Версiя для друку Обговорити в форумi

ПІСЕННА СВІТЛИЦЯ

Цього письменника представляти нашому читачеві, либонь, не треба: без його творчих зусиль важко уявити собі сучасну українську пісенну естраду. Концерти митця збирають багатолюдні аудиторії у найпрестижніших культурних центрах України, його знають і люблять далеко за межами нашої держави — скрізь, де є українська діаспора. Вадим КРИЩЕНКО — заслужений діяч мистецтв України, професор кафедри культурології Національного аграрного університету, лауреат мистецьких премій ім. Івана Нечуя-Левицького, ім. Андрія Малишка та ім. Дмитра Луценка, автор поетичних збірок «Тепла прорість», «Щирість», «Зустріч із літом», «Напруга дня», «Передчуття слова», «Допоки живу», «Біля осіннього багаття», «Мені потрібно вам сказати» та інших. Саме за пісенні здобутки він удостоєний рідкісного для поета звання народного артиста України.
Зустрілися ми з Вадимом Дмитровичем у затишному офісі мистецького фонду «Дебют».

— Вадиме — дозволь тебе так називати на правах багаторічного знайомства, — розкажи в двох словах: які завдання ставить перед собою фонд?
— Ми створили його з метою сприяння молодим талантам і просто митцям. Свого часу Фонд допоміг після важкої хвороби набути друге дихання народній артистці України Раїсі Кириченко, яка, на жаль, надто рано відлетіла у вирій. Він причетний до відкриття нині вже широко відомого співака Павла Мрежука й багатьох інших.
Не раз доводилося зустрічати молодих, обдарованих співаків, і я завжди прагнув допомогти їм.
— Отже, сповідуєш принцип: сам досягнув чогось у житті — підстав плече іншому? А власну творчу дорогу, до речі, доводилося прокладати самому?
— Ну, чому ж... На моєму шляху теж траплялися уважні, доброзичливі люди. Свого часу мене підтримали Андрій Малишко та Павло Усенко. Але найпершими моїми наставниками стали мама й тато. Вони були вчителями й зуміли прищепити мені тяжіння до знань, до краси, до рідного слова, до пісні. Були справжніми українцями і мене виховували патріотом. Родом я поліщук, народився ще довоєнного, 1935 року в Житомирі — можна сказати, у студентськім гуртожитку педінституту, де навчались мої батьки. Мама, на жаль, померла молодою — ще й сорока років їй не було. А життя без матері, звичайно, накладає свій відбиток на подальшу життєву долю. Скільки разів, бувало, я подумки звертався до своєї мами як до живої: мені так хотілося поділитися з нею своїми сумнівами, спитати її поради...
— Відразу спливає в пам’яті пісня на твої слова «Батько і мати» у виконанні незабутнього Назарія Яремчука. Та ось і в новій твоїй збірці «Ріка життя», яка вийшла у видавництві «Український письменник» торік, я натрапив на характерний для тебе дуже теплий, проникливий вірш. Прочитаю кілька строф для наших читачів: «...Учитель — слово осяйне, //Духовності доріжка. //Батьки навчали і мене // Схилятися до книжки. // Сприймав, що радили батьки, // Це повторюю я знову, // Щоб не міняв на п’ятаки // Вкраїнську рідну мову... // Вони земні, а не святі, //Та в них натхненні лиця… // Інтелігентності в житті // У них нам треба вчиться...»
— Мені здається, цей вірш, попри його позірну простоту, ллється просто з душі, легко й невимушено...
— Це правда. Спогади про цих двох найрідніших мені людей — найдорожчі. Усе, що є в моїй душі святого, заклали саме вони. Ну, а далі — школа, вища освіта... У Київський університет імені Тараса Шевченка я прийшов 1953 року — саме тоді, коли відділення журналістики філфаку виокремилося в самостійний факультет. Моїми однокурсниками були Борис Олійник, Василь Захарченко, Микола Шудря, Степан Колесник, Валерій Гужва, нині вже покійні Олекса Мусієнко та Роберт Третяков, — як бачиш, ціла плеяда прекрасних, широко знаних нині письменників. І я хочу повторити те, що вже говорив неодноразово: шістдесятництво, на моє глибоке переконання, почалося не в Спілці письменників і не десь там — в інтелігентських, літературних колах, а саме тут, у Київському державному університеті. І саме тоді, коли один зі студентів нашого курсу Борис Мар’ян запропонував програму демократизації суспільного устрою в СРСР. Уяви собі, цього виявилося досить, щоб відправити хлопця за ґрати!
— А коли ти зрозумів, що твоє покликання — саме пісенна поезія?
— Ну, тоді всі писали. Така була атмосфера. Хтось досяг певних вершин у прозі, хтось у поезії, хтось — у публіцистиці...
Що ж стосується пісні, то до цього жанру я прийшов не одразу: спочатку я заявив про себе як поет-лірик. А взагалі я не знаю, хто я такий — чи то лірик, а чи пісняр... Мабуть, усе-таки це поділ штучний. За своє життя мені вдалося видати близько сорока книжок — найбільше, звичайно, поетичних, — створити разом із різними композиторами близько восьми сотень пісень. Звісно, не всі вони активні, — щось забувається, щось минає, — але добра сотня живе і діє, їх виконують на концертах, вони звучать на радіо— й телеефірі...
— Справді, створити хоча б одну пісню, яка б зажила популярності, стала б в усіх на слуху, — це вже велика творча удача. До речі, можна назвати чимало поетів — авторів лиш однієї пісні... — Так, я також вважаю, що коли одна, дві або три пісні тебе перелетять, то як автор ти вже відбувся. Кожний поет, хоч якої величини він був би, мріє, щоб бодай один його вірш став піснею.
— У серцях мільйонів українців, мабуть, назавжди здобула прописку така пісня на твої слова, як «Наливаймо браття, кришталеві чаші...». Багато хто її вважає народною...
— Я безмежно вдячний композиторові-бандуристу Віктору Лісоволу, який дав їй крила — чудову мелодію, і вона злетіла між люди ще в шістдесяті роки минулого століття. Але ж тоді пильні органи на все українське дивилися скоса... Отож, коли моя збірка з цим віршем ще тільки виходила у світ — вірш називався «Пісня козацького коша», — то з нього довелося викинути одну строфу:
Козаку не треба срібла ані злата,
Тільки б Україна не була катами
На хресті розп’ята.
Тоді це могло розцінитися як натяк на ту систему, і заради збереження збірки довелося однією строфою пожертвувати.
— Еге ж, цербери не дрімали... Але ж і без цієї строфи у вірші вчувається дух непокори!
— Я радий, що нині ця наша з Віктором пісня стала маршовою для Українського війська, її виконують не лише професійні співаки, а й самодіяльні колективи, часто навіть не згадуючи імен авторів. До речі, так само вчинив і польський режисер Єжи Гофман, використавши її у своєму фільмі «Огнем і мечем», але — не назвавши наших прізвищ у титрах... З одного боку, звичайно, приємно, що пісня стала вже нібито народною, а з іншого — сумно дивитися на те, як у нас на кожному кроці нехтують авторським правом, обкрадаючи митців, і ми неспроможні цьому зарадити.
— Про авторські права у нас нині нічого й говорити! Дійшло до того, що письменник змушений шукати гроші, аби за власний кошт видати книжку і потім роздаровувати весь тираж та таким чином хоч якось заявити про себе. Про те, що він іще живий, що він пише, працює... Про якусь хоча б часткову матеріальну віддачу зазвичай говорити не доводиться: книгарні приймають українську книжку на реалізацію дуже неохоче. Так само ж, мабуть, і з піснею?
— Ну, що тобі сказати... Створити гарну пісню завжди важко, але ще важче в наших умовах вивести її на люди. Щоб записати пісню на диск — треба залучити талановитих виконавців, зробити аранжування і так далі — й на все це потрібні великі гроші. От і доводиться ходити в пошуках спонсора з простягнутою рукою. А їх, отих спонсорів, на пальцях однієї руки можна перелічити...
— Тобто, мистецтвом не проживеш — доводиться шукати якихось інших джерел заробітку?
— Звичайно. Я багато років працював в Експоцентрі України, читаю лекції в Аграрному університеті, співпрацюю з газетою «Вісті», з радіо... А пісня не дає великого зиску. Хоча це якраз і є найголовніше в моєму житті.
От я дивуюсь: на концерт якоїсь заїжджої поп-зірки навколо палацу «Україна» збирається хмара народу, з’їжджається величезна купа іномарок — і багатії, і політики, і... і... і... І їм, отим гастролерам, — завжди розпростерті обійми, повна підтримка з боку державних чиновників. А от щоб провести якийсь фестиваль наших митців, вечір нашого співака, нашого композитора, нашого поета — то тут треба спалити купу нервів...
Найприкріше те, що за роки незалежності у нас не тільки нічого не змінилося на краще, а навпаки: раніше, здається, було якось легше... Я вже говорив на початку нашої розмови, що все життя намагаюсь допомагати талановитій молоді: свого часу це були Віталій Білоножко, Алла Кудлай, Іво Бобул, якому перше звання — заслуженого артиста — я просто, можна сказати, у Міністерства культури вирвав: мені там казали — та він же, мовляв, відповідної освіти не має і таке інше... А я їм кажу: «Освіту можна здобути, а талант, якщо його немає, — ніколи!». Та й становлення народного артиста Івана Мацялка, царство йому небесне, також відбулось за мого сприяння. На жаль, цей чудовий митець надто рано відійшов за обрій... А як же ревно він визбирував і як талановито виконував стрілецькі пісні та пісні УПА! Як я вже згадував, мені вдалося підтримати і Павла Мрежука, нині заслуженого артиста України — надзвичайно талановитого, — але ж, на жаль, на телеекрані ми його майже не бачимо! Без грошей, без зв’язків — не проб’єшся...
— Пробивається безголоса, бездарна сірятина з грошовим мішком за плечима...
— Так. І взагалі, мистецтво в наш час — дуже гіркий хліб. Артистам, навіть з іменем, доводиться весь час гастролювати по санаторіях, будинках відпочинку, іноді на званих вечірках – сумнівний заробіток…
— І ми після цього дивуємося, чому в нас так мало з’являється справді хороших пісень. А от цікаво, чи бувають державні замовлення?
— Їх майже немає. А тим часом, чому б не подбати про цикл патріотичних пісень для Української армії? Міністерство оборони мовчить... Поки ми будемо сподіватися на державу, чогось вичікувати — діла не буде. Треба брати справу в свої руки. Я вже немолодий, мені за сімдесят, але...
— Ну, твоєї енергії та працьовитості ще на двох молодих вистачить!
— Спасибі. Знаєш, страшенно хочеться встигнути іще щось зробити — не для себе, не для слави — мені її вистачить, — а для людей, для культури, для України. Щоб нас бачили, чули, знали у світі. От і бігаю по міністерствах, і на радіо, і на телебачення — щось пропоную, чогось домагаюся... Ну, от скажи, чому, наприклад, у нас так мало стало виходити пісень у нотних записах? Адже вони потрібні і баяністам, і співакам, і народним хорам...
— А колись же їх виходило море... У Києві на Хрещатику був навіть магазин «Ноти»...
— Так, скільки було пісенників, нотних альбомів! А нині ця справа зовсім занепала. Видавництво «Музична Україна», яке колись здійснювало ці видання великими тиражами, на високому професійному рівні, — ледь-ледь животіє. І ще одну справу я все намагаюсь здійснити. От ми часто їздимо в поїздах, електричках. І, їдучи, слухаємо, яку нікчемну попсу нам підсовують через гучномовці. Тож я, вирушаючи куди-небудь в дорогу, завжди беру з собою, як мінімум, п’ять-десять касет із записами українських пісень і роздаю залізничникам: «Люди добрі! Беріть! Ставте! Передавайте! Це ж — наше, рідне! Що ж ви крутите нам ті примітиви?!». «Що нам дають, — кажуть, — те й крутимо...». А хіба «Укрзалізниця» — така багата організація — не могла б вирішити це питання централізовано? Адже не тільки нам, українцям, а й кожній нетутешній людині, яка подорожує Україною, цікаво — а яка ж тут музика, які пісні?!
Це ж треба народити стільки чудових пісень — і кланятися чужому!.. Чому ж не нести своє, не пропагувати його на всіх рівнях? Тоді нас і чужі люди поважатимуть, і ми самі почнемо себе поважати... Я радий, що написав слова для пісні «Україно, пам’ятай героїв!», а композитор Володимир Домшинський з Прикарпаття поклав їх на музику. Цю пісню було використано у телефільмі, присвяченому воїнам УПА. І знаєш, скільки відгуків приходить! І з Донеччини, і з Луганщини, і з Одещини... А одна жіночка з Миколаївської області просто щаслива була, коли я на її прохання надіслав їй касету із записами стрілецьких пісень у виконанні Івана Мацялка. Каже: збиралися і слухали усім селищем! От тобі, здавалось би, і зросійщена область!.. Та жінка була така зворушена: «Скільки, — запитує, — я вам винна?». Кажу: «Нічого». То вона надіслала мені в подарунок пляшечку домашнього вина. От ми зараз його й скуштуємо.
— Ну, то піднесемо ж тоді ці наші келихи за Україну, за її долю, за її чудових людей, за її невмирущу пісню. «Щоб шаблі не брали, щоб кулі минали голівоньки наші!..». Нових творчих Говерл тобі, друже!

Бесіду вів Владислав БОЙКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 29.05.2009 > Тема "Душі криниця"