Версiя для друку Обговорити в форумi

 Ось спогади Григорія Покотила про криваву масарню на подвір’ї Луцької тюрми, що записав їх його односелець Володимир Заремба.
 «За час перебування у тюрмі мене не викликали на допит жодного разу.
 В камері була така тіснява, що довелось цілий тиждень чекати, поки звільниться місце, то сидів на параші або стояв під стіною. А місце звільнялось лише тоді, коли хтось помер або ж забирали на допит, з якого не повертався. У першій та другій камері смертників давали зранку 0,5 літра кип’яченої води, 250 грамів глевкого хліба, обід складався з черпака супу (баланди із шматочком картоплини і кількох крупинок) та однієї ложки вівсяної чи ячмінної каші і на вечерю – ложка тієї ж каші. Я тоді важив 49 кілограмів.
 Від 15 квітня до 22 червня лише один раз вивели в’язнів на тридцятихвилинну прогулянку на внутрішнє подвір’я, де стояла вишка наглядача. У камері було так тісно, що, лежачи, в’язні не могли повертатися на інший бік, через що на тілі з’являлися пролежні, і тіло відмирало. А ще камера кишіла блощицями, які не давали нам спокою. Мало не щодня від нас виносили небіжчика.
 Ввечері 21 червня до камери привели німця і українця в цивільному, котрі повідомили, що завтра або післязавтра почнеться війна. 22 червня вранці о 4-ій годині ми почули вибухи бомб на розі тюрми. Це німецькі літаки атакували Луцьк. Відстань від стіни тюрми до ями, яка утворилася від вибуху, десь зо два метри. І, власне, ця яма стала останнім місцем спочинку багатьох в’язнів. На Луцьку тюрму німці скинули чотири бомби. Від їхнього вибуху були вирвані вхідні двері та вікна у першій та другій камерах смертників. В’язні з цих камер повиходили на подвір’я тюрми, взяли ломи на кухні і повибивали двері камер, визволивши всіх інших. Незабутнє враження залишилось у мене, коли я бачив, як зустрілись батько з сином, брат з братом, то у мене на очі наверталися сльози. Цілий день 22 червня в’язні перебували на подвір’ї тюрми, вільно ходили по камерах, але не мали права виглянути з вікна, бо охорона, яка залишилася ззовні, стріляла. Так минули день і ніч. А вранці 23 червня о 7-ій годині на подвір’я до в’язнів прийшло сім озброєних охоронців. Вони знайшли німця Рейнера і ще одного чоловіка і розстріляли їх на очах у всіх. Бо ці двоє були особливо небезпечні. Наприклад, німець Рейнер погрожував енкаведистам, що душитиме їх своїми руками, він знав, що буде війна. Енкаведисти боялися, щоб він і той другий в останній момент перед розстрілом в’язнів не підняли повстання. Відразу після цього охоронці оголосили, щоб в’язні, засуджені за такими статтями (це були найсуворіші), вишикувались під стіною тюрми. Канцелярія була розгромлена від вибуху бомби, згоріли також і всі справи в’язнів. Вийшла десь половина. Решта не повірила у порядність енкаведистів. І раптом почулась стрілянина і вибухи гранат, а далі – нелюдські крики поранених і вмираючих».
 Ось що розповів Григорію Покотилу один з в’язнів, котрий залишився живим лише завдяки тому, що впав і його накрили трупи інших: «В’язнів поставили вздовж стіни тюрми в 20 рядів, обличчям до мурів, наказали стати на коліна впритул одне до одного, так, щоб ніхто не міг підвестися і кинутись на своїх катів. Наші «визволителі» вже пройшли добру школу масового знищення людей. Стріляли по в’язнях з кулеметів, які стояли за живоплотом, а з другого поверху тюрми кидали в них гранати. У той момент на мурі-огорожі стали вартові і почали кричати до тих, які були на подвір’ї тюрми: «Слышите, что делается! Спасайтесь, кто может!». В’язні, які мали в руках ломи і сокири, розбили вишку в центрі подвір’я тюрми і по дошках почали лізти на огорожу. В цей час по них був відкритий перехресний вогонь з кулеметів. Там загинула ще сотня осіб».
 Григорію ж вдалося перелізти через мур і впасти на трупи. Потім він поповз ліворуч, далі від стрілянини. Але тут його схопили охоронці. Його і ще трьох повели до комендатури. Двох розстріляли відразу, третій і Григорій почали просити не вбивати їх. «За что попал в тюрму?» – спитав конвойний. «Вкрав у колгоспі мішок картоплі», – відповів Григорій і пообіцяв, що більше так робити не буде.
 Тоді їх привели назад до тюрми. Коли Григорій йшов під стіною в’язниці, то побачив, як енкаведист стріляв з нагана в тих, хто ще рухався. А вголос проклинав фашистів: «Вот сволочи, изверги, напали на нас». Опісля енкаведист крикнув: «Кто живой – поднимайся, больше стрелять не будем!». То було страшне видовище, коли з цього кривавого місива піднімалися то там, то тут люди, схожі на небіжчиків, в очах – жах, бо пережили мить очікування смерті, а по тюремному лахміттю стікала чужа кров... Серед цього поля трупів Григорій побачив і юну дівчину з розкішною русявою косою...
 Отож привели Григорія і ще двох втікачів до камери. А через хвилину туди ж увійшли ті 24 в’язні, в яких не влучила енкаведистська куля, і їх врятували тіла розстріляних. Вони були схожі на привидів. І сьогодні, коли пан Григорій згадує ті страшні події, то на його очі набігають сльози.
 Що ж було далі? А далі їх розділили на три групи і примусили зносити трупи в яму від бомб на розі тюрми біля огорожі неподалік виходу до річки Стир та до туалету. В’язні брали закривавлені трупи людей, частини тіл і зносили туди, куди їм казали. Ходили по людській крові, на них то тут, то там дивилися мертві очі... Ввечері о дев’ятій годині засипали ці могили. А рване лахміття і криваве місиво енкаведисти згорнули в купу і спалили. Після короткого відпочинку в’язнів вночі примусили копати яму 6 на 12 метрів, глибиною три метри, яка мала бути для них, адже після того, як вони замели криваві сліди енкаведистів, стали для них непотрібними свідками їхнього кривавого шабашу.
 Раптом настала тиша. Охоронці тюрми зникли. В місті почалася стрілянина. О 10-ій годині ранку 24 червня з горища тюрми в’язні побачили німецькі танки. А вже ввечері з боку гаража з’явились піхотинці, в’язень-німець вийшов їм назустріч і вимагав не покидати стін в’язниці, бо в місті – стрілянина. А вранці 25 червня німецький танк розбив ворота тюрми, за ним в’їхала вантажна машина з кухнею. Представник українського комітету покликав усіх в’язнів їсти, але ті спочатку прочитали «Отче наш». Потім їм дали на двох по буханці хліба та по черпаку чорної несолодкої кави. У цей час німці спіймали вісьмох охоронців Луцької тюрми, в’язні хотіли розправитися з ними, але ті не дали, розстріляли їх біля ріки Стир. Тепер там стоїть пам’ятник «Жертвам фашизму 1941-1944 рр.».
 Цей пам’ятник, особливо напис на ньому, вогнем обпікає серце Григорія Покотила, котрий достеменно знає, хто там спочиває. Бо там – кати його народу, а не жертви! Вже сімнадцять років існує Українська держава, але ще й донині на могилі катів, які мордували і розстрілювали українців-патріотів, стоїть прекрасний пам’ятник і до його підніжжя покладають вінки та квіти, а на останках безневинно вбитих борців за волю України лежить асфальт.
 Про те пекло, що пережив Григорій Покотило у Луцькій тюрмі, довгий час не розказував нікому, навіть дружині. Бо один з в’язнів із сусіднього села, який ще за совєтів зізнався, що був там під час розстрілу, зник вночі безслідно.
 Григорій Покотило прожив довге життя. Воював у лавах УПА. У 1943-му, коли німці арештували повстанця з Яструбич, Григорій разом з іншими вояками напав на німецьку комендатуру у Сокалі. Його група згодом воювала проти партизанів Ковпака, з енкаведистами, які вивозили українців у Сибір, знущалися над ними. Ще двічі над ним чатувала смерть. З грудня 1944 року Григорій перебував у підпіллі. Але сільський сексот доніс на нього в прикордонну заставу. Його арештували і відвезли до Радехова. І там катували два тижні. До напівмертвого Григорія привезли лікаря, він оглянув його і сказав: «Бросьте его, из него уже ничего не будет». Знайомі віднесли Григорія до сестри, яка мешкала у Радехові, і лікар Ваврик «витягнув» його з того світу. І ще одна пригода сталася з ним. У селі Рожджалові стояла прикордонна застава. Григорій ввечері їхав за село, щоб вночі добре попасти коней, а вранці почати оранку. Прикордонники пропустили його. На сіножаті Григорій пустив коней і ліг спати на возі. Вдосвіта пішов шукати їх і потрапив на засідку прикордонників. Ті подумали, що це український партизан, і відкрили по ньому вогонь з автомата, ручного кулемета, одночасно освітлюючи поле ракетами. Більше кілометра бігли за ним і стріляли. Коли врешті оточили і затримали, то впізнали його. Тоді один з прикордонників здивовано вигукнув: «Вот будешь жить сотню лет!».
 Нині Григорію Покотилу минуло вже 94 роки.

 Оксана ПРОЦЬ.
(Газета «Голос з-за Бугу»).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 08.05.2009 > Тема ""Білі плями" історії"