Версiя для друку Обговорити в форумi

18 травня у Севастополі вшановували пам’ять жертв депортації. Біля пам’ятника, відкритого в місті минулого року, зібралося кілька сотень городян. У мітингу, з нагоди скорботної дати, взяли участь представники національно-культурних товариств, громадських організацій, керівництво обох гілок влади, студенти, учні, пересічні городяни. Зібрання засудило злочинні дії сталінського режиму та висловило застереження людству бути пильними, аби ті страшні часи не повторилися ніколи й ніде на Землі.
Згідно з архівними відомостями, з Севастополя та приміської зони за 1941-1944 роки було депортовано 12319 кримських татар, 497 кримських німців, 1053 греків, 439 болгар та 229 вірменів. Головним чином це були жінки, діти та люди похилого віку. Чимало з них не добралися до місця нового поселення – загинули в нелюдських умовах транспортування, від хвороб, голоду та жаху. Ті, хто вижив, застерігають людство бути пильними. Адже з тих часів і до сьогодні кати не понесли належної кари: постать Сталіна й досі зловісно маячить на пострадянському просторі. Назвавшись правонаступницею СРСР, сьогоднішня Росія навіть готова виправдати злочини сталінської доби, списавши їх на складні умови воєнного часу.
Та що там Росія, на Севастопольському НТС (севастопольське незалежне телебачення) навіть у цей скорботний день городянам зухвало нав’язували думку про співпрацю кримських татар з німцями. Такі ганебні дії місцевих, так званих “незалежних”, журналістів болем відгукнулися в серцях колишніх депортованих.
Тамарі Селімівні Салієвій сьогодні 75 років. Вона мешкає у затишному районі Севастополя, в сучасній квартирі, з дітьми та онуком. Але так було не завжди: вона пам’ятає страшні часи поневірянь своєї родини через депортацію. До війни вони мешкали в Севастополі. Батька у 1941 році відправили на фронт. Решта родини: мати, Тамара та її сестра Надя – всі працювали задля перемоги над фашистами. Зоре, так звали матір, працювала в мобілізаційній бригаді, вони з сестрою також допомагали фронту, як могли, формуючи продовольчі пайки, котрі потім відправлялися на передову.
Якось до них завітав чоловік у цивільному й попросив документи. Бабуся Олена Василівна ще довго й невдоволено бурчала, дістаючи їх з шафи: вона особливо ретельно зберігала родинні метрики. Вона була росіянкою, й прибулець, вивчаючи документи, зауважив, що всій родині було б вигідніше мати її російське прізвище – Зазибіна. Але що робити, буде вже так, як є: скрушно хитав головою непроханий гість. Згодом він з’явився знову, вже у військовій формі, повідомивши, що вони внесені до списків на виселення та дав дві години, аби зібрати цінні речі. Родина раніше була заможною, але всі цінні речі вже давно здали до Фронтового фонду, то й збирати особливо було нічого. Налякані та розгублені, вони не могли відшукати навіть найнеобхідніші речі. Взяли лише документи, вдяглися й пішли. Куди їх повезуть, ніхто не знав. Бабуся й дворічний хлопчик їхніх родичів, Шурко Максимович, який на той момент проживав з ними, котрі мали нетатарські прізвища, могли залишатися у Севастополі, але як немічній жінці доглядати таку маленьку дитину. Тож, вирішили триматися разом. Правда, старенькій не судилося доїхати до місця призначення, дорогою вона збожеволіла: на одній зі станцій, попросившись “до вітру”, почала кричати щось незрозуміле, кинулася бігти, поверталася та знову втікала... Вагон зрушив з місця, нікому не було діла до божевільної старої. Зоре, мама Тамари, кинулася вслід за бабусею та її втягли назад, до вагона. Того дня бабуся зникла з їхнього життя назавжди. Мати пригорнула їх з сестрою до грудей, тремтячи від горя та жаху, що водночас звалилися на беззахисну родину. Переїзд у безвість тривав нестерпно довго.
Умови в переповненому товарному вагоні були нелюдськими, а місячний термін поїздки здавався нескінченним. Нарешті вони прибули до Уралу. Зустрічав депортованих комендант, розселяв у бараки. Поселення мало специфічну назву “Зона”: раніше тут жили ув’язнені злочинці, тепер новоприбулі, так звані “вороги народу”.
“Які ж ми вороги? – намагалася достукатись до комендантського серця Зоре, мама десятирічної Тамари. — Ось подивіться, документи чоловіка. До війни він був директором підприємства, комуністом, деякий час навіть обіймав посаду першого заступника міськради... А ось його фронтовий атестат, листи...”. Вихопивши з рук жінки документи, комендант почав дико шматувати їх, вигукуючи: “Забудьте, ким ви були раніше! Тепер ви – лісоруби! Лі-со-ру-би! Затямили?!”.
Звістка про якихось татар-зарізяк надійшла до місця поселення раніше від них самих. Тамтешній люд сахався від родини. Проте одного разу вони почули, як хтось покликав українською: “Йдіть до нас...”. Прибульці зраділи: адже там, у Криму, всі товаришували з ними — й українці, й росіяни, й інші... Виявилося, що українську родину розкуркулили в 1933 році й також заслали в уральські ліси. Пані Тамара згадує, що так звані українські куркулі вміли добре працювати, обробляли шматочок землі, збирали лісові ягоди, господарювали як слід і на чужій землі. Їм же вони, як могли, допомагали облаштуватися. Спочатку разом обливали окропом стіни барака, щоб позбутися клопів та вошей. Пізніше родини подружилися.
Працювати на лісоповалі доводилося тяжко. Гроші отримували мізерні. Якщо пилка чи сокира тупилися на роботі, їх можна було нагострити, але за власні гроші. Інколи не було за що викупити пайок хліба. Тоді зверталися до сусідів.
Батько, Селім Салієв, воював з 1941 року, але через свою національність також не оминув репресій. У 1943 році його викликали до особливого відділу, заявивши, що інтендантська служба недопрацьовує: харчування солдатів має бути кращим. Коли ж він, проявивши чудеса винахідливості, забезпечив продовольством військові підрозділи, його знову викликали до особливого відділу, висловивши припущення, що він закупив продукти у мародерів. Батько скипів від образи й того ж дня опинився за ґратами. Вийшов аж через 10 років з підірваним здоров’ям. А через декілька років помер від інсульту.
З Уралу Салієви перебралися до Таджикистану, де жили родичі, також депортовані з Криму татари. У Ленінабаді Тамара Селімівна закінчила педінститут і 40 років викладала російську мову та літературу в таджицькій школі. Там вийшла заміж, там народилися й зростали діти – Ліля і Селім. Лише у пенсійному віці пані Тамара повернулася до Криму. З 1993 року вона мешкає у Севастополі. До речі, донька Тамари Селімівни, пані Ліля Бекірова, викладає музику в школі-гімназії № 8 з українською та російською мовами навчання, досконало володіє українською мовою, член Союзу українок Севастополя.
Вдивляючись у життєрадісне обличчя пані Тамари, я намагалася відшукати сліди образи за таку нелегку долю й, не втримавшись, запитала про це. “Всім тоді було важко... Такі страшні були часи...”, — каже, гірко посміхаючись, жінка. — Добре, що держава нас хоч зараз підтримує... Правда, інколи, коли послухаєш кримські ЗМІ, складається враження, що вони не тутешні. Якось на передачі “Звездочет”, досліджуючи з фахівцями гороскопи, вони дійшли дикунського висновку: мовляв, у татарського народу – тяжка карма й тому покарання у вигляді депортації він поніс заслужено. Це несправедливо й неморально стосовно мого народу. В усьому іншому я – щаслива жінка. Біля мене діти, онук, а головне — ми, нарешті, вдома...”
Лідія Степко.
м. Севастополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 22.05.2009 > Тема "З потоку життя"