Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА

ОПОВІДАННЯ

Над крутими дахами міських будівель, над балконами з тихо повислими простирадлами – прапорами капітуляції, над сірою брущаткою вулиці весело займався перший післявоєнний ранок. Від ніжного сонячного проміння багряніли далекі снігові вершини гір, в суцільному затінку вулиці дужче запахло клейкими тополиними бростями і хмільною духмяністю розквітлих вночі акацій. Ще так же різко тхнуло пилом сухої битої цегли з руїн великого наріжного будинку, де залягли бійці третьої роти, загнані сюди несподіваними пострілами з вежі ратуші. Якийсь здичавілий гітлерівець, засівши за кулеметом, на світанку спинив їх тут, не даючи рухатись далі на з’єднання з союзниками.
 – Ах, вовчі душі, їм ще чотирьох років мало, – казав ротний, лежачи за великою цегляною глибою і мнучи в руках щойно прострелений кашкет. Треба було назначити бійців викурити того негідника, посильний від командира полку, котрий приніс такий наказ, чекав результату, притискаючись в камінні позаду, а командир вагався. Трапилось би це ще вчора чи коли-небудь раніше, хіба відчував би ротний таку несподівану нерішучість! Але сьогодні… Сьогодні їхнє життя подорожчало удвічі – вони дочекалися миру.
 – Онде, онде він! – гукнув плечистий сержант у залатаній на спині гімнастерці. Він один тут стояв, ховаючися за уцілілим простінком. – Онде під циферблатом дуло витикається. От гадюка!
 Синцов, молодий ясноокий боєць, що лежав поруч з ротним, обережно виглянув і тихо, але так, щоб чув командир, вимовив:
 – Чого з ним цяцькатися! На ура атакувати, і кінець.
 Тої ж миті чорна пляма дула під вежовим годинником раптом зблиснула червоною іскринкою – і від простінка, від залізних балок обрушеного перекриття пороснули в усі боки кулі. Люди хутенько пригнули голови – кожен за свою схованку; на каміння посипалася штукатурка, і в сутінках руїн тихо закурилася легка хмарка пилу.
 Коли шурхіт улігся, ротний уперто ворухнув головою і звичним командирським голосом вигукнув:
 – Воробйов… Черняк… Турковський…
 Сержант у простінку озирнувся, ніби не зразу повіривши, що назвали його, якось сумно глянув на ратушу і зняв з плеча автомат. Невдоволено пробурчав щось позаду між цегельної щебінки Черняк, літній уже, зарослий щетиною боєць – охкаючи і лаючися, він поповз уперед. За ним звідкись з темного кутка, зігнувшись в три погибелі, з’явився тонкий, як лозина, Турковський…
 Ротний не дивився на них, і вони жодного разу не зирнули на командира – всім було чомусь незручно. Після короткої паузи старший лейтенант повернув голову вбік і зустрівся поглядом із Синцовим. Боєць зрозумів відразу і раніше, ніж було названо його прізвище, підхопив автомат і побіг до сержанта в простінок.
 – Ну ось, Синцов, тобі перше післявоєнне завдання, – вслід йому якось фальшиво пожартував командир. – А то все переживав, чим будеш займатися.
 Синцов не відповів і не всміхнувся. Це правда, що всі останні дні він не на жарт непокоївся, як влаштуватися після війни – хлопець був один, без батьків і рідні, з чотирнадцяти років – вихованець полку.
 Сержант подавив зітхання і, обережно позираючи на вулицю, почав пробиратися поза стінами в боковий пролом. Черняк постояв ще в якійсь нерішучості, витер рукавом ложе карабіна, вилаявся і врешті, перевальцем, рушив слідом. Віддалік, ще більше пригнувшись, шмигнув Турковський, і останнім спокійно перейшов відкрите місце Синцов.
 Біля пролому вони спинилися, сержант виглянув, хвилину зачекав і, ніби в холодну воду, стрімко ринувся через вулицю до стіни протилежного будинку. Синцов і Черняк рушили слідом, а Турковський трохи загаявся, і коли почав бігти, від ратуші загримкотіли постріли. Викрешуючи на бруківці сині іскри, довкруж розліталися кулі, а Турковський спритно плигонув назад і зник у проломі.
 Під стіною, з великою, спрямованою донизу стрілкою реклами, бійці віддихалися, тут вони були в безпеці, закриті від ратуші рогом сірого, подзьобаного осколками будинку. Сержант вдивлявся в руїни, де залишився їхній четвертий товариш і, не побачивши його, гукнув:
 – Гей, давай бігом!
 Турковський несміливо висунувся із-за пощербленої стіни, але кулемет з ратуші знов сипонув по штукатурці безладною чергою, і боєць хутко сховався.
 – Гаразд, – сказав Синцов. – Ходім. Справимося утрьох.
 Вони почекали ще, а потім один за одним повз шершаву стіну будинку почали пробиратись до ратуші. Черняк швидко чомусь відстав, і за сержантом біг один Синцов. Від рогу вони подолали край скверу і сховалися під густими кронами акацій. Кулеметник з вежі чи не помітив їх, чи, можливо, зовсім не міг бачити.
 Нарешті в ранковій тиші перед ними виросла похмура висока ратуша. Синцов з сержантом, перестрибуючи через дві сходинки, швидко вибігли до навстіж розчинених масивних дверей. Незабаром, пригинаючись попід стіною, їх наздогнав захеканий Черняк, і вони причаїлись, вслухаючись в підозрілу таємничість будівлі. Але скрізь було тихо, кулеметник мовчав. Крізь перші розчинені двері виднілися другі, такі ж масивні. Вони були зачинені, а поруч, у темному кутку, під аркою починалися сходинки вгору. Намагаючись не порушити тиші, усі троє обережно попрямували до того входу.
 Тут були вузенькі гвинтові східці, що стрімко загвинчувались у тісну вежу ратуші. За три кроки її спіраль завертала вбік, і далі нічого не було видно, хоча вузенькі маленькі віконця з одного боку добре освітлювали її пощерблені східці.
 Бійці обережно ступали під стіною. Першим йшов сержант, за ним – Синцов і позаду, сопучи, незграбно плентався Черняк. Вони вже добряче видерлися вгору, і в одному з віконець показалися дахи міста, верхівки акацій, далі – вузька долина з дорогою і над усім – Альпи, підсвічені сонцем, яке незабаром мусило вирватись в небо. За густою яскравістю снігових вершин воно обіцяло сьогодні бути особливим, – це весняне сонце першого дня миру.
 Бійці зробили по спіралі ще кілька кругів, і Синцов, непримітно заколиханий тишею, аж забувся, куди й для чого вела їх остання військова потреба. Він все зачарованіше вглядався в кожне віконце на схід і чекав, що ось-ось з-за позубленої стіни гір бризне промінням незвичайне і дивовижне сонце. Але воно, певно, рухалося повільно, ніби боячись розхлюпати повну чашу сьогоднішньої радості, неспішно і плавно піднімалося за горами; і так само неспішно, зупиняючись і вслухаючись, піднімалися вгору бійці.
 Несподівано близька кулеметна черга нагорі пролунала в будинку, у вузькому як колодязь, проході зі східцями, стрімливо розсипалася над містом, і бійці від несподіванки зупинились. Сержант притис до грудей автомат, поруч стояв навколішки на східцях Синцов, за ним з розкритим ротом і наморщеним старечим лобом поспішав угору Черняк. І коли ще кулеметна луна зовсім не розвіялась в гучній порожнині ратуші, згори загрюкали квапливі людські кроки.
 Сержант зирнув на Синцова і клацнув запобіжником автомата. Але кроки прогуркотіли і стихли – певно людина спинилася, може вчула щось підозріле чи просто перемінила позицію.
 Тоді сержант, виждавши якусь мить, повільно і незручно, ніби на хворій шиї, повернув голову, зирнув по черзі на обох підлеглих і коротко кивнув Черняку. Той звично підкорився, але, ступивши кроків два, чомусь спинився, подивився на сержанта, і в цьому його погляді гостро відбилася якась незвичайна жаліслива знемога.
 Угорі знов хтось заворушився, чи то віддаляючись, чи, може, спускаючись, і знов довга кулеметна черга громом розкотилася по будинку. Бійці напружилися, сержант, на щось зважуючись, примружив очі, Черняк обома руками взявся за карабін.
І Синцов раптом згадав, що Черняк в цю війну шість разів був поранений, що в нього вдома стара мати і четверо дітей, а сержант Воробйов пішов на війну з останнього курсу університету, має два ордени Слави і був розумною освіченою людиною. І боєць, нервово пересмикнувши вустами і відразу забувши і про сьогоднішній ранок, і про кінець війни, і про свої клопоти-мрії, широко плигонув угору по східцях і опинився попереду всіх.
 Він хотів якомога швидше добігти нагору і не дати можливості оскаженілому недобитку опам’ятатись. Підхоплені його поривом, позаду бігли товариші. Гумові підошви чобіт м’яко приглушували їхні кроки.
 Кулеметник з’явився несподівано. Це був якийсь довгов’язий гітлерівець в клейончастому зеленому плащі – стоячи навколішки на забруднених голубами сходинках, він водив у віконці кулеметним стволом, збираючись натиснути на спусковий гачок.
 – Хенде хох!!! – голосно вигукнув Синцов, і тої ж миті ворог з дивовижною спритністю відкинув кулемет, плигнув угору, і з його рук гримнули підряд два постріли. Сержант і Черняк майже одночасно вдарили з двох автоматів – німець брязнувся на східці, стукнувся об каміння браунінг, а під самісінькі ноги бійців тихо, без жодного стогону опустився раптово побілілий Синцов.
 …За п’ять хвилин на широкий ґанок ратуші Воробйов і Черняк винесли ще тепле тіло товариша. Перестрибуючи через клумби скверу, до них вже бігли бійці, біг Турковський, командир роти, а ці двоє мовчки поклали третього на вичовганий граніт сходів і стояли так, збентежені і розгублені, боючись глянути один одному у вічі. Черняк усе покректував, переступав з ноги на ногу, шмигав носом і розмазував по оброслому щетиною обличчі брудні смуги під очима.
 А з-за гір радісно бризнуло сяйвом запізніле сонце і осяяло похмуру ратушу з вежею, широкий ґанок, недоречно застиглих у німій скорботі бійців і того, на землі, котрий якихось п’ять хвилин не дожив до очікуваного дня.
 1959 р.

 Переклад з білоруської Данила КОНОНЕНКА.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 08.05.2009 > Тема "Душі криниця"