Версiя для друку Обговорити в форумi

ПІСЕННА СВІТЛИЦЯ
Сьогоднішній випуск «Пісенної світлиці» буде ювілейним, бо присвячується нашому «Світличному» ювіляру! Давно вже збиралася «розкрутити» батька, аби «мобілізувався» на збірочку своїх віршів-пісень, та йому все ніколи. Що ж, допоможемо хоча б із сторіночкою у «Світлиці». Чесно кажучи, не думала, що так непросто буде вибирати: пісень у батька – десятки. З ними зростала, співаючи їх, ставала лауреатом численних конкурсів. Прикро, що на сьогодні записаний лише один авторський диск батькових пісень (якби знайшовся якийсь меценат – було б більше!). Зверніть увагу на російські тексти – мені здається, що якби таких пісень більше звучало в російськомовному ефірі, він від цього тільки виграв би... (І чи багато росіян пишуть так українською?)
Кажуть, краще один раз побачити, ніж почути. Я б перефразувала: краще один раз почути, ніж почитати. Мрію про батьківський авторський концерт і вірю: ми ще заспіваємо для людей!

Ведуча пісенної рубрики Юлія КАЧУЛА.

ВІКТОР КАЧУЛА: «А ЖИТЬ НА СВІТІ ВСЕ-ТАКИ ЧУДЕСНО, КОЛИ ЗІРКИ ВСМІХАЮТЬСЯ ТОБІ!»

МАМО, ВІЧНО БУДЬ...

Чи то зла, чи, може, в душу
Снігу намело?
Щось у мене серце, мамо,
Кригою взялось...
Я не знаю, що робити —
Марно десь іти,
Бо ту кригу розтопити
Можеш тільки ти.

ПРИСПІВ:
Мамо, мамо, —
Кличу я на цілий світ.
Мамо, мамо,
Ти пробач мені за лід.
Мамо, мамо,
Ой літа ж, як сніг, метуть.
Мамо, мамо,
Ти ж у мене вічно будь!

Я давно прибіг би, мамо,
Серце б відігрів —
Замело до тебе стежку
Віхолою днів.
От і б’юся тут з снігами,
Душу в кров розбив.
Може, я в тій битві, мамо,
Серце застудив?
 ПРИСПІВ.

В світі стільки того снігу —
На весь світ зима.
Мамо, я з зимою тою
Б’юся недарма.
Коли серцем від негоди
Тебе заступлю,
Може, мамо, я хоч трохи
Кращим світ зроблю!

ПРИСПІВ:
Мамо, мамо, —
Кличу я на цілий світ.
Мамо, мамо,
Ти пробач мені за лід.
Мамо, мамо,
Ой літа ж, як сніг, метуть.
Мамо, мамо,
Ти ж у мене вічно будь!

Січень 1986 р.

ЯБЛУНЕВИЙ РІК

Так вродили яблука, що й досі —
Яблуневий — кажуть про той рік.
Зарівняла господиня-осінь
Яблуками батьківський поріг.
Розгубилась серед саду мати,
Кличе батька, чутно аж сюди:
— Як же тому всьому раду дати?
Нащо ж стільки яблунь
посадив?

ПРИСПІВ:
Ой, котилось яблуко
До порога рідного,
До порога рідного
Та й до дня погідного.
До порога рідного
Яблука вертатимуть,
Доки біля хати їх
Яблуні чекатимуть.
Лунко над селом
процокотіли,
Наче коні в яблуках, літа.
Яблуні з батьками посивіли,
Діти ж розлетілись
по містах...

А у місті — яблук ніде рвати.
Тож стоять у серця на виду —
Яблуня-Матуся біля хати
Й сивий Батько-Вересень
в саду.
ПРИСПІВ.

Кажуть, жити стало нам
 нелегко,
І вітри нам лиха намели
Відтоді, як падати далеко
Яблука від яблунь почали.
Та чи ж варто опускати
 руки —
Гляньте, скільки яблунь
 розцвіло!
Це ж до них на літо
 з міст онуки
Яблучками котяться в село!

ПРИСПІВ:
Ой, котилось яблучко
До порога рідного,
До порога рідного
Та й до дня погідного.
До порога рідного
Яблука вертатимуть,
Доки біля хати їх
Яблуні чекатимуть.

Вересень 2000 р.

ДОДОМУ...

Я до тебе лечу,
 мов із вирію птах,
І не чують крилята
 ні втоми, ні болю.
Знову я пробіжусь
 по знайомих стежках,
Там дитинство моє,
 моя радість і доля.
Я до тебе лечу, а душа,
 мов дитя,
Аж навшпиньки встає -
 так побачити хоче,
Як волошками там
голубіють жита,
Як з криниці вода
 в синє небо дзюркоче.

ПРИСПІВ:
Ген – за обрієм десь
 чути твій голосок!
Аж здіймаються, б’ють
 в серце хвилі солоні.
О, дитинства мого
 золотий колосок,
Я до тебе крізь даль
 простягаю долоні.
Ми під небом оцим -
 колоски на полях!
Стільки золота світ
 ще одвіку не бачив.
Я до тебе лечу,
 моя рідна земля,
І не знаю, чому
 і сміюсь я, і плачу.
Я до тебе лечу,
 а душа, мов дитя,
Аж навшпиньки встає -
 так побачити хоче,
Як волошками там
 голубіють жита,
Як з криниці вода
 в синє небо дзюркоче.

ПРИСПІВ:
Ген – за обрієм десь
 чути твій голосок!
Аж здіймаються, б’ють
 в серце хвилі солоні.
О, дитинства мого
 золотий колосок,
Я до тебе крізь даль
 простягаю долоні.

Я ДУШЕЮ ВЕРЕСЕНЬ...

Я душею Вересень, а ти?
В очі заглядаю — не вгадаю.
Русу Осінь вже давно шукаю.
Може, я тебе хотів знайти?
Гострий погляд, бистрий злет брови —
Я таких очей іще не знаю!
І не відав, що вони бувають
Кольору осінньої трави.

ПРИСПІВ:
В ту траву душа моя летить
Яблуком од смутку перестиглим.
Може, я ще встигну, я ще встигну
Вереснем в той погляд прорости?

Може, на порозі самоти,
За яким зима вже недалеко,
Ми, немов із вересня лелеки,
Зринемо у вирій — я і ти...

Я душею Вересень. А втім —
Всі ми в цьому світі вересневі.
І колись до кожного, будь певен,
Прийдуть дні осінні золоті.
Прокурличуть в небесах роки,
Й так тобі захочеться злетіти —
Зачепитись за вершечок літа
Хоч би літом бабиним тонким!

ПРИСПІВ:
Та в траву душа уже летить
Яблуком од смутку перестиглим.
Може, я ще встигну, я ще встигну
Вереснем у вічність прорости?
Може, на порозі самоти,
За яким зима вже недалеко,
Ми, немов із вересня лелеки,
Зринемо у вирій — я і ти...
Ти прийшла, ти мусила прийти —
Осене, любове моя пізня!
То чому ж така сумна ця пісня...
Ти прийшла, та хто душею ти?

1982 р.

О ДУШАХ

Как этот мир нам души изувечил,
Что мы друг в друге видим только грим!
Без грима, просто так, по-человечьи
Давай с тобой хоть раз поговорим.
По-человечьи, без ослячьей чуши,
Змеиных взглядов, крокодильих слез,
В которые мы прячем наши души,
Чтоб не совали в наши души нос.
А то ведь влезут прямо с сапогами,
И – ну плясать в святилище чужом.
Не бойся, к твоему святому храму
Я подошел, как видишь, босиком.
И вот стучусь в придуманные двери, -
Твой верный грим от злого сапога.
Неужто не заметишь, не поверишь,
Что в этот раз к тебе пришли не лгать?
Неужто не услышишь, не откроешь,
Ответом-псом прогонишь от ворот?
А если то, что прогнано, святое?
Не веришь, что оно средь нас живет?
А я вот верю! – сердце прокричало, -
Так верю в правду твоего лица!
Ведь в каждом есть хорошее начало,
И каждый ждет хорошего конца.
Пусть то начало гримом залепили,
Но жизнь – она смывает грим любой.
Почаще б только люди говорили
Друг с другом так, как я хочу с тобой!
По-человечьи...

1983 г.

РАЗГОВОР С ЗЕРКАЛОМ

Зеркало,
скажи мне, чистое,
ответь мне, светлое:
легко ли Зеркалом
быть на свете?
Как тебе
живется, Зеркало,
средь нестеклянных нас,
средь незеркал?
Зеркало,
ведь ты же хрупкое,
ведь ты ж стеклянное,
а люди ходят кругом,
как камни.
Зеркало,
а взглядом каменным
тебя никто еще
не разбивал?

ПРИПЕВ:
Что же ты
умолкло, стеклышко?
Не слышно голоса,
одна душа
за стеклом немая.
Смотришь ты
глазами чистыми
на непрозрачный мир,
на мир людей.
Что ж ты нам
не скажешь, Зеркало,
чтоб мы, как зеркала,
все говорили
друг другу правду.
Может быть,
тогда бы не было,
тогда бы не было
вокруг камней...
Зеркало,
ты столько видело.
Скажи, желанное:
ну, где берутся
те люди-камни?
Мрачные,
и непрозрачные,
и то, что думают,
не говорят.
Как же ты
в том мире каменном
осталось Зеркалом,
Как не разбилось ты,
не померкло?
Зеркало,
легко ль быть
Зеркалом,
когда булыжником
в тебя глядят?

ПРИПЕВ:
Что же ты
умолкло, стеклышко?
Не слышно голоса,
одна душа
за стеклом немая.
Смотришь ты
глазами чистыми
на непрозрачный мир,
на мир людей.
Что ж ты нам
не скажешь, Зеркало,
чтоб мы, как зеркала,
все говорили
друг другу правду.
Может быть,
тогда бы не было,
тогда бы не было
вокруг камней...
Зеркало,
скажи мне, чистое,
ответь мне, светлое:
легко ли Зеркалом
быть на свете?..

1984 г.

ДОРОЖНАЯ

Я на трассе стою.
Убежал мой автобус. Бывает.
Не беда, не впервой,
я такой, я привык не грустить.
Ну, а мимо меня
лимузины-авто пролетают:
Тормозни, землячок!
Видит Бог – нам с тобой
 по пути!
Голосую, машу
и рукой и душой,
 как платочком.
У обочины жмусь,
трепещу лепестком на ветру.
А машины летят,
фешенебельные оболочки
Тех, кто там, что внутри
уцепились, упали на руль.
Я стою, а они
под себя подминают
пространство,
Только шины шуршат
да бензиновый вьется дымок.
Как же так! Где же ты –
сей земли человечее
 братство?
Я, выходит, не брат,
коль в поток этот влиться
не смог.
Значит, вам я не свой,
коль стою сиротой у дороги?
Вам на это плевать
глубоко, далеко и всегда.
Ну, а как же закон –
вот шоферский закон
этот строгий –
Тормозить, выручать,
если видишь —
на трассе беда!
Разве то не беда,
что мы в этой дороге -
 машины?
Не трагедия ли,
что жалеем в пути тормоза?
Обгоняем, летим,
наступаем друг другу
 на шины,
Не успев заглянуть
тем, что сзади остались,
 в глаза.
Может, кто в поворот
не вписался,
 презрев осторожность,
И влепился душой
в придорожный
 безжалостный столб.
И теперь вот вопит
на обочине знаком
 дорожным:
Здесь крутой поворот,
осторожно, не надо за сто!
Только шины шуршат.
Жизнь летит лимузином
 по трассе,
За судьбою судьба.
И на все шоферюги плюют!
...Наконец-то вдали
мой автобус родной
показался.
Подошел, подобрал
бесколесную душу мою.

1987 г.

ЗДРАСТУЙ, ЯСЕН

Здрастуй, ясен! Не впізнав?
Не згадав ти мене, друже?
Я ж той хлопець осоружний,
Що до тебе наїжджав!
Пригадай-но: осінь, ніч,
Зорі – як вони світили!
На тебе тоді дивились
Із трави дві пари віч.
Ти зітхав, ти ревнував,
Кидав листом поруділим.
Ну, а ми, як лист, горіли.
Ясен, ясен, я ж не знав...
Відгоріли, в серці щем.
Облетіли, все даремно...
Ти, я бачу, вже зелений,
Ну, а я – осінній ще.
На душі, як на гілках,
Ще горить той лист пекучий,
І цілунки ті жагучі
Ще, мов рани, на устах.
Ясен, ясен, а вона
Не приходила? Не грілась
Під зорею? Не молилась?
Не казала, що сумна?
Не було... Котрий вже день.
Ясен, друже, я благаю –
Ти гукни мене до гаю,
Як сюди вона прийде.
Я з далекого села
Прилечу, як Лель, бо знаю:
Хто любив, той пам’ятає,
Де його любов цвіла...
На душі, як на гілках,
Ще горить той лист пекучий,
І цілунки ті жагучі
Ще, мов рани, на устах.
І летить душа, летить
Літом бабиним в ту осінь,
Де любов моя ще й досі
Павутинкою бринить...

1982 р.

РОЗМИНУЛИСЬ, РОЗІЙШЛИСЬ...

І чого воно у нас,
Доле, так все склалося,
Що з тобою стільки раз
Ми все розминалися...
Розминулись, розійшлись,
На путі не стрінулись.
А літа собі неслись,
Та крізь серце — стрілами.
А літа собі неслись,
Обізвались стогоном:
— Як же, доленько, жили
Ми одне без одного?
Як же так, що ми — жили?
Хто ж без долі виживе?
По чужих стежках брели,
Все боялись — виженуть.
По чужих стежках брели,
В ногу йшли з немилими.
А літа собі неслись,
Та крізь серце — стрілами.
І тепер тобі свій біль —
Не скажу, а виплачу:
В мене в серці стільки стріл,
Що, боюсь, не вибачиш.
В мене в серці стільки ран,
Що все серце — раною.
Зможеш, доленько моя,
У рани буть коханою?
...І чого воно у нас,
Доле, так все склалося,
Що з тобою стільки раз
Ми все розминалися...

1984 р.

СПОВІДЬ

Була Вона,
 а сповідаюсь — Вам.
Чому не Їй?
 Вона ж була, не стерти.
Вона була, і зараз є,
 десь там...
Вона живе, а я зарікся
вмерти.
І я помер: для щему навесні,
Для слів палких,
для поглядів... Молитись!
І раптом — Ви.
О, радосте! Мені
Так захотілось
 ще раз народитись!
Воскреснути! Воздатись!
 Вознестись!
Хоч не святий я —
 грішний до загину,
Та нащо ж долю зразу —
 на хрести?
І нащо хрест отой —
 собі на спину?
Перемололось все: добро і зло.
Зостався біль, як кара,
 над душею.
Вона була. То мене не було!
Я був сліпий
 під Чорною Зорею.
Я був сліпий...
 А хто з вас зрячий був,
Коли спинався за ворота раю?
Хто під зорею себе не забув?
Хто ж знав, що й зорі
 чорними бувають?
Була Вона,
 а сповідаюсь — Вам.
Чому не Їй?
 Вона ж була, не стерти.
Вона була, і зараз є,
 десь там...
Вона живе...
 І я живу, бо впертий!
Бо раптом — Ви!
 А очі — голубі,
Як дві зорі.
 І як тут не воскреснеш?
Ні, жить на світі
 все-таки чудесно,
Коли зірки всміхаються тобі!

БАТЬКОВА НАУКА

Каже батько: кинь той клопіт!
Заробляєш лиш синці...
Їдь до мене на роботу,
Будем сіять пшениці!
Буде толк тут і з поетів!
Та до чого ті слова?
Сам писав в своїй газеті:
«Хліб — усьому голова».
В мене серце навпіл рветься,
Половинка — у селі...
Проростає через серце
В полі батьковому хліб.
Батьку, я ж із твого тіста!
Скільки б хліба я зібрав!
Нащо ж ти мене до міста
Слово сіяти послав?
От і сію в крем’яницю,
А насіння ж – золоте!
Тільки щось моя пшениця
Так, як в батька, не росте.
В нього небо підпирає
Колос визрілий, тугий.
Я вже й піснею питаю:
«Батьку, чом мій хліб такий?»
Сходить рідне слово в муках
В цій далекій стороні.
Може, батькова наука
Призабулася мені?
Може, й справді -
 кидать треба,
Та й туди – де вдячний труд?
Тільки ж небо, батьку, небо
Хто триматиме отут?
Ти ж мене від свого поля
В світ оцей благословив,
Щоби небо я, як долю,
За тобою підхопив.
Як не колосом – так віршем!
Слово першим все ж було.
Щоби більше неба, більше
Над Вітчизною цвіло!
В мене серце навпіл рветься,
Половинка — у селі...
Проростає через серце
В полі батьковому хліб.
Батьку, я ж із твого тіста!
Небо – вище там, де ми!
Бо росте наш хліб – як пісня,
Й підійма цей світ крильми!

Серпень 2006 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 08.05.2009 > Тема "Душі криниця"