Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОСТАТІ СИВОЇ ДАВНИНИ
(Закінчення. Поч. у № 16-18).

Щодо тюрків, то половці, переселенці кипчаки, яких називали куманами, несли тут прикордонну службу, коли їх погромили монголо-татари; пізніше стотисячне військо монголо-татар (на той час монголи повністю отатарились, втративши рідну мову) під проводом хана Телебуги загинуло в Карпатах, спробувавши перейти «впоперек Гору». На мою думку, в літописі йдеться про Чорну гору, а не про Карпати взагалі. Телебуга вів свою орду на зв’язок з ордою хана Ногая, котра базувалася в місті Бряшеві. Літописець повістує, як стотисячна орда хана Телебуги приблизно в лютому 1285 року вирушила з Галича і потрапила в Карпатах в снігові завали й під лавини. Але зібраний мною фольклорний матеріал свідчить про те, що буквально в кожному з міжгір’їв, якими течуть річки, а берегами йдуть дороги й доріжки, татарам організували належну відсіч: скрізь на Гуцульщині й Бойківщині були зроблені засіки й попідрізувані чи попідрубувані дерева. Коли кіннота хана Телебуги зайшла в тісні місця, на неї й повалили дерева. Про це верховинці досі розказують і показують місця розгрому татарських орд у с. Виженці Вижницького району Чернівецької області, в селах Тюдові й Городі Косівського району, в с. Микуличині Яремчанської міськради, в с. Зеленій Надвірнянського району, в селах Луквиці (Прислоп), Яблуньці і Раківчику Богородчанського району, в смт Перегінську і с. Спасі Рожнятівського району, в с. Козаківці Болехівської міськради (всі ці населені пункти — Івано-Франківської області). А ось на Львівщині у Сколівському районі є славнозвісна Тухля, яку описав Іван Франко в «Захарі Беркуті», використавши цей же переказ. В усіх місцях розказують, як загачували річки й топили тих татар, яких не вдалося побити в засіках.
Хан Телебуга вийшов із Карпат зі своєю жінкою і невеликою групою охорони, а стотисячна армія загинула. Багато татар осіло по гірських населених пунктах, які називають татарськими, як-от Пнів Надвірнянського району, Татарів Яремчанської міської ради. За Татарським перевалом, уже на Закарпатті, є село Костилівка Рахівського району, де, за переказами, показувалися з-під снігу лише кості татарських ординців. Тут протікає річка Тиса, і звідси недалеко до потоку Татарняку, що в селі Зеленій Надвірнянського району, де татари з’явилися під час весілля, але їх запросили на весілля криваве, поваливши на них дерева. До цього всього додалася щедра на снігові завали зима. У Карпатах десятки «татарських» топонімів, зокрема в Середньому Березові й Шешорах Косівського району та в інших місцях. Окрім того, на Коломийщині є село Кіданч (Кийданч), назва якого, цілком імовірно, утворилася від назви одного із східних племен — Кідані, а виходець із якого міг потрапити сюди з ханом Телебугою або й раніше з Ланкою. Дивує те, що ординців били в місцях поклоніння язичників каменям, озерам і річкам, тобто в священних для наших предків місцях, де згодом з’явилися хрести й каплиці.
Печеніги-канґари, кідані, караїми трималися соляних промислів у Запрутті. Сіль звідси не тільки возили мажами (возами), а й сплавляли по ріках. Прут — притока Дунаю, а Черемош — Пруту. Верховинці-керманичі вміли рубати ліс, в’язати в талби й сплавами експортувати до Чорного моря, поклавши на дараби скрині та бочки з сіллю, яку продавали в пониззі Пруту й на Дунаї. Річками Бистрицями, Лімницею, Свічею, Стриєм дерево й сіль пливли до Дністра. А він теж впадає в Чорне море, що омиває береги Криму й Тамані, де було Тмутороканське князівство, звідки княгиня Ланка заманила до Галичини козарів (хозарів), караїмів і, можливо, греків, кіданів, печенігів, тюрків. Поблизу Княждвора, в Коломиї та в довколишніх селах живуть Тимінські. У Чорному Потоці (село це розташоване поблизу Заріччя, Чорних і Білих Ослав, Печеніжина, Княждвора, Ланчина, Березовів, Добротова, Товмачика) Тимінських досі називають Хараїми. Ось так козари зробилися хозарами, а караїми – хараїмами...
Крім Галича та Луцька немала громада караїмів була в селі Кукизові (воно колись іменувалося Красним Островом) Буського району Львівської області. Дослідник Галича Антон Петрушевич у «Сводной галичско-русской летописи» за 1714 рік наводить дані, що християнин Вольф видав у Липську книжку, в якій згадав і караїмів, котрі визнають тільки Закон Божий. Він також пише, що село Кукизів мало статус міста, але переповідає відому усну версію про литовського князя Вітовта, який нібито з Криму привіз караїмів. Однак це може стосуватися лише литовських караїмів, які живуть у Тракаї. Що ж до караїмів галицьких і тих, які проживали в Кукизові, то тут більше правди в тому, що вони з’являються в Галичині разом із княгинею Ланкою, її синами Васильком, Володарем, Рюриком і дочкою. Ланка від Трояні (чоловікових стриїв Ізяслава, Святослава і Всеволода) дістає коломийські солеварні. Невідомо, чи вона заснувала княждвір у теперішньому Княждворі Коломийського району, заклала город і спорудила замок у тисовому лісі навпроти своїх сіл Ланчина і Товмачика, що внизу, за Прутом, чи вони вже існували до неї. До речі, тут діяли потужні солеварні, і можна припустити, що над Прутом у тисовому лісі на горі князі жили й раніше, а що стосується волхвів, то діяло тут і святилище дохристиянське, бо ж збереглася легенда про церкву, що запалася, а вона вказує на язичницький храм. Таких легенд я зібрав тут немало. А між іншим, гора Страгора, що поблизу Делятина, була священною.
Очевидно, в Галичі сиділи на столі князі місцевої династії, тому й не згадано їх у літописі Рюриковичів. Пізніше в Галичі володарюють внук Ярослава Мудрого Ростислав Володимирович і його жона — угорка Олена (Ланка, Ілона) Белеївна, але важко сказати, чи сиділа вона тут до одруження з хорватським князем Дмитрієм Звонимиром, чи після його смерті й повернення в Галичину, коли її діти Рюрик, Володар і Василько вже мали столи в Перемишлі, Звенигороді й Теребовлі. Щодо Галича, то це тема окрема, а ось Княждвір і Ланчин належали їй. Було б наївно думати, що дворові люди, які приїхали з Тмуторокані, не перейшли із Княждвора й Галича до її дітей, зокрема караїми з’явилися на Львівщині. Ось як можна пояснити виникнення караїмської громади в Кукизові, а можливо, й у Литві. Не Вітовт привіз їх із Криму, де нині мертве каміння свідчить про колишню караїмську столицю Чуфут-Кале, а з Галича перевіз караїмів до Литви король Лев, Міндовг чи Войшелк або Ягайло чи й Свидригайло. Пам’ятаймо про династичні шлюби, в результаті яких Україна потрапила в залежність до Польщі, Литви, Угорщини, а Тмутороканське князівство проковтнули половці й татари. До Кримського ханства караїми не повернулися, а печеніги й хазари розчинилися в українському та інших морях. На Прикарпатті залишилося кілька осіб караїмської народності, і нагадують нам про давні часи лишень билина-старина «Михайло Козарин» та «Дума про Ілляша Караїмовича», як і карпатські топоніми, пісні, перекази, прізвища та прізвиська, літописи. Жителів села Вікторова Галицького району жителі Комарова дражнять караїмами, а комарівці — ревуси.
Зрозуміло, що в цій публікації багато гіпотетичного, але не слід історикам та краєзнавцям ігнорувати цим матеріалом. А особливо загадковістю сіл Заріччя й Білі Ослави, що розбиті були не на вулиці й дільниці, а на сотні.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 08.05.2009 > Тема ""Білі плями" історії"