колись на Вкраїні,
Ревіли гармати…
Хай сховається Ольстер з їхньою ІРА*! Тут воювала не купка терористів – Поліську Січ масово підтримував народ. Не думаю, що білоруський історик радянської доби свідомо перебільшував військову потугу новоствореної армії. А писав він таке:
«Бульбовская полиция – это не та полиция, которая была разрешена немецкими «ортскомендантами» — один полицейский на сто душ населения, вооруженная только винтовками, с запретом контакта и общих действий полиции одного района с полицией другого района. В каждом местечке стоял гарнизон силой от одного до двух батальонов, а в каждом большом селе – одна-две сотни полиции с пулеметами, минометами и спрятанной артиллерией. Общее число этой «полиции» по всей территории Полесья превышало 10000 человек безо всякой изоляции районов, охваченных монолитной организацией и подчиненных приказам Главной Команды Полесской Сечи УПА неофициально, а официально – окружной команде полиции в Сарнах. Было сформировано пять куреней (батальонов): олевский гарнизон (командир Емельянов), олевский летючий курень (командир – Ковальчук), рокитнянский курень (командир – «Дуб»), людвипольский курень (командир – Адам Володик «Граб»), клесовский курень (командир — Раевский). В составе людвипольского куреня было три роты пехоты, рота тяжелого оружия, конный взвод. На вооружении этого подразделения находились танк «Т-34» и 1 орудие».

РАЗОМ З БІЛОРУСАМИ
Як бачимо, «поліція» Олевської республіки мало відрізнялася від частин регулярної армії. Треба сказати, що ситуація в Білорусі також була подібною до української. Поліську котловину контролювали частини Червоної армії, які потрапили в оточення. Німці на окупованій території встигли організувати і озброїти поліцію. Пропорції були тими ж: один поліцай на сто мешканців. Але білоруські націоналісти частину своїх формувань відтягнули подалі від німців – у поліський регіон.
Цікаво, що контакти між українцями і білорусами встановилися відразу ж. Була проведена білорусько-українська конференція. Делегацію «бульбівців» очолював хорунжий Петро Довматюк-Наливайко. Відділи білоруських націоналістів представляли Всеволод Родько і його заступник Михайло Вітушка. Разом з ними у переговорах брав участь Василь Вір.
У ці тривожні дні війни виявилося, що проблеми в українців і білорусів спільні. Тож закономірно об’єднати свої сили і діяти скоординовано. Знову зроблю посилання на Володимира Черняка:
«Белорусская сторона полностью согласилась с предложенным украинцами планом по очищению всех полесских земель от «российско-большевистского террора». Василий Вир вспоминал, что было заключено соглашение о совместных действиях в переходных районах Ратно, Столина, Дубровицы, Малориты против оставшихся коммунистических формирований, и даже против поляков, осадников, которые создали свои боевые отряды.
Перед запланированным наступлением Полесская Сечь переживала катастрофическую нехватку командного состава, особенно штабистов. В это время исполняющим обязанности начальника штаба Полесской Сечи был сотник Комар-Рогатый из Клесова, а его заместителем – молодой хорунжий польской армии Дорошенко. Ситуация изменилась с приездом полковников Петра Дяченко и Ивана Трейко. Полковник Дяченко принял на себя обязанности начальника штаба.
Согласно договору с белорусскими националистами все районы на запад от линии Слуцк – Лунинец в направлении Мозыря должны были очищать белорусы. Задачей украинцев было вытеснить разбитые части Красной Армии и отряды советских партизан из района Столин – Сарны – Олевск – Овруч и соединиться с белорусами в Мозыре».
До речі, українці доручили підтримувати зв’язок з білоруськими повстанцями сотнику Раєвському. Він керував спеціальним летючим куренем, який тоді розміщувався неподалік від Сарн. А ще сотник Раєвський мав наказ переховати всю найкращу зброю і розпоряджатися трофеями. Все найкраще ховалося у схронах.
Зазначу, що білоруських повстанців було 5 тисяч чоловік, українських — 10 тисяч. Рештки Червоної армії нараховували 15 тисяч чоловік. Отже, сили були рівними, але спільні українсько-білоруські сили чомусь перемагали. І народ їх підтримував. Чи не тому, що радянська влада всім у печінках сиділа?
До речі, Володимир Черняк часто згадує про контакти Бульби-Боровця з президентом УНР А. Левицьким. Той вважав, що починати антинімецьке повстання слід відразу, як тільки війська вермахту дійдуть до Волги.
* * *
Як бачимо, це досить цікава сторінка нашої історії. Її б вивчати і вивчати… Але «підпільний райком» вважає, що всю правду нам знати не треба, достатньо того, що знали у радянський період. І тут виникають певні суперечності: кращі сини народу вважають, що треба знати якомога більше, а прокомуністичні і проросійські сили намагаються всю правду приховати від нас. Тож місцевий краєзнавчий музей є поки що єдиним опорним пунктом Її Величності Правди на півночі Житомирщини. Важливо відстояти його, бо Олевщина – місце символічне; саме звідси починалася УПА і, як бачимо, зароджувалася вона досить активно. Тож «східняки» мали б пишатися цією сторінкою, — адже не все прийшло з Галичини, дух спротиву жив і в підрадянській Україні.

РЕАЛІЇ РАДЯНСЬКІ І НИНІШНІ
Слухаючи Леоніда Полосенка, я весь час намагався зрозуміти – чому ж він так вперто і непохитно відстоює правду? Адже міг би бути більш «обтічним»; саме такими й здалися мені місцеві жителі 30 років тому. Коли й чули щось про Олевську республіку, то прославляти її не поспішали, боялися. Виявилося, що поштовхом до самоусвідомлення була одна цікава подія. Коли Леонід Уліянович закінчив Харківський педінститут, його відправили служити в Бурято-Монголію. Умови служби були важкими, сумував за Україною, особливо за рідною Житомирщиною… Видно, Бог змилувався над молодим хлопцем, бо в 1957 році його відправили в наші краї. Він і тепер, через півстоліття, згадує все дуже емоційно:
— Український кордон ми перетнули 22 травня 1957 року. Як тільки бійці дізналися, що вже територія Харківщини, то по всіх вагонах пронеслося: «Ур-а-а!». Контингент ешелону був переважно українським.
Дослужувати довелося на Дніпропетровщині. Деякий час нашим взводом командував старший лейтенант Бабенко. Я вже тоді був замкомвзводу. Половина взводу – українці, я – українець, старший лейтенант Бабенко — теж. Ось я одного разу і подав команду рідною мовою: «Взвод, до мене! Шикуйсь, струнко! Товаришу старший лейтенанте, за вашим наказом взвод вишикувано!». А далі звітуюся голосно, українською мовою… Трішки несподівано це було для всіх, але українці зраділи… Свідком цього «злісного» порушення Статуту був наш командир роти капітан Копитін. Він вибрав момент, коли лейтенант Бабенко відійшов, і провів з нами «політбесіду». Спочатку запитав у грузина: «Ты что-то понял из того, что докладывал сержант?». «Понял, но нэ всё…», — чесно признався син сонячної Грузії. Потім те ж саме запитав у вірмена. Той теж відповів капітану щось подібне. І тільки молодший сержант Брацкаускас спробував мене підтримати: «Все понял, товарищ капитан!». Однак росіянин Копитін покартав мене за порушення Статуту: «Все команды в Советской армии отдаются на русском языке!».
Капітан Копитін був непоганою людиною. Але, в даному випадку, він рішуче обмежив моє право і право половини взводу на українську мову. Чомусь це залишило гіркий присмак… А ще москвичі, які служили з нами, нерідко обзивали солдатів-українців «колхозніками». Отоді й почало кристалізуватися моє національне «Я». У нас не було підстав комплексувати перед росіянами. Навпаки, ми бачили, що українці працьовитіші, дисциплінованіші…
Однак з реаліями СРСР треба було рахуватися. Зате, коли в 1989 році утворився Народний Рух, я відразу подав заяву про вступ до цієї організації. Місцеве комуністичне начальство мого патріотичного пориву не зрозуміло. Через деякий час мене зняли з посади директора вечірньої середньої школи…
До речі, саме ми, купка вчителів, виступили тоді з «Проектом закону про соціальний захист населення, яке постраждало від аварії на ЧАЕС». Час летить дуже швидко, вже минуло 20 років з початку цієї боротьби…
Думаю, що варто згадати всіх активістів поіменно: Юрій Геннадійович Якусевич, Іван Олександрович Терновий, Феня Адамівна Тернова, Василь Адамович Бурмака і Ніна Сергіївна Полосенко, моя дружина. Ось з цього «ядра» і вийшли перші рухівці.
* * *
Довго говорили ми з Леонідом Уліяновичем про Другу світову війну, про національних і червоних партизан. Виявилося, що він був знайомий з багатьма живими свідками Олевської республіки. От тільки не всі вони були відвертими у роки застою… А тепер майже нікого не залишилося в живих. Тож Леонід Полосенко намагається компенсувати їхню відсутність. Адже хотіли сказати добре слово, та не могли! А ось червоних партизан влада розхвалювала на кожному мітингу, хоча у людей про них залишилася своя думка. Є вона і в Леоніда Уліяновича:
— Моя мама активно допомагала червоним партизанам. І я пригадую, як неодноразово ночував у нас Василь Іваненко, родом з Іванополя Коростенського району. Надворі був 1942 рік, командир загону давав йому 5-6 днів відпочинку після кожного успішно виконаного завдання. Він залицявся до маминої двоюрідної сестри Ярини, а після війни одружився з нею. Тобто фактично став нашим родичем. Пригадую, що і у нас ночував, причому спав у ліжку з автоматом…
Так ось, цей Василь добре знав «червону партизанку» зсередини, нерідко називав своїх однополчан «бандитами» і «грабіжниками». Могли вони вбити і цілком безневинну людину.
* * *
Зрозуміло, що володіючи такою інформацією, Леонід Уліянович не мав ніякого бажання ідеалізувати червону партизанку і замовчувати короткий період Олевської республіки. Вважав, що про Тараса Бульбу-Боровця населення має право знати. Тому й доклав стільки зусиль для виготовлення меморіальної дошки, для підготовки стенду в музеї… І все було б добре, якби не отой всюдисущий «підпільний райком».
Не могли ми з паном Полосенком оминути тему майбутніх виборів і перспектив Олевщини. Адже хто буде при владі, той і скеровуватиме роботу музею. Про це Леонід Уліянович сказав так:
— Поки що головою Олевської районної ради є Валерій Троян, який входить до «Нашої України». Тому при ньому я почуваюся більш-менш впевнено. А ось якщо до влади в районі прийдуть комуністи, соціалісти чи регіонали, то мене, скоріш за все, знімуть. Адже посада директора музею є ідеологічною, нею ніхто не буде легковажити…
* * *
Покидаючи Олевськ, я думав про давно відкриту закономірність: якщо у будь-якому населеному пункті України живе наш «світличанин», то він (якщо не зовсім старий і хворий) неодмінно матиме активну життєву позицію. Олевський район тут не став винятком. Леонід Уліянович виявився непоганим директором музею. У нього є своя позиція, і він її відстоює. А ще він є добрим «світличанином». Пропагує газету на Олевщині, передплачує за власний кошт родичам у Криму та в Коростені. А це тільки збільшує нашу повагу до мудрої, патріотичної і послідовної людини.
Сергій ЛАЩЕНКО.
Олевськ – Львів.

*ІРА – Ірландська Революційна Армія.

10 і 11 липня 2009 р. в Сумській області у м. Конотоп та селах Соснівка і Шаповалівка відбудуться урочисті заходи з нагоди 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві. Заходи організовані та проводяться на виконання Указу Президента України від 11.03.08 № 207/2008 "Про відзначення 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві" та Плану з підготовки та проведення зазначених заходів, який був затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 28.05.08 №783-р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 03.07.2009 > Тема ""Білі плями" історії"