Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА
ДО 65-РІЧЧЯ ДЕПОРТАЦІЇ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ

Валерій Тарасов. Зелені пагорби Байбуги. Оповідання українською, російською та кримськотатарською мовами. – Сімферополь: «Доля», 2009.

Про депортацію кримських татар та інших народів, учинену комуністичною системою, написано художніх творів не так вже й багато. До цієї болючої теми здебільшого зверталися ті, хто якраз і постраждав. Звісно, кожен з авторів намагався писати про те, що справді глибоко схвилювало його, прагнув бути чесним і правдивим і перед собою, і перед страшною правдою. Тут за перо треба братися лише тоді, коли мовчати несила, тут потрібне своєрідне творче осяяння, як, скажімо, у вражаючих за силою емоційної напруги поезіях кримськотатарських авторів Шакіра Селіма, Юнуса Кандима, Нузета Умерова, та й наших українських Данила Кононенка, Ореста Корсовецького, які писали і пишуть про пекучий біль депортації.
Щоб звільнитися від цього пекучого болю, прозаїк Валерій Тарасов написав справді вражаюче за силою напруги оповідання «Зелені пагорби Байбуги». Кажу це не задля красивої фрази. Хоча оповідання народилося в наші дні, проте, на моє переконання, його задум виношувався не один рік, ще з тих часів, коли автор як журналіст працював у феодосійській російськомовній газеті «Победа», органі міськвиконкому. П’ятнадцять років поспіль був її редактором. Вже тоді, в кінці вісімдесятих і на початку дев’яностих років, цей скромний, інтелігентний, терплячий і принциповий чоловік друкував у «Победе» статті на «заборонені» теми і серед них матеріали на захист кримських татар, що тільки-но поверталися на півострів з місць депортації. Йому «викручували» руки на бюро міськкому партії, волали в один голос: ми, мовляв, шануємо вас як талановитого журналіста, а ви – так гостро, «у розріз», з лінією компартії. Добре пам’ятаю, як цькували, погрожували йому навіть фізичною розправою і, зрештою, домоглися свого: за правилами нечесної гри, незаконно, звільнили з посади редактора.
Це – з архіву пам’яті… А тепер – щодо самого оповідання. У чому секрет його успіху і популярності не тільки на теренах Криму? Адже спершу було опубліковане в газеті «Літературна Україна», відтак – у «Кримській світлиці», потім – в № 4 всеукраїнського журналу «Дзвін» (видається у Львові) за 2008 рік. І ось – окремою книжкою, в ошатній «одежині», та ще й трьома мовами. Нечасто таке буває: книжка складається лишень з одного оповідання!
Маємо не просто хвилюючий твір на болючу й актуальну тему, а досконалий художній текст, де на невеличкій площині відточено й спресовано кожен рядок з яскравими людськими характерами, які приваблюють і хвилюють. Легко визначити сюжетні вузли, фабула тримає нас, читачів, увесь час у напруженні. Одначе магія оповідання, як на мене, не тільки в цьому, а – найголовніше! – в поєднанні соціального і ліричного начал трагедійного і буденного. Автор перелив тут у слово всю глибину своїх почуттів, удихнув душу в написане. Тому-то нас і хвилює деталізований реалістичний опис трагедії, якою була депортація. Тому-то твір сприймається зацікавлено, викликає симпатії, переживання за сім’ю Меджитових, зокрема за їхнього сина Мурата, і зневагу й огиду до тих, хто вночі 18 травня 1944 року виселив з історичної батьківщини увесь народ, безпідставно звинувативши його у зраді.
У магії письма В. Тарасова переконався, коли нещодавно з учнями різних класів обговорювали на уроках це оповідання. Читаю шестикласникам епізод, як троє озвірілих автоматників посеред ночі ввірвалися в хату Меджитових, наказали взяти необхідне і йти в центр села до вантажівок. «Діляра тремтячими руками одягла дев’ятимісячну Ясмін… Одягаючи сина, щось швидко-швидко шепотіла йому на вушко». Мурат непомітно, міжряддями виноградника, тікає до сусіда Василя Пилипенка (споконвіку в Байбузі дружили кримські татари і українці). Той ховає хлопчика, а згодом всиновлює його. Читаю і бачу, як то тут, то там за партами схлипують дівчатка, а хлопчики відводять оченята, аби не розплакатись. Та й сам я ледь стримую сльози. А десятикласникам запала в душу сцена зустрічі у Феодосії після понад півстолітньої розлуки Діляри і обох Пилипенків – Василя і Мирона-Мурата. Там проходив мітинг-реквієм біля пам’ятника жертвам депортації. Зустрітися пощастило не всім: Ясмін і батько Мурата, як і сотні тисяч безневинних, у нелюдських умовах померли на вигнанні. І знову я бачив, як тайкома старшокласники втирали сльози. Подумалось тоді: вельми на часі цей твір. Адже трагедія українського народу в роки Голодомору і трагедія-депортація кримськотатарського народу міцно нас поєднали. Нині ми разом, єдиною толокою розбудовуємо молоду державу. І ще подумалось: гарячим небайдужим серцем писалось це оповідання.
Валерій Тарасов – досвідчений, талановитий прозаїк, у його творчому доробку — сімнадцять прозових книжок, чимало публікацій у провідних часописах, а його творчість відзначена престижною премією імені Олекси Гірника. Яскравим явищем у літературі стали його книжки «Десант», «За хмарами – сонце», «Там, у Луабонго», книжки з серії «Феодосія: дійові особи» та інші. І, безперечно, оповідання «Зелені пагорби Байбуги» — високий злет у його місткому творчому доробку, справжній мистецький успіх.
Насамкінець – про тих, хто благословив у світ чудове, унікальне (одне оповідання в книжці аж трьома мовами) видання. Це насамперед – письменник-видавець Валерій Басиров (хоча у реквізитах книжки ніде не видно його «слідів»: скромність завжди прикрашала й прикрашає цього безкорисливого добродія). Переклад оповідання російською мовою здійснив Данило Кононенко, кримськотатарською – Наджіє Аметова. Спасибі їм усім!

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
учитель, письменник.

«НАРОДУ МРІЮ ВІКОВУ ЗРОСТИВ ТИ В СЕРЦІ МОЇМ, КРИМЕ!»

АЙДЕР ЕМІРОВ
ЗОЛОТИЙ КРИМ

Ти полонив з дитячих літ
Мою уяву, рідний Криме.
Ясною зіркою в імлі
Шлях осявав мені ти, Криме.
Народу мрію вікову
Зростив ти в серці моїм,
 Криме.
Зелений Криме, синій
Криме,
Алмазний, золотий мій
Криме!
Моє найперше слово – Крим.
Останнім буде слово – Крим.
Усі ці роки погляд мій
До тебе звернений,
мій Криме.
Свої пісні й себе всього
Я віддаю тобі, мій Криме.
Зелений Криме,
 синій Криме,
Алмазний, золотий мій
 Криме!
Ми поклялися пам’ятати
Тих, хто помер в лиху
годину.
Ми прапор голубий,
крилатий
Передамо від батька сину.
Розбили пута ми чужини,
Наш шлях тепер —
 на батьківщину
В зелений Крим,
 у синій Крим,
В алмазний, в золотий наш
Крим!
Челебі-Елі, 1978 р.

БАЖАННЯ

Якщо зі словом
 «батьківщина»
Загину я на чужині
Ви знайте, був я вірним
 сином
У нашій праведній борні.
Ви мої груди розітніть –
Гаряче серце забирайте,
У Крим його ви повезіть,
Над ним молитву
 прочитайте.
Його сльозами не кропіть –
Омийте водами Салгиру
Й на Чатир-Дазі схороніть
В зеленому квітучім вирі.
Нехай голублять там його
Вітри моєї батьківщини,
Нехай до серця до мого
З джерел вітчизни
 води линуть.
Нехай зіллється ув одно
Навіки з рідною землею…
Не зміг насититись я нею –
Нехай насититься воно!
Ангрен, 1976 р.

РІЗА ФАЗИЛ
МЕРАБА – ДОБРИЙ ДЕНЬ

Як приємно чути, коли люди
— Добрий день! –
 вітаються усюди.
— Добрий день! –
 світанок їх стрічає,
— Добрий день! –
 у відповідь лунає.
Їм птахи співають
 вранці-рано,
Зорі сяють, росами умиті.
І травиця, й квіточка
 духмяна
Привітанням їх спішать
 зігріти.
— Добрий день! –
 і дощик з неба ллється,
— Добрий день! –
 і сонце в вишині.
— Добрий день! –
 кохана посміхнеться
— Добрий день! –
 і радісно мені.
Я піду в ліси, в зелені гори,
До чужих навідаюсь земель.
Та у рідні повернусь
 простори
І гукну щосили:
 — Добрий день!

— Добрий день! –
 платани і тополі,
Білі чайки, край моїх пісень.
— Добрий день! –
 гукну у хлібне поле
І почую щире: — Добрий день!

ПРИХОДЬ

У дні скорботи
Ти в мій дім спіши,
Як брат, як друг –
І ми розділим горе.
Розділим світло,
Й день не буде чорним,
— Ввійди в мій дім, —
Прошу я від душі.
У день святковий
Заварю я кави,
Давай зійдемось
В домі серед дня.
Ввійди в мій дім,
Коли між нами чвари,
Помиримось
За келихом вина!
Гонець з бідою
Чи новин щасливих –
Чужим ввійдеш,
А рідним станеш ти.
Та не приходь
Із намірами злими
І з каменем
За спиною не йди!

ВЕСНЯНА ВОДА

Водою вмившись весняною
Я не вернув минулих літ.
Прощалась восени зі мною
І народившись знов весною,
Вода вернулась молодою,
Мені ж – судилося старіть…
Промчали юності роки, —
Так навесні біжать струмки.
Вони минули, ті літа,
А ти ж така все молода!
Це весняна вода, ачей
Вернула блиск твоїх очей.

РІЗА ХАЛІД
ЗУСТРІЧ

Над річкою сьогодні рано
Осінні попливли тумани…
І листя горобин багряне, —
Неначе в серці давні рани.
Салгир, Салгир!
Дитинства річка,
Така знайома і чудова!
Ти рідне місто, ніби стрічка,
Оповиваєш веселково.
Ми знов зустрілися з тобою
Через багато літ розлуки.
Ти освяти мене водою,
Голуб мої шершаві руки.
О, як я за тобою скучив,
Салгире мій! А ти за мною?!
На береги твої співучі
Іду я тихою ходою.
Любить тебе поклявсь
 хлопчиськом –
Й цієї клятви не порушу!
Салгире мій! Моя колиско!
Ти осяваєш світлом душу!

СЛІДИ

А ти пішла у вечір гожий.
Не прийдеш більш.
 Тебе – нема…
А місяць на дитину схожий,
І вуха в місяця сторчма.
Я вийшов свіжості
 вдихнути –
Як жарко у цей час біди!
А на снігу, морозцем скуті,
Тобою лишені сліди.
Їх ще пороша не сховала,
Вони біжать кудись у гай.
Мені «пробач» ти не сказала
І я не мовив «Прощавай!»
Та далечінь ясна була,
Куди ти тільки-но пішла…

СОЛОВ’Ї В САДУ

О, як співали солов’ї в саду!
На ґанку – ми, а солов’ї –
 в саду.
— Час уже й спати, —
 ти мені шепнула,
Я заперечив: — Солов’ї ж
 в саду!
Чом, соловейку, ти тепер
 один?
І як співаєш ти тепер один?
А соловей: — Вас також
 було двоє,
Та, бачу я, і ти тепер один.
— Ні, не зрадлива
 доленька моя.
Я не один: кохана ж бо – моя!
І вірю я, недовго щастя
 ждати –
До мене мила вернеться моя!

БЕКІР ЧОБАН-ЗАДЕ
МЕНІ Б НЕ ЗНАТИ…

Нехай весна, нехай цвітуть
 сади,
Хай грім гуркоче в небі
 молодий.
Мені б не знати і про те
 не чути…
Хай пісню юнки водять
 у гаях
І шепчуться бабусі
 по кутках…
Мені б не чути і про те
 не знати.
Хай очі стануть дзеркалом
 твої –
Я видивлю в них радощі свої.
Мені б не знати,
 що тебе кохаю.
Хай згадує мене, мої діла
Красуня перша із мого села.
Кохає хай… Мені б про те
 не знати.
Я бачу смерть пала
 в моїх очах,
Та стогону й мольби
 нема в моїх словах,
Мені б померти тихо,
 щоб й не знати…

ЕШРЕФ ШЕМ’Ї-ЗАДЕ
У ВЕРХІВ’ЯХ БЕЛЬБЕКУ

Коли призахідне проміння
 ув останнє
За пагорбом сяйне
 і догорить,
Немов потік бурхливий,
 ми, кохана,
На берег річки спустимось
 з гори.
О, Еміне, ходім туди,
 до кряжу,
Поки останній промінь
 пломенить.
Коли ж спряде хмарина
 сіру пряжу –
Над Арик-Башем сядемо
 спочить.
Ти бачиш, як голубить нас
 природа,
Як виноградник листям
 шелестить.
Ти чуєш, як стрімкі
 Бельбеку води
Нас кличуть жити, мріяти
 й любить.
Із-поза хмарки місяць
 ніжно глянув,
Чарує душу пісня солов’я.
І заховавшись в тінь
 густих платанів,
Нас нишком спогляда
Сейдам-Кая.
Небесний килим
 в дивному цвітінні –
Троянд сузір’я барвно
 мерехтять.
І відбиваються у хвилях
 наші тіні, —
В сріблястім сяєві
 гойдаються, тремтять.
І знову радість у душі
іскриться,
З тобою творчо я воскрес,
 підріс…
Скажи, кохана,
в чому таємниця
Твоїх очей задумливих розріз?
Хто наші юні почуття
 осудить?
Із ким в житті такого не бува?
Який поет тепер минуле
 позабуде,
Який Керем свою Асли
 не оспіва?!
Хто не надіється,
 схилившися до милої,
Від денних справ томливих
 відпочить,
Щоб завтра знову із новою
 силою
Почати день новий –
 нову судьбу творить!
Ходімо, ж Еміне аж ген,
 до того кряжу,
Доки останній промінь
 пломенить,
Коли ж спряде хмарина
 сіру пряжу –
Над Арик-Башем сядемо
 спочить…

РУСТЕМ

Перед тобою – в’яну,
Не бачу – в серці жаль.
Твій погляд душу ранив,
Мов точений кинджал.
Прийди, Рустеме,
любий мій, хутчіш,
З собою забери мене скоріш
І до грудей ти пригорни
 міцніш,
Рустеме мій, нема тебе
 миліш.
Як вечір наступає –
Над річкою одна
Тебе я виглядаю
Зажурена й сумна.
Прийди, Рустеме, любий мій,
 хутчіш,
З собою забери мене скоріш
І до грудей ти пригорни
 міцніш,
Рустеме мій, нема тебе
 миліш.
Надії всі – на краще,
Щоб добре нам було.
Немов троянда, наше
Кохання розцвіло.
Прийди, Рустеме, любий мій,
 хутчіш,
З собою забери мене скоріш
І до грудей ти пригорни
 міцніш,
Рустеме мій, нема тебе
 миліш.

Ісмаїл ГАСПРИНСЬКИЙ
КРИМ

«Зелений острів» —
 так зве його кожен.
Чудовий острів,
 чарівний Крим!
Крим наш на чайку крилату
 схожий,
Що понад морем летить
 голубим.
Тут все, як в легенді:
Печери, скелі,
Лоз виноградних зміїний
 згин,
Річки, озера, людські оселі,
Чорні папахи стрімких
 вершин.
Тут давню казку нашіптує
 море,
Тут — в танці й музиці пам’ять
 племен.
Тут щастя й радість, сльози
 і горе —
Розвіяних вітром забутих
 імен.
Тут гори й степи пам’ятають
 походи:
Брязкіт шабель, урагани атак...
Грудьми зустрічав тут не раз
 незгоди
Велетень сивий — старий
 Чатир-Даг.
Крим для усіх нас — достатку
 чаша,
Наша одвіку Вітчизна тут є.
Хай над зеленим островом
 нашим
Мирне і добре сонце встає!

Переклад з кримськотатарської
Данила КОНОНЕНКА.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 15.05.2009 > Тема "Душі криниця"