Версiя для друку Обговорити в форумi

УКРАЇНА І СВІТ

Наприкінці травня в Івано-Франківську відбувся VII міжнародний симпозіум: «Проблеми інтеграції науково-освітнього, інтелектуального потенціалу в державотворчому процесі». Організаторами були: Міністерство освіти і науки України, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, Тернопільський державний технічний університет імені Івана Пулюя, а також Івано-Франківська обласна рада. Це з українського боку. З турецького – Інститут Фатіга (Стамбул) та фірма «Нові технології в освіті» (Стамбул).
Варто зазначити, що власкор «Кримської світлиці» опинився серед учасників симпозіуму саме завдяки потужному «світличанському» лобі серед західноукраїнських науковців. Може, я трохи й перебільшую щодо «потужності», але коли дізнався, що серед головних учасників будуть професори Т. І. Рибак з Тернополя та М. В. Римар зі Львова (які одночасно є і нашими давніми передплатниками) і що вони воліли б бачити «світличанського» власкора у числі запрошених, то був приємно здивований. І, звичайно ж, вирішив їхати, попри те, що в планах стояла поїздка у Соснівку і Червоноград, адже і там є потужна «кримськосвітличанська» діаспора. Але там можна побувати й через тиждень, а ось українсько-турецькі симпозіуми відбуваються поки що нечасто.
* * *
Перед поїздкою ще раз уважно перечитав статтю Тамари Соловей «Національна ідея починається з освіти» («КС» від 15 травня 2009 р.). Саме в ній і йдеться про ідею Тимофія Івановича Рибака створити відповідну освітянську програму з метою інтеграції кримчан в україномовне суспільство. Ідея тернопільського професора дуже актуальна, адже Росія вже давно «інтегрує» кримську молодь у свої освітянські заклади, а там їх долучають саме до російської національної ідеї, а не до української.
Їхав і думав: цікаво, а чим же може бути корисною українсько-турецька співпраця у галузі освіти, науки, культури?
На фото: учасники українсько-турецького симпозіуму.
Серед заявлених виступів були дуже цікаві теми. Привертав увагу доробок харківських науковців:
Куц Ю. О. «Державотворчі процеси в Україні і Туреччині: порівняльний аналіз».
Крюков О. І. «Політичне лідерство в Україні та Туреччині: порівняльний аналіз».
Водолажченко Д. С. «Регіоналізм у Туреччині та Україні».
Герчанівська П. Е. «Глобалізація: зміст і протиріччя».
Не відставали й кияни:
Пірен М. І. «Соціальні проблеми в християнстві та ісламі як основа духовності формування громадянського суспільства».
Бикова Т. В. «Проблеми мовної інтеграції російськомовних громадян у країнах Балтійського регіону».
Із задоволенням послухав би виступи івано-франківців:
Москалюк М. Ф. «Порівняльний аспект партійних систем України і Туреччини».
Глизнер В. В. «Ізмаїл-бей Мустафа-оглу Гаспринський в українській та кримськотатарській культурах».
Комар В. Л. «Кримськотатарська еміграція в політиці Польщі міжвоєнного періоду».
Проте, не слід думати, що всі виступи так чи інакше стосувалися Туреччини, Криму, ісламу… Вистачало і суто українських:
Комар В. Л. (Івано-Франківськ) «Форми і методи соціально-виховної роботи з дітьми і молоддю в Галичині (1918 – 1939 рр.).
Щигельська Г. О. (Тернопіль) «Роль громадських організацій української діаспори в розвитку шкіл українознавства у Великій Британії».
Стефанюк Г. В. (Івано-Франківськ) «Національно-патріотичне виховання української молоді в період Другої світової війни».
Римар М. В. (Львів) «Національно-свідома і патріотично налаштована студентська молодь як фундамент розбудови незалежної держави».
Римар Ю. М. (Львів) «Незалежне тестування як фактор якісної підготовки майбутніх спеціалістів».
Рибак Т. І. (Тернопіль) «Освіта в сучасних умовах відродження і встановлення національно-демократичних засад України».
* * *
Звертаю увагу, що троє останніх науковців є «світличанами», що особливо приємно. До речі, діапазон виступів наших побратимів був досить широким. Скажімо, Микола Васильович Римар був готовий виступити і з доповіддю: «Фінансовий потенціал підтримки машинобудування в умовах кризи». Думаю, ця тема була б цікавою ще для одного львівського «світличанина», генерального директора об’єднання «ВЕЕМ-Металавтопром» Богдана Шевціва. Проте, він не знав про українсько-турецький симпозіум, як і не здогадувався, напевно, про існування такого освіченого і поінформованого «світличанина», який також живе і працює десь поряд, у Львові. Це вже моя, власкорівська, робота – спробувати їх звести, познайомити… Може, від того Україні буде якась користь?
До речі, якщо я вже зупинився на наших «світличанських» реаліях, то зазначу, що про наше видання українські науковці переважно знають. Чули, до речі, завдяки вітчизняним ЗМІ, які три-чотири роки тому багато писали про скрутне фінансове становище найпівденнішої газети. Тож і тепер мене дехто питав: «Ну, як ви, тримаєтеся? Вистоїте?». Отже, нема лиха без добра – хоч і довелося пожити, туго затягнувши пояс, зате отримали широку рекламу. Коли під час обідньої перерви фотографував учасників симпозіуму, то якось, цілком випадково, зробив фото п’яти достойників, які або читали газету раніше, або передплачують зараз, або ж вирішили це зробити найближчим часом. Скажімо, киянин Володимир Білінський, автор відомої книги «Страна Моксель», сам мені про це заявив. Хоч я, ніби, не дуже й агітував… Чотири роки передплачував «Кримську світлицю» головний редактор київської газети «Оптиміст» Юрій Мединський. Потім, коли почалися фінансові негаразди, довелося економити на всьому, на чому можна… Але Юрій Максимович запевнив, що знову передплатить «Світличку», бо вона того варта. Може, наше триденне спілкування стало додатковим поштовхом? Ех, частіше б проводилися українсько-турецькі симпозіуми… І справа тут не тільки в популяризації газети; просто ми недооцінюємо південний вектор співробітництва, все дивимося на Захід, але ж і Туреччина це цілий «материк»! Якби ви знали – скільки там вирує ідей! А вони для нас є не менш важливими, ніж нафта. Хто, як не «Кримська світлиця», донесе ці ідеї до українського суспільства? Інші газети цього не зроблять – або ж не мають інформації, або ж дивляться на процеси не через призму українських інтересів.
* * *
До речі, мушу трохи засмутити читачів: багато із заявлених доповідей не було прочитано. Не приїхало багато харків’ян, та й інші делегації були нечисленними. Це було пов’язано з тим, що зараз… пора іспитів. Вибираючи між бажаним і обов’язковим, більшість науковців вибирали останнє. Тому я так і не почув виступу кандидата філософських наук з Тернополя Олега Рудакевича. А тема у нього цікава: «Міфологія в системі національної політичної культури». Однак, робота симпозіуму була побудована так, що його учасники мали можливість тісно спілкуватися на перервах, між засіданнями секцій. Тому я зміг познайомитися з Марією Іванівною Рудакевич, його дружиною. Звернувся до неї з проханням надіслати надрукований виступ Олега Михайловича, що вона й зробила через декілька днів.
Тому можу дещо процитувати: «Етнополітичні міфи відіграють важливу роль у забезпеченні національної ідентичності. Вони задають членам нації адекватний їхній ментальності характерологічний образ спільноти та освячують норми поваги та відданості своїм співвітчизникам і державі».
А ось і короткий перелік міфів:
– міфи про ідеальну державу (наприклад, про доцільність для країни тієї чи іншої форми державного правління або форми державного устрою);
– міфи про національного лідера, «месію», здатного очолити боротьбу за реалізацію національної ідеї (наприклад, міф про В. Ющенка як довгоочікуваного, Богом посланого, патріотичного лідера);
– міфи про розколотість нації, про суттєві відмінності ментальних рис населення різних регіонів;
– міфи про віковічну неприязнь окремих народів, чи навпаки – особливі, братні стосунки між ними.
Це національні політичні міфи, вони можуть співіснувати з іншими видами міфів, особливо з такими, як історичні, релігійні чи соціальні. Ми ще не забули міф про «український буржуазний націоналізм», про меншовартість української літератури, а вже є нові міфи: про «утиски росіян» і про страшну загрозу «українізації»…
Опозиційні політтехнологи поширюють ще й такі міфи:
«В Україні національна ідея не спрацювала», «Україну в Європі ніхто не чекає», «Українці не демократичний, а анархістський народ».
Автор робить висновок: «Оскільки міф акумулює найбільш актуальні для даного соціуму цінності та ідеали, саме він задає прообраз майбутнього, за яке варто боротись».
І ще: «З точки зору політичної доцільності, сучасній Україні потрібні міфологічні концепти, які б підносили національну гідність та гордість громадян, спонукали їх до активної життєвої позиції та проявів патріотизму.
Руйнація національних міфів відбувається з різних причин і різними засобами: втрата міфологічним концептом актуальності, поява нових суспільних сил, які формують власну ідеологію, застосування політтехнологій для дискредитації міфу, впровадження у соціальну свідомість міфів, які мають космополітичну природу тощо. Щоб зруйнувати культурну популяцію, не потрібно знищувати її фізично – достатньо зруйнувати її міфи…».
Пам’ятаючи, що симпозіум все-таки українсько-турецький, я зосереджуся на тому, що ми почули від турків. Точніше, представник від Туреччини був лише один – філолог, викладач турецької мови, Омер Екен. А перекладав його виступи українською кримськотатарський журналіст Мустафа Аметов.
Вразило те, що саме вони найбільше говорили про знання, освіту, духовність, – причому говорили з оптимізмом! А ось ми, українці, не змогли не зациклитися на тому, що розділяє Україну – на мовній проблемі, на московському і київському патріархатах, на фальсифікаціях історії, на корупції у вищих ешелонах влади тощо. Безумовно, всі ці проблеми існують, але ж йшлося про науково-освітній, інтелектуальний потенціал України, тому варто було б зосередитись на механізмах вирішення проблем.
А ось турки зосереджуватися вміють. У 1985 році, коли у нас до влади прийшов М. С. Горбачов, вони зрозуміли, що загроза збройного протистояння між двома світовими системами зменшилася. Тому зразу всі кошти кинули на освіту, науку. Зарплату вчителям підняли у 2-3 рази! Через 10-15 років це дало відчутний результат. Тепер найкращі турецькі учні можуть продовжувати навчання за кордоном. І держава все оплачує.
Але це ще не все. Великим надбанням Туреччини, турецького народу є видатний філософ, мислитель Фетхуллах Гюлен. Зізнаюся чесно, до цього часу нічого не знав про нього. Тому дуже вдячний організаторам симпозіуму за те, що допомогли відкрити це ім’я.
З ким можна порівняти Гюлена? Може, з академіком Сахаровим? З польським інтелектуалом Єжи Гедройцем? З Ісмаїлом Гаспринським? Так, між ними є багато спільного.
І все ж, науковці вважають фігуру Гюлена масштабнішою. Його найчастіше порівнюють з Ганді, Мартіном Лютером Кінгом. Російський академік Рибаков висловився так:
«Дуже важливо, що в наш час є такий інтелектуал, як Гюлен. Виступаючи проти насильства, він бажає духовного піднесення людства. Ідеї Гюлена могли б охопити весь світ…».
Підтвердженням особливої популярності Фетхуллаха Гюлена є результати опитування, проведені англійським часописом «Prospect» разом з американським виданням «Foreign Affairs». На питання: «Хто є найвпливовішим інтелектуалом у світі?» респонденти більшістю голосів проголосували за цього відомого турецького мислителя. У нього вже мільйони послідовників! Прикро, що в Україні про Гюлена не знають. У Росії також. Але там хоч видається чудовий щоквартальник «Да». Видається російською і турецькою мовами, тож інтелектуали Росії, Татарстану, Башкортостану мають можливість ознайомитися з ідеями Гюлена.
Оцінили мислителя і в Казахстані – там про нього багато писали ЗМІ. Звичайно ж, його ідеї казахи взяли на озброєння. Всім відомо, що Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв є ініціатором багатьох міжнародних проектів, основною метою яких є встановлення стабільності в Центральноазіатському регіоні. Одним із таких проектів, що мають загальнолюдське значення, є з’їзди лідерів світових і традиційних релігій, метою яких є встановлення міжконфесійного діалогу і злагоди у світі. Завдяки цьому міжнародному форуму сучасний Казахстан стає центром (!) міжконфесійного діалогу.
Звичайно, для Казахстану це важливо. Північ цієї республіки заселена переважно росіянами і українцями. В той же час, завдяки політиці Назарбаєва, до Казахстану вже переселилося півтора мільйона казахів! Буде злагода, то буде й забезпечено поступальний розвиток Казахстану. Ця держава має шанс стати помітною світовою потугою. А хто б міг таке заявити ще 30 років тому?
Тоді європейською потугою мала шанс стати Україна. Але як же вона опустилася за останні 18 років! Нам не вистачало свого українського Гюлена. Наші політики виявилися пігмеями… Ні Гюлена, ні Нурсултана Назарбаєва…
Київ якось спокійно сприймає той факт, що українці Криму досі є безправними. Що кримським татарам місцеві шовіністи не дають дозволу побудувати Соборну мечеть. Що землі Південного Криму безбожно розкрадаються. А все чому? Тому що в суспільстві немає злагоди. А варто б нам прислухатися до слів Фетхуллаха Гюлена:
«Велич нації значною мірою залежить від спільності мети її представників. У суспільстві, де одне називається білим, а інше – чорним, завжди можна спостерігати кидання з однієї крайності в іншу, і поки воно залишається таким розколотим, не може бути й мови про якийсь позитивний прогрес…».
Хіба не про Україну сказано? Нам вчення Фетхуллаха Гюлена зараз потрібніше, ніж газ і нафта. Бо сировина використовується, не гарантуючи прогресу. А ось якби відбулася революція у наших головах…
* * *
Люди, подібні до Гюлена, мабуть, є в кожному суспільстві. Я пригадую, як у 1988-1989 роках київський письменник Станіслав Тельнюк намагався створити громадську організацію «Українці на захист кримських татар». Якби це вдалося, хіба височіла б тепер над кримчанами Катерина ІІ? Хіба просилася б Міллі Фірка «під крило» до Росії? На жаль, письменник-гуманіст помер у серпні 1990 року. Учні, однодумці не змогли послідовно здійснити задумане. Обмежилися напівзаходами. Отримали напіврезультат. А Фетхуллах Гюлен захопив своїми ідеями вже мільйони людей!
На його думку, найдорожче в цьому складному світі – це людина і прожите нею життя. Щоб врятувати людство, потрібна єдність представників різних культур, існування терпимості між ними, постійний діалог. «Спочатку вислухай свого опонента, а вже потім себе» – ось позиція Гюлена. А чи є бодай натяк на такий діалог в Україні? Принаймні, серед політиків його немає.
* * *
Майже кожен з доповідачів міг би навести приклад, коли брак діалогу псує загальну всеукраїнську картину. Не обійшов цього питання і член Всеукраїнського Об’єднання ветеранів, капітан І рангу у відставці Євген Лупаков:
– Місяць тому міністр оборони підписав директиву «Д-41», в якій перерахував низку громадських організацій, які сприяють патріотичному вихованню наших військовослужбовців. Серед перерахованих організацій є і організація ветеранів, яку свого часу очолював Герасимов. Це антиукраїнська, прокомуністична структура. Ми звертали увагу представників Міноборони, які готували цю директиву, що коли йдеться про патріотичне виховання, то підключати до справи антиукраїнську організацію недоцільно. Але до наших слів не прислухались, ця організація у списку лишилася, а ось дійсно патріотичне, державницьке Об’єднання ветеранів, яке очолює академік Юхновський, туди чомусь не увійшло…
* * *
Не зовсім я розумію позицію нашого нинішнього, начебто «помаранчевого», міністра оборони. Але ж за стільки років уже можна було утворити єдину ветеранську організацію! Якщо і це нереально, то невже державу збудувати легше? Тому я й кажу, що ідеї Фетхуллаха Гюлена для нас є значно важливішими, ніж нафта і газ. Нам скільки багатств не дай – все розбазаримо… А ось коли станемо монолітнішими, тоді з’явиться шанс нагромаджувати, нарощувати, а не розтринькувати.
* * *
Розумію, що це трохи несподіваний поворот думки – пов’язувати воскресіння України з ідеями турецького мислителя. Ну, що ж… Тоді для об’єктивності процитую слова грузинського професора, доктора історичних наук, Гіулі Аласанії:
«У різних куточках світу живуть різні діячі науки, однак ми бачимо, що їхні ідеї нерідко сприймаються лише обмеженим колом людей. Але заклик великого діяча сучасності, про якого йдеться, почуто в усьому світі.
У філософії Гюлена немає ознак догми, вона змінюється і розвивається в процесі його діяльності. Школи і університети, створені його учнями, ніколи не зачинять свої двері, вони відкриті для всього сучасного світового співтовариства і відомі своєю повагою до свободи думки. Там виховують покоління вільних людей, які вміють думати, аналізувати, сприймати критику. Там прищеплюють любов до Батьківщини…».
До речі, Грузія – країна, яка колись потерпала від Османської імперії ще більше, ніж Україна, тепер широко відкрила двері для ідей Гюлена. Думаєте, вони, ці ідеї, не потраплять до Криму? Думаєте, сепаратистська братія відгородиться від них козачками, пам’ятниками Катерини ІІ? Ненадовго ж вистачить цих духовних пігмеїв…
А українцям слід підтримувати добро, а не зло. Тому і в цьому питанні треба якомога швидше визначатися. Якщо вже розбудовувати державу, то на гуманістичних принципах, а не на імперських чи на злодійських.
Тоді, і тільки тоді, ми зможемо з повним правом цитувати Тарасові рядки:
І на оновленій землі
Врага не буде супостата…
Для того, щоб це оновлення відбулося і щоб ми навчилися і змогли жити без ворогів, нам доведеться максимально мобілізувати інтелектуальний потенціал нації, зокрема освічену молодь.

Сергій ЛАЩЕНКО.
Івано-Франківськ – Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 26.06.2009 > Тема "З потоку життя"