Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3382)
З потоку життя (6597)
Душі криниця (3569)
Українці мої... (1473)
Резонанс (1518)
Урок української (993)
"Білі плями" історії (1688)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПАМ’ЯТ╤ В╤РИ РО╥К
9 жовтня у С╕мферопол╕, в Кримськ╕й ун╕версальн╕й науков╕й б╕бл╕отец╕ ╕м. ╤. Я. Франка, в╕дбувся...


«ФРАНКО» ╤З АМЕРИКИ
В Музе╖ укра╖нсько╖ д╕аспори в Ки╓в╕ продовжу╓ експонуватися виставка «Нью-Йорк –...


ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ: РОМАНТИК ТА ╤ДЕАЛ╤СТ
╤м’я Олега Ольжича (1907-1944) – в╕домого пол╕тичного д╕яча, державника, нац╕онал╕ста...


ЗНАКОВИЙ ПОЕТ РОЗСТР╤ЛЯНО╥ ЕПОХИ
7 вересня минуло 110 рок╕в в╕д дня народження знакового укра╖нського поета Михайла Пронченка.


З ЮВ╤ЛЕ╢М!
Цього тижня наша кримська землячка, поетеса, член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #21 за 22.05.2009 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#21 за 22.05.2009
У ПОЕТА — ЮВ╤ЛЕЙ!

 Виповнилось 70 рок╕в кримському укра╖нському поету,  члену Нац╕онально╖ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, авторов╕ зб╕рок поез╕й «В╕чне яблуко козацьке», «Кримська галактика», «В╕днайдена Атлантида» Валентину ╤вановичу Негод╕.
 В. ╤. Негода народився 21 травня 1939 року в с. ╤ваноп╕лля Костянтин╕вського району Донецько╖ област╕. Зак╕нчив Кримський с╕льськогосподарський ╕нститут та асп╕рантуру. Кандидат с╕льськогосподарських наук, доцент. Учений-сад╕вник. Сад╕внич╕ гени у Валентина Негоди в╕д його бабус╕ Х╕вр╕, уродженки земл╕ полтавсько╖, яка в пору сво╓╖ молодост╕, пере╖хавши на Донеччину з╕ сво╖м чолов╕ком ╤ваном Калениковичем Негодою – д╕дом Валентина (на все село був скрипаль та завод╕яка!), на сво╖й присадибн╕й д╕лянц╕ насадила великий садок гарних плодових дерев. «Росли тут, — згаду╓ Валентин ╤ванович, — доб╕рних сорт╕в груш╕, яблун╕, сливи, вишн╕, черешн╕, а╜рус, смородина, пор╕чки. Був нав╕ть гарного сорту виноград – дивина як на т╕ часи! За вс╕ма вона доглядала ревно ╕ з великою любов’ю».
 Плекати гарн╕ сади – цього навчав ╕ навча╓ Валентин ╤ванович Негода ╕ сво╖х студент╕в, ╕ сво╖х д╕тей та внук╕в, як╕ теж — профес╕йн╕ сад╕вники. А дружина Олеся – з╕ славетного сад╕вничого роду Каблучк╕в. ╥╖ батько, професор Григор╕й Олекс╕йович Каблучко, був фундатором школи ╕нтенсивного сад╕вництва в Укра╖н╕. Це його св╕тло╖ пам’ят╕ присвятив поет Валентин Негода поему-рекв╕╓м «В╕чне яблуко козацьке».
 Нещодавно в одному з ки╖вських видавництв побачила св╕т книга в╕рш╕в р╕зних рок╕в «В╕днайдена Атлантида», до яко╖ ув╕йшли л╕ричн╕ та гумористично-сатиричн╕ твори. Про що ж в╕рш╕ ц╕╓╖ зб╕рки? Яка ╖хня художня та естетична ц╕нн╕сть? Чи здатна поез╕я Валентина Негоди, поета ╕ сад╕вника, хвилювати серця ╕ душ╕ читач╕в? Твердо впевнен╕ – здатна! ╤ про це детально й профес╕йно розпов╕да╓ у сво╖й статт╕-п╕слямов╕ «Слова визр╕вають, як яблука в саду» в╕домий поет ╕ критик Петро Осадчук, котру ми й наводимо нижче.
 А поетов╕-юв╕ляров╕ В. ╤. Негод╕ бажа╓мо козацького здоров’я та нових творчих ужинк╕в.

СЛОВА ВИЗР╤ВАЮТЬ, ЯК ЯБЛУКА В САДУ

 Плекати сад — це висока поез╕я, а плекати Слово, що вбира╓ ╕ випром╕ню╓ красу саду, — не т╕льки поез╕я.
 Це духотворне життя, сповнене високого призначення. Не знаю, чи усв╕домлю╓ сво╓ призначення в такому дво╓диному вим╕р╕ Валентин Негода, професор-сад╕вник, продовжувач справи вчених-сад╕вничих Симиренк╕в, автор наукових праць ╕ п╕дручник╕в у галуз╕ сад╕вництва. Бачу плоди його прац╕ на папер╕ й думаю про те, що яблуко, яке в Слово перейшло, без сумн╕ву, довгов╕чн╕ше за найкраще яблуко з ос╕ннього саду.
 Прочитав поез╕╖ Валентина Негоди — «╕ теплим в╕терцем подуло з моря», як пише в╕н в одному з в╕рш╕в, де кримський пейзаж в укра╖нському мелод╕йному слов╕ сприйма╓ться мною, читачем, як щось р╕дне, нев╕дд╕льне в╕д Батьк╕вщини, в╕д мо╓╖ ╕сторично╖ пам’ят╕.
 Поез╕я любить предметний св╕т, точн╕сть ╕ простоту, що непом╕тно переростають в узагальнюючий образ. Такий св╕т витворю╓ В. Негода, йдучи в╕д констатац╕╖, скаж╕мо, прикметних ознак ранку чи дня, мальовничого ландшафту, ╕ п╕дн╕маючись до неспод╕ваного узвишшя, зв╕дки видно все, що хоче показати поет сво╓му читачев╕. Так у в╕рш╕ «Кримський ранок» спочатку бачимо, як «над морем ясне сонечко вста╓». Дал╕ змальовано окремими штрихами: «Проснулись гори мовчазн╕», «...морська безодня... у марев╕ заблискала, заграла». Змалювавши ранковий пейзаж у його характерних обрисах ╕ барвах, поет зак╕нчу╓ в╕рш вражаючими рядками: «Барвисте море, осяйне — Вдяглось в козацьку вишиванку». ╤ все це витворено не силуваними силог╕змами, а силою художн╕х засоб╕в, що функц╕онують в контекст╕ географ╕чному та ╕сторичному.
 В╕рш╕ В. Негоди волод╕ють тим магнетизмом живого слова, який мимовол╕ затягу╓ туди, зв╕дки те слово мовиться. ╤ справд╕, «У степ чумацький тягнеться душа», коли чита╓ш в╕рш╕ поета «М╕й Крим», «Без тебе жодна кв╕тка не з╕йшла б», «Великдони». Чита╓ш його поеми, присвячен╕ вченим-сад╕вничим Симиренку ╕ Каблучку — ╕ н╕би опиня╓шся у В╕чному саду нашого талановитого, невтомного у трудах праведних, над╕леного в╕д Бога щедрою, п╕сенно-поетичною душею, нашого стократно розп’ятого ╕ воскреслого укра╖нського народу. Думаю, що в╕рш «Райське яблуко», який ув╕йшов до першого розд╕лу книжки, можна розглядати як сво╓р╕дний ключ до розкриття смислу й загадки життя поета й сад╕вника В. Негоди. Гр╕х треба спокутувати, а красу творити власними руками, де б ти не був, де б ти не жив на ц╕й багатостраждальн╕й ╕ прекрасн╕й, гр╕шн╕й ╕ праведн╕й земл╕. Земне ╕ косм╕чне по╓дну╓ в соб╕ людська праця, вона — фундамент краси ╕ ╓днання людей. Якби пол╕тики в╕дчували св╕т, в якому живемо, так, як поети, то вони швидше привели б до соц╕ально╖ ╕ духовно╖ гармон╕╖ людей, як╕ живуть у р╕зних краях укра╖нсько╖ земл╕, давно по╓днан╕ св╕тобаченням, ╕сторичною долею, тим праслов’янським кор╕нням, яке сяга╓ набагато глибше у в╕ки, ан╕ж ╕стор╕я створення Чорноморського флоту. ╤ нам, читачам, ╕ таким пол╕тикам, ус╕м, хто живе п╕д одним сонцем Нового Дня, не зайве було б затямити:
 Не плюй на сонце,
 великдоне,
 Бо скам’ян╕╓ш на в╕ки.
 Уродженець донецьких степ╕в, давно долею спор╕днений з кримським степом, В. Негода це добре усв╕домлю╓ в житт╕ й творчост╕. Людина благородно╖, поетично╖ профес╕╖, в╕н спов╕ду╓ в житт╕ й пропов╕ду╓ в поез╕╖ ╕стину свого славного роду:
 Прапрад╕д — ╕з козацького
 коша,
 ╤ прад╕д ╖здив степом в Крим
 за с╕ллю.
 По╖демо ╕ ми, читачу, у св╕т поез╕╖ В. Негоди — не пошкоду╓мо, в╕дчувши на смак с╕ль правдивого слова ╕ с╕ль щастя жити в красивому, неповторному краю.
 Хай буде так, як того хоче поез╕я, народжена у В╕чному саду укра╖нського народу.
 Петро ОСАДЧУК.
м. Ки╖в.


Валентин НЕГОДА
«ДО КРИМУ ТЯГНЕТЬСЯ ДУША»

* * *
Живи ╕ кв╕тни, р╕дна Укра╖но,
Земля священна пращур╕в мо╖х,
Моя любов прадавня ╕ ╓дина,
Ми – вс╕ у тебе, ти –
одна для вс╕х…

НЕ ДАЙ СЕБЕ, НАРОДЕ, ОБДУРИТИ

Народе м╕й!
Для вс╕х завжди в╕дкритий,
Не в╕р, що воля з’явиться сама,
Не дай себе п╕дступно обдурити —
Мовляв, шляху вже ╕ншого нема,
Як знову йти до старшого, до брата,
Просить сво╓... Й на св╕т весь
працювати.
Не дай себе до нитки об╕брати,
Зум╕вши в╕чн╕ пута роз╕рвать...
У прац╕ незалежн╕сть здобувають!
Колгоспний рай! Таке уже було...
В н╕чийн╕м пол╕ й мат╕р забувають,
Доки не стане воля на крило,
Дн╕ боротьби за волю ще тривають,
Н╕чийна ще земля — в б╕д╕ село...
Не в╕р й сво╖м невтомним
 пустодзвонам,
На жаль й так╕ синочки в тебе ╓,
Що все на св╕т╕ можуть оббрехати,
Купити, перезрадити, продати,
Священну волю потай роз╕п’яти,
Покривдить р╕дну мат╕р, обсм╕яти,
Аби не втратить кр╕сельце сво╓...
Народе м╕й! Великий укра╖нський,
Як буде в тебе воленька свята,
То буде й коровай, ╕ мед по в╕нця,
Не зразу — та на в╕чн╕╖ л╕та.
П╕д дубом пророста
 й не гине жолудь...
Лел╕╓мо Тарас╕в запов╕т —
Учитися хорошому чужому
Й сво╖м прекрасним радувати св╕т...
Народе м╕й! Не в╕чн╕ й зимн╕ ноч╕,
В св╕танок в╕р!
 П╕д сн╕гом вже бринить
Козацьке джерело...
 Нехай хлюпоче! —
З глибоких надр пробилось
 кр╕зь гран╕т.
Безсмертний р╕д, великий
 укра╖нський!
Могутн╕й — ╕з козацького коша...
╤ хоч д╕рки в╕д куль ╓ в наш╕й ст╕нц╕,
Не прагне помсти праведна душа.


ПОВЕРТАЙТЕСЯ ДОДОМУ...

Чу╓ш — «кру-кру»
В чужин╕ умру...
(з п╕сн╕)

За дальн╓ море гнало люте горе,
Т╕кали в╕д тиран╕в, в╕д тюрми...
Щоб врятувати д╕ток босих й голих,
Та скинути ярмо! — вже в╕льн╕ ми...
Хоч нам сьогодн╕ й важко
 ще у всьому,
Хоч прапор й руки гол╕ — все, що ╓...
Братове, повертайтеся додому
З чужих кра╖в на полечко сво╓.
Чекала ж ст╕льки л╕т вас р╕дна мати,
Син╕в ╕ доньок — б╕женц╕в сво╖х...
Хоч в землю повростали ваш╕ хати,
Не п╕зно ще п╕днять до сонця ╖х.
Вертайтеся додому, укра╖нц╕,
Молодш╕ ╕ стар╕, хто може встать,
Чекали все життя ви! —
 св╕тлих дн╕в цих:
Он ╕ лелеки до Дн╕пра летять.
Щоб стужа в р╕дн╕м луз╕ не скосила,
Лет╕ли восени в троп╕чний рай...
Та повертаються! —
 з╕труть в польот╕ крила,
Щоб т╕льки повернутись
 в р╕дний край...
Долать в╕три п╕д хмарами нелегко,
Ще важче, н╕ж котить
 чумацький в╕з.
Та все одно вертаються лелеки
Туди, де народилися... до гн╕зд.
А т╕, що в╕дчувають смутну днину,
Що повернутись вже не стане сил,
У вир╕й восени
вже не полинуть...
Курличуть молодим
в небесну синь.
Вже знають:
сн╕г впаде на гол╕ в╕ти
Й на почорн╕л╕ стебла комишу,
Але на св╕т╕ ц╕м
й на тому св╕т╕ –
На р╕дн╕й лиш земл╕
живе душа.
Востанн╓ ж як кружля╓
птах над лугом...
Джерела тут холодн╕ та свят╕!
За морем хтось знайшов
╕ мат╕р другу...
Подякуйте! — й до р╕дно╖ лет╕ть.
На чужин╕ нелегко лан орати...
Кремл╕вських веж
 лякали вас з╕рки...
Ще важче було тим, хто в гор╕ мат╕р
Нав╕ки залишив у т╕ роки...
Вертайтеся ж, ви р╕дн╕ — не чужинц╕,
За морем рятувались в╕д б╕ди,
Вертайтеся додому, укра╖нц╕,
Вертайтеся! Тепер вже назавжди...

М╤Й КРИМ

Чого до Криму тягнеться душа?
Ночами сняться хвил╕ Сиваша,
Подамся в Крим, хоч на нед╕лю,
Де предок був козацького коша...
╤ прад╕д ╖здив степом
 в Крим за с╕ллю...
П╕д маками в степу ╕ полином –
Мо╖ д╕ди...
Та й батько м╕й солдатом
В гран╕т вростав отам за валуном,
Де ча╓чка кружля над М╕тридатом...
Й донецький степ м╕й
 дише чебрецем,
Для матер╕ й для мене найр╕дн╕ший,
Сп╕вають солов’╖ понад Д╕нцем,
А кримського почу╓ш —
 голосн╕ший...
Я думав: може, з в╕ком це мине,
Байдуже мен╕ стане Чорне море...
Й посив╕в вже...
 та кличе Крим мене,
Молодшаю, як знов побачу гори...
Осиплеться з гори кам╕нний град,
╤ знову буде снитись та д╕вчина
З зелено-золотавими очима...
Мов у димку дозр╕лий виноград...
Т╕ оч╕ вже дов╕ку не забуть...
До Криму в золотаво-синю пору
Чумацьким шляхом
 знов рушаю в путь
До Сиваша, до скель орлиних,
 в гори...
Багатий може барвами Кавказ,
Тавриди прохолодн╕ш╕ св╕тання,
Та як же серцю хочеться ще раз
Пройти стежками
 першого кохання...
Ти знов мене ц╕лу╓ш на св╕танн╕,
Щаслива будь, горянко осяйна!
Н╕коли вже не стр╕неться вона...
╤ все одно — подамся в Крим, а може
Побачу ще ╖╖... а мо’ на не╖ схожу...
Й на мить одну повернеться весна...
Я й п╕шки в Крим д╕йду
 в останн╕й раз,
Щоб у степу в багрян╕ маки впасти,
В полин, де кров праотча
 пролилась,
Й до каменя гарячого припасти...
У степ чумацький тягнеться душа...
Ночами сняться хвил╕ Сиваша,
╤ гори, де кохано╖ чар-з╕лля...
Прапрад╕д же з козацького коша
╤ прад╕д ╖здив степом
 в Крим за с╕ллю...
* * *
Вже заб╕л╕ли с╕ллю Сиваш╕,
Прощаюсь з Кримом,
 н╕би з нареченою,
Чонгар застиг, неначе б╕ль душ╕,
З обличчям древн╕м —
 яблуком печеним...
У кримських древн╕х тавр╕в
 я в гостях,
Там нас давно н╕хто вже не чека╓...
Пливе лелека в неб╕ — в╕льний птах...
Чи не мого онука в╕н шука╓?..
Чого п╕востр╕в сниться по ночах?..
Та то ж козацьк╕ наш╕ виднокра╖...
Зда╓ться, степ п╕д сонцем
 весь зачах,
Але ж живе, цв╕те ╕ не вмира╓...
На ц╕й меж╕ до Криму — зупинюсь
╤ зачаруюсь на велике диво...
╤ пошепки Таврид╕ помолюсь,
Щоб вона кв╕тла —
 в╕льна ╕ щаслива...


ПОБРАТИМАМ — УКРА╥НЦЯМ

Не ╕зго╖ ми, без дому ╕ без роду,
У нас земля ╕ небо наше ╓,
Ми — укра╖нц╕! Кожен з нас —
 з народу,
Поля ╕ р╕ки — все тепер тво╓.
Де б ти не був, в яких краях
 далеких,
Та край коханий ти не забувай!
Поглянь: он навесн╕ лелеки
Летять додому — у св╕й р╕дний край!
Над Укра╖ною зор╕╓ чисте небо,
В л╕сах дуби могутньо п╕днялись,
Горнусь душею, мат╕нко, до тебе,
Ти ж на плече мо╓ над╕йно об╕прись.
Брати — слов’яни! Сонце вол╕ ся╓,
Щасливий шлях в╕ншу╓ нам зоря,
Як сина р╕дного,
земля нас зустр╕ча╓,
╤ л╕теплом серця нам з╕гр╕ва...
Десь лл╓ться кров,
 ╕ герць мов на толоц╕,
Десь гнеться дух, як в бурев╕й лоза...
Усе зроби, щоб в материнськ╕м оц╕
Кровава не ятрилася сльоза...
Брати мо╖! Ми в╕льн╕ укра╖нц╕!
Цей св╕т для нас,
 все в ньому ожива...
Горн╕мося душею до Вкра╖ни!
Р╕дн╕шо╖ для нас н╕де нема.
* * *
Маленьким радаром ромашка
Зухвало дивиться у космос.
А поряд у трудах мурашка
Об лист ногами гучно човга.
╢днання Всесв╕ту й Земл╕,
Усе в одн╕м шален╕м танц╕,
А як же ми? Невже ╕ ми,
Галактик сяючих посланц╕?

КОБЗАР╤
На зор╕ радянсько╖ влади у Харков╕ з╕брали з’╖зд кобзар╕в... ╤ вс╕х розстр╕ляли.
(╤стор╕я Укра╖ни)

Сп╕вали кобзар╕ по Укра╖н╕,
Великим словом, творячи д╕ла,
В важк╕ часи на здимлен╕й ру╖н╕,
Кв╕тка духовност╕ не в’янула, цв╕ла.
От рад╕сть вже... У Харков╕ — столиц╕,
Кра╖на рад слаба ще, та не здря
Вс╕х кобзар╕в — на з’╖зд.
 Св╕тл╕ють лиця,
Шану╓, бач, держава кобзаря...
╤ потяглись сл╕п╕, голодн╕,
Сив╕, як лунь, утомлен╕ д╕ди,
Об╕дран╕, голодн╕ ╕ холодн╕,
Лицар╕ духу в╕чно молод╕.
Десь близько сотн╕ ╖х з╕йшлось
 до брами,
П╕сн╕ лунали в╕чно молод╕
Про трьох брат╕в,
 що ╕з Азова прямували,
То про гетьман╕в,
 що схилились у журб╕.
Сл╕п╕ ╕ нем╕чн╕, голодн╕ ╕ холодн╕,
Об╕рван╕, обшарпан╕, худ╕,
Вони сп╕вали про д╕ла народн╕,
Лицар╕ духу в╕чно молод╕.
Н╕хто ╕з урядовц╕в ╖х не слухав,
Н╕хто ╖м добре слово не сказав,
В кра╖ни рад позакладало вуха
До мудрих ╕ величних ╖х порад...
Ну, все, достатньо, досить, надо╖ло,
Кому потр╕бн╕ кобзи ╕ п╕сн╕,
Ми робимо тепер велике д╕ло,
Ми революц╕ю готу╓м на весь св╕т.

╥х вивезли за м╕сто уноч╕,
Сл╕пому день ╕ н╕ч — то все одно,
╤з кобзами поставили в ряду
╤ розстр╕ляли вс╕х...
Лише сич╕
Кричали в н╕ч, в╕ншуючи б╕ду...
Та дух народу в╕чний не вмира╓,
Чимало й п╕сля них лягло до ями...
Десь в високост╕ передзв╕н луна╓
╤ плачуть кобзи десь за кобзарями...
* * *
Нажал╕лись, наплакались...
 все, досить!
Узявши до розуму плани путн╕,
Бер╕мося дружно тепер за роботу,
Щоб будувати сво╓ майбутн╓.
До сонця чоло п╕дн╕ма╓ брат,
Зазначено все — буть чи не бути,
Якщо весь час дивитись назад,
То майбутнього може й не бути.
Хто заважа╓ нам — геть з дороги,
Вс╕ перепони злама╓м враз,
Вс╕ переборемо перестороги,
Вже до роботи час...
Заховаймо в╕д люду ╕ б╕ль, ╕ муку,
Не прос╕м н╕ у кого п╕дмоги,
Як сказав поет:
«Хто не хоче нам протягнути руку, 
Примусим того протягнуть ноги»...

 
ЧАР╤ВНА МОГИЛА

В Криму ╓ чар╕вна могила,
╤з не╖ видно, де б не був,
╤з от╕╓╖ високост╕,
В Сиб╕ру видно б╕л╕ кост╕,
Козацьк╕ славн╕ б╕л╕ кост╕,
╤ видно Ки╖в ╕ Стамбул...
З верх╕в’я видно Укра╖ну,
Мою кохану ╕ ╓дину,
Мою цнотливу, як д╕вчину,
Мою улюблену кра╖ну,
Безмежно р╕дну Укра╖ну,
Торонто видно ╕ Париж...
З верх╕в’я видно: в Укра╖н╕
Шепочуть з в╕тром гори син╕,
Круки гн╕здяться у долин╕
У мо╖й р╕дн╕й Укра╖н╕,
Лан золот╕╓ й небо син╓,
╤ люди втомлен╕ живуть...
З верх╕в’я видно, ген, могили,
Стар╕ козацьк╕╖ могили,
Як лицар╕, що в б╕й ходили,
╥х пил ╕ тирса густо вкрили,
Як ворог╕в долали см╕ло...
Я чую, як вони ╕дуть...
Щити блищать, як гостр╕ крила,
П╕д ними кон╕ крешуть путь...
Знамена плещуть, мов в╕трила,
Десь у ярах вовки завили...
Це боронити Укра╖ну
Сини-звитяжц╕ уже йдуть...
м. С╕мферополь

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #21 за 22.05.2009 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7285

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков