Версiя для друку Обговорити в форумi

МАЛЬОВАНІ МІСЯЦІ
 Якось посперечалися Сонце і Місяць, хто з них кращий малювальник.
 – Я, – каже Сонце, – краще малюю, бо такої фарби, як у мене, ні в кого немає.
 – Так, – відповів на те Місяць, – твою червону фарбу – червець – знають і за морями-океанами. Вона і яскрава, і дощами не змивається, і не вигоряє. Але ж і моя, злотаво-жовта, на землі потрібна.
 Сперечалися вони, сперечалися, фарби одне одному показували, проте згоди так і не дійшли. Тож вирішили зробити так. Кожен вибирає собі один місяць року і розмальовує його як захоче. Ото по роботі й буде видно кращого малювальника.
 Довго думало-мудрувало Сонце, в якому місяці взятися до малювання.  І спинилося на першому місяці літа. Адже цієї пори дні майже удвічі довші за ночі, коли господарює Місяць. Як надумало, так і зробило. Від світання до смерку малювало своїми променями-пензлями, червець-фарбу і квітам, і ягодам дарувало.
 Глянув на те Місяць – аж зойкнув від подиву:
 – Як же красиво! Час мені до роботи братися.
 Не довго розмірковував, який місяць розфарбувати. Бо не раз середульший місяць осені скаржився, що люди не люблять його, називають грязнем і хмурнем. «Як не стану кращим малювальником, то хоч йому допоможу», – подумав Місяць і заходився на деревах листя в злотаво-жовтий колір розфарбовувати.
 Сонце як побачило ту красу – не втрималося й вигукнуло:
 – Як гарно!
 – Дякую, – сказав Місяць, а за мить сумно додав: – Не встигаю я.
 – То дозволь тобі допомогти. У мене трішечки червоної фарби залишилося, – мовило Сонце.
 І серед злотаво-жовтого листя з’явилося червонувате.
 – То хто ж із нас кращий малювальник? – коли упоралися, питає Місяць.
 – Ти, – каже Сонце.
 – Ні, ти! – переконує Місяць.
 Довго вони сперечалися.
 – Ходімо до людей, – запропонувало Сонце. – Хай вони нас розсудять.
 Пішли. І спитали, хто з них кращий малювальник.
 – Ми дуже любимо червоні сунички й вишеньки. Місяць червень – найкращий, – відповіли діти.
 – Жовте листя таке гарне, а місяць жовтень – просто красень, – мовила їхня мати.
 – Правильно! – сказав батько. – І ти, красне Сонечко, і ти, ясний Місяцю, – вклонився їм низенько, – найкращі малювальники. Таких красивих місяців ще не було. Хай вони так і називаються: червень* і жовтень**.
 Тепер Сонце і Місяць уже не сперечаються, хто з них кращий малювальник. Малюють разом. Що вдень Сонце не встигне почервонити, уночі Місяць жовтить. Два кольори краще, ніж один.
 
*Давні назви червня: ґедзень, гнилець, ізок, кресник, червивий місяць.

**Давні назви жовтня: весільник, грязень, зазимник, листопадник, паздерник, хмурень.

ЛИПЕЦЬ

 Пішов якось Чоловік у ліc по дрова й заблукав. «Дай, – думає, – вилізу на дерево та й подивлюся, в який бік іти».
 Тільки почав лізти – аж де не взявся Ведмідь. Та такий великий, такий сердитий! Побачив Чоловіка й заревів:
 – Ти чого по моїх деревах лазиш?!
 Злякався Чоловік, іще вище на дерево поліз. А Ведмідь – за ним.
 Бачить Чоловік, що непереливки йому буде, почав благати:
 – Не їж мене – я тобі у пригоді стану!
 – Ти мені у пригоді станеш?! – не повірив Ведмідь. І вище лізе, ось-ось вже й дістане бідолаху.
 Та раптом під ним гілка – трісь-трісь! Злякався Ведмідь, почав спускатися вниз. Зліз, сопе сердито, що не по його вийшло. А тоді й каже до Чоловіка:
 – Відпущу тебе і з лісу виведу, якщо відгадаєш мою загадку.
 – Добре, загадуй, – погодився Чоловік.
 – Велика цвіте, мала гуде, медун жде. Що воно таке? – пробуркотів Ведмідь і на Чоловіка хитро позирає: «Що, не знаєш?».
 А Чоловік той кмітливий був, швидко зметикував, що «велика цвіте» – липа, «мала гуде» – бджола, яка збирає мед на липі, «медун жде» – ведмідь, який любить тим медом ласувати. Так і відповів Ведмедеві:
 – Це липа, бджола і ти.
 – Правильно, – почухав лапою за вухом Ведмідь.
 А так йому не хочеться відпускати Чоловіка! Тож каже:
 – Тепер ти мені маєш загадку загадати. Якщо відгадаю – з’їм тебе, а ні – підеш додому.
 – Добре, – одказує Чоловік. – Я тобі з великої, що цвіте, тримайло, липайло і лизайло на гостинчик принесу.
 Як почув Ведмідь про гостинчик – зрадів. Але ж не знає, що воно таке. Думав-думав – нічого не міг придумати. Зрозумів, що не вдасться йому Чоловіка перехитрити. Та й каже:
 – Ходім, – покажу тобі дорогу з лісу. Лише не забудь про гостинчик, а то прийду і твою хату рознесу.
 Спустився Чоловік з дерева, пообіцявши завтра прийти, і Ведмідь вивів його з лісу.
 Наступного дня Чоловік знову прийшов на те місце – не годиться господаря лісу обманювати. А Ведмідь його із самісінького ранку виглядає:
 – Приніс гостинчика?
 Чоловік поставив на траву щось у торбині й каже:
 – Спершу слухай відгадку: тримайло – це липівка, діжечка, видовбана з липи; липайло – липець, липовий мед; лизайло – ложка із липи. Оце тобі три гостинчики з великої, що цвіте.
 І дістав із торбини повну липцю липівку.
 Ведмідь мед виїв, а діжечку і ложку віддав Чоловікові. Та й каже:
 – Якби ти мені ще коли такого гостинчика приніс, то я б тебе довіку не чіпав і дозволяв у моєму лісі дрова брати.
 – Добре, – одказує Чоловік, – як знову велика зацвіте, мала загуде, – сиди, медуне, і жди мене.
 Так і домовилися. Раз у рік, коли липа зацвітала, Чоловік носив Ведмедеві діжечку з липовим медом. І стали люди називати середину літа, як і мед, – липець*. А коли Чоловік зістарився, липець до лісу носили його діти, а потім – онуки.
 Так велося довго – аж поки люди не перестали називати липовий мед липцем і зберігати його в липівках – видовбаних з липи діжечках. А ведмеді розсердилися на людей за те, що їм не носять меду, і відтоді вже не загадують загадок.

*Давні назви липня: білень, грозовик, дощовик, елевей, іюль, косень, липець, сінокіс.
 Віра Фесенко народилася в м. Конотоп на Сумщині. Закінчила історико-філологічний факультет Кримського державного педагогічного інституту в Сімферополі. Нині живе і працює у мальовничому селищі Міжгір’ї, відомому далеко за межами Закарпаття неповторною красою своїх смерекових гір та оповитого легендами Синевирського озера.
Віра Фесенко – філолог, член Національної спілки журналістів України, автор поетичних збірок «Березнева рапсодія», «На семи вітрах», «Світозар», керівник дитячої літературної студії «Любисток» при Міжгірському районному будинку дитячої творчості. До речі, твори дітей з Міжгір’я не раз друкувалися на сторінках кримського «Джерельця», а нині вони вийшли в Ужгородському видавництві «Гражда» окремою збірочкою, що має назву «Вітрила надії». Там же, у тому ж видавництві «Гражда» побачила світ і нова, уже четверта, збірка поезій «У віночок України» Віри Фесенко. Ця книга – натхненний гімн красі рідної природи. Пропонуємо читачам «Джерельця» кілька поезій з цієї збірки поетеси Віри Фесенко.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 26.06.2009 > Тема ""Джерельце""