Версiя для друку Обговорити в форумi

Протягом багатьох віків мудрий український народ творив свої звичаї та традиції. Це були ті неписані закони, які допомагали нашим пращурам і у свята, і в будні жити за законами добра й справедливості.
Зараз, у дні національного відродження України, ми припадаємо до цих живильних джерел і вчимося у наших дідів-прадідів доброти й людяності. Зупинимося на тих звичаях, у яких особливо проявляється щедрість і милосердя українців.

БЕЗВИНАГОРОДНА ДОПОМОГА
Викликає захоплення прекрасний звичай безвинагородної допомоги. Звався він толокою. Особливого поширення набула толока в післявоєнні роки, коли хати були спалені війною і вдови з малими дітьми тулились у вологих, наспіх виритих землянках. На допомогу їм приходило село, вирішивши будувати хату всією громадою. Господиня тільки пригощала працюючих, а грошей не платила зовсім. І робота ставала святом, бо усвідомлення того, що людина робить добру справу, підносила її душу. Не прийти на толоку до сусіда — в українців вважалося великим гріхом.

СТАВЛЕННЯ ДО СИРОТИ, УДОВИ
До сиріт, удів і немічних українці ставилися з увагою та допомагали їм, чим тільки могли. Город собі орали тільки тоді, як виорють тому, хто потребував допомоги, і в жнива так робили.
А коли дівчина-сирота виходила заміж, її весільний поїзд перепиняли кілька разів і не відчіпного брали, а, навпаки, обдаровували.

ЗВИЧАЙ КУМІВСТВА
Українці вибирали кумів не за багатством, а за порядністю. Побутувало прислів’я: «З нечесним я за один стіл не сяду, хоч би сто рублів давав». Вважалося, що з нечесного гріх може перейти на дитину.
Інколи брали й по кілька пар кумів. Пам’ятаєте «Наймичку» Шевченка:
Аж три пари на радощах
Кумів назбирали.
Кумівство було великою честю й великою відповідальністю, бо, коли рідні батьки дитини вмирали, нею опікувалися хрещені.

ХЛІБ — УСЬОМУ ГОЛОВА
Для наших пращурів хліб був великою святинею. Випікали його раз на тиждень, тільки в суботу, і був він круглої, як сонце, форми, бо сонце й хліб – основа життя.
За якістю випічки програмувався наступний тиждень. Якщо хліб виходив гарним, будуть й успіхи в усіх справах, якщо глевким — чекай сліз, пригорілим — смутку. То господині треба було добре старатися, щоб своєю недбалістю не спровокувати поганого тижня.
Першу витягнуту з печі хлібину розрізав старійшина роду або батько. Він благословляв її хрестом, щоб відігнати нечистого духа. Існувало повір’я: «Якщо першу хлібину з нового урожаю не подаруєш людям — будуть тебе злидні їсти».
Хліб супроводжував людину все життя. З ним хрестили дитину, щоб доля її не була безхлібною. Із хлібом виряджали з дому молоду — на добробут. Хлібом-сіллю зустрічали дорогих гостей. Господиня з хлібом на руках — символ достатку.

«ГОСПОДНІ ОЧІ»
До води українці ставилися побожно. Називали її «Господніми очима». Коли нерозумна дитина кидала у воду прутик чи камінець, одержувала штурханця від батьків, бо хіба можна Господу кидати щось у вічі?
Не дати людині напитися вважалося гріхом. «Пошкодувати водички — сльози закликати на вічки», — говорили в народі. Криницю копали край двору, щоб подорожній міг угамувати спрагу.
Ніхто не наважувався прийти до криниці в негарному одязі чи з брудним відром, бо це вважалося неповагою до води. Криницю прикрашали красивим дашком. Нехрещених до неї не пускали.
Копали криниці й біля роздоріжжя, для добрих людей. «Хто криницю для громади скопає, того Бог оберігає, а хто не одну скопав, Бог по смерті одразу до раю забрав», — мовилося в прислів’ї. У свята біля криниць збиралися люди на посиденьки. Тут слухали кобзарів і лірників. Звідси, напоївши коней, козаки вирушали в похід.

«З КИМ ВІНЧАТИСЯ, З ТИМ І КІНЧАТИСЯ»
Ця народна приповідка свідчить про відповідальне ставлення українців до шлюбу. Сорочку, яку шили на весілля, уставивши клинці, одягали й на смерть. Це допомагало усвідомити, що шлюб — справа серйозна, на все життя.
Шлюбу передувало тривале знайомство молодих людей: вуличні гуляння, вечорниці й таке інше. Їхнє співжиття до шлюбу суворо заборонялося. Дівчину, яка «загубила свій вінець», суворо засуджували і батьки, й село. Особливо ж ту, яка мала позашлюбну дитину. Її презирливо називали «покриткою», а дитя — «байстрям». Згадаймо поему Шевченка «Катерина».
Завданням батьків було підготувати дітей до самостійного життя: навчити всякого ремесла, сформувати високі моральні принципи. «Женитися — не води напитися», «Де незгода, там часто й шкода», — попереджували прислів’я. До весілля дівчина повинна була приготувати посаг своїми руками. Парубок — зробити кросна, веретена, ложки, миски, колиску.
Розлучення було рідкісним явищем. Причиною могло бути лише безпліддя жінки. Дозвіл на розлучення давав священик. Чоловік, що розлучався, зобов’язувався до смерті утримувати колишню дружину.

ДОБРИЙ СУСІД — НАЙБЛИЖЧА РОДИНА
У повсякденному житті українців велику роль відігравало сусідство. Головні риси його — безкорисливість і взаємодопомога. У народі мовилося: «Не купуй хату — купуй сусіда, хату купиш — сусіда не продаси».
Господарі не переймалися, коли доводилося затриматися в гостях: сусіди і корову з череди займуть, і подоять її та іншій роботі лад дадуть. Заколе хтось кабана — свіжина буде у всіх сусідів. Викачають мед — обов’язково пригостять сусідів. Випікання хліба було трудомісткою справою, доводилося втрачати півдня, чаклуючи над ним. І тут приходив на допомогу звичай позики. Хліб (особливо навесні чи в жнива) пекли по черзі, позичаючи його сусідам.
Замків наші предки не мали. Ідучи на базар чи в гості, залишали хату на сусідів, бо довіряли їм. Траплялися, звичайно, і сварки, але це явище не було типовим. У селах і тепер зберігаються традиції сусідства.
Звичаї та повір’я наших предків були міцною підпорою для людини, живили її душу, допомагали чесно прожити свій вік і виростити достойне покоління.

Лідія МОЛЧАНОВА, вчителька.
м. Маріуполь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 29.05.2009 > Тема "Душі криниця"