Версiя для друку Обговорити в форумi

Хочеться висловити міркування з приводу проблем, порушених моїм вельмишановним колегою Василем Латанським в статті «Хто поїде в село?!» («КС», № 24, за 12.06.09 ц. р.). Більше тридцяти років тому, ми, десять випускників Кам’янець-Подільського педінституту, були направлені в Крим викладати українську мову і літературу. Залишилося й прижилося на півострові близько половини. Якось через роки зустрівся з Миколою Мартинюком, і в розмові він пригадав: «Так тоді захотілось їсти, що коли купив буханець хліба, то довго вдихав його аромат». Як і чому так сталось у мого товариша в перші дні праці в одній зі шкіл Бахчисарайського району, вже не пригадую. Знаю тільки, що дуже виручав нас виноградник. Ще й ночувати не було де. Хоча у селі були чималенькі і готель, і їдальня, але для «своїх». Зрозуміло, що Микола через тиждень взяв відкріплення й дотепер вчителює і пише гарні вірші та оповідання аж на Хмельниччині. А залишилися працювати за призначенням Антоніна Дисик, Тамара Федорак, Людмила Тенецька, Любов Орел, Лідія Корсуняк, Марія Синишина (допрацювалась до звання «Вчитель-методист», має значок «Відмінник освіти України» та медаль імені А. С. Макаренка).
Автор цих рядків, приїхавши у Вілінську середню школу Бахчисарайського району, першу чверть жив у завуча Лідії Яківни Іванової. Ми залишились друзями з нею та її сім’єю на все життя. Й тільки завдяки їй я протримався належні три роки в цьому навчальному закладі. Запам’яталося і ставлення досвідчених колег, які «довіряють» молодому спеціалісту і завантажують його безоплатною працею. Ще й на курси підвищення кваліфікації не проти відправити (треба ж комусь їхати), бо в самих, зрозуміло, городи, сім’ї, інші справи. А щоб порадити, як жити-виживати, здогадуйся сам. Не один раз вечорами виручали «Кримська мінеральна» й запашне вівсяне печиво.
Нетовариське ставлення до нового колеги виявила відверто і одразу ж вчителька фізики, сказавши: «От російською мовою «классный» пишеться з двома «с», а тут приїжджають і вчать, що українською – одне. Російською пишемо «работа», а вони – «робота». Навіть слово «бандерівець» злетіло з вуст секретаря школи, але, зрозумівши, що перегнула палицю, попросила вибачення. Щоб «молодому» життя не здавалось медом, на методоб’єднанні попросили провести відкритий урок з мови. А потім замість аналізу дозволили оцінити себе першим. «Мабуть, більше трійки я за такий урок не поставив би», – кажу сором’язливо. «Ні, колего, цілих два бали заробили ви сьогодні, – заперечує мені завуч-україніст. – Тільки не ображайтесь, – продовжує, – ще колись спасибі скажете». Все ж таки не подякував.
Хотілось і сім’ю завести. Та куди запросити молоду дружину, що в тебе є? Сільське начальство все обіцяло підшукати якусь хатину, кожен раз, зустрівшись ненароком, обіцяло. Правда, хазяйці Таїсії Іванівні Шестаковій, у якої я жив, гроші сільрада сплачувала за квартиру, а зимою трохи вугілля і дров привозили. Здавалось би, такі ферми, поля такі безмежні, та щоб учителю якийсь кілограм м’яса чи яблук запропонувати за доступною ціною – то навіть не мрійте.
Тож не раз доводилось, провівши уроки в першу зміну й узявши торбинку, обходити сади та виноградники в пошуках чогось їстівного. Це після того, як батьки моїх учнів вже зібрали і червонобокі, і виноград. Іноді й помитись хотілося. А у господині майже ніяких умов для цього не було. Та й розташування кімнат не сприяло. Доводилось, коли дозволяла погода, іти до річки. А це ж треба йти через сад, а там такий надійний сторож (наче навмисне такого знайшли). Зі словами не дуже панькається, замахнутись може (бо яблука). А ними, опалими, земля встелена. Чому б не дозволити якесь там підібрати? «Голова не дозволяє», – відповідав охоронець. А скільки разів разом з учнями черешні збирали, кавуни, персики в машини завантажували! Та щоб хтось «здогадався» безкоштовно чи за гроші щось запропонувати – не на таких напали!
Не були ми помічені й нашими безпосередніми районними начальниками. Завідувач, заїхавши в школу, про щось сперечався з гарною нашою колежанкою, а завідувачка, помилувавшись своїм відображенням у дзеркалі, йшла до кабінету директора на ділову розмову.
Проте ніяк не забути нашу завідувачку методоб’єднання Тамару Василівну Єфімову. Повсякчас усміхнена, добра, уважна, у вишиванці, зайде в кабінет, попросить дозволу побути на уроці, підкаже, порадить, – і далі працювати хочеться.
Нещодавно був я на курсах підвищення кваліфікації. Одноосібно чоловічу вчительську половину там презентував. Небагато нас і у межах держави. Дружина автора цих слів разом з дочкою висловились прямо: «Якщо не можеш утримувати сім’ю, то навіщо було її створювати?». І вже майже десять років я живу-виживаю без моїх дорогих людей. Дружину прихистила Італія, а дочка вже доросла.
Був такий неповторний час, коли і я рвався в рідні місця, до школи своєї, де колись навчався, нове приміщення якої ще й будувати доводилось. Завідувач райвно просто медові слова про перспективи говорив, але чомусь у призначений день на зустріч не прийшов. І, виявляється, що, де народився, там усе ж не пригодився. Але ж там мої батьки, дід із прадідом, земля споришева, яку оббігав малими босими ногами, село й люди незабутні! Іноді я думаю: якби із двадцяткою, власноруч заробленою, я не поїхав вступати на навчання до педінституту, якби я, починаючи з четвертого класу, не виніс на своїх плечах кілька сотень в’язанок дров з лісу, якби не заробляв на канікулах на одяг, якби не особиста відповідальність за все, – я ніколи б не витримав напруги учительської праці. А як би хотілось отого батьківсько-материнського ставлення місцевих керівників, безпосереднього шкільного начальства до випускників ВНЗ, до нашої зміни!

Василь ТОМЧУК.
м. Євпаторія.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 26.06.2009 > Тема "Резонанс"