Версiя для друку Обговорити в форумi

Завжди захоплювався стійкістю російських старовірів! Куди б їх не закидала доля – скрізь вони зберігали свою мовну та релігійну ідентичність. Вижили у сибірських тайгових нетрях, не українізувалися на Буковині, не румунізувалися в Румунії, зберегли свою окремішність серед строкатого населення дунайських плавнів.
 Ні всюдисуща «Просвіта», ні рейди УПА, ні диктатура Антонеску не вплинули суттєво на мовні установки старовірів.
 У чому ж тут загадка? Тема, безперечно, цікава і дуже актуальна для кримських українців.
* * *
 Свого часу до нашого «Дзеркала тижня» написала німецька громадянка Елла Шиндлер. Її предки майже 200 років прожили в Україні. У роки перебудови Елла з батьками виїхала до Німеччини. Але – о, диво! – зовсім не відчула себе «своєю серед своїх»:
 «Для німців я була настільки ж не німкеня, наскільки для українців – не українка. Мені здавалося, що люди, котрі ставлять під сумнів мою належність до німецької національності, ставлять під сумнів моє право бути членом німецького суспільства. Я почувалася відштовхнутою…».
 Пройшли роки, перш ніж пані Шиндлер звикла до своєї нової Батьківщини. Зате тепер вона може пофілософствувати на сторінках «Дзеркала тижня», поділитися власним досвідом набуття нової ідентичності:
 «Що таке національність? Хто я, і до якого берега мені плисти? Однозначно можу сказати, що визначення своєї ідентичності вважаю не станом, а процесом. У різних ситуаціях, на різних етапах змінюється і наше само-сприйняття. Нині я почуваюся, скоріш за все, просто європейкою. (…) Я довго не хотіла сприйняти того факту, що моє деревце має як німецькі, так і українські гілки. Полюбивши себе із усім моїм колоритом, в тому числі і з українським, я перестала підозрювати людей у прагненні зробити мені боляче і відкинути мене. Коли я перестала зрікатися свого українського, у мене з’явилося майбутнє в Німеччині, де я почуваюся тепер цілком комфортно. Я більше не гостя».
* * *
 Втім, досить про німців і Німеччину. Повернемося до свого, українського. Приклади великої стійкості (як у російських старовірів) у нас зустрічаються не так вже й часто. У 1982 році в селищі Ідра Красноярського краю я зустрів групу мордвинів і німців, які між собою спілкувалися… українською. Виявилося, що вони живуть у невеликому українському селі серед тайги. Тому й мову вивчили, бо це… мова більшості. Кримський поет Орест Корсовецький колись згадував, що в 1959 році квартирував у Івана Платоновича та Домни Григорівни Мелешків, які розмовляли цілком пристойною, незіпсованою українською мовою. Їхніх предків у селище Чорноморське завіз ще граф Воронцов у першій половині ХІХ століття!
 Наші читачі, певно, пам’ятають минулорічні публікації про далекосхідних українців В’ячеслава Чорномаза? Було кілька цікавих статей під загальною назвою «Зелена Україна»… Пам’ятаєте? Так ось, пан Чорномаз народився вже там, на сході. А яка гарна мова! Який патріотизм, яка небайдужість до української справи! Звичайно, таких людей небагато, тим ціннішим є кожен приклад. Вивчимо явище – значить, зможемо впливати на процеси. Хоча б якоюсь мірою.
* * *
 Ще можна взяти для аналізу життєвий шлях професора Горбачука, нашого давнього автора і передплатника. Василь Тихонович народився на Берестейщині і пройшов довгий, тернистий шлях до усвідомлення себе українцем. До того ж став активним, діяльним, – всі його добрі справи не перелічити! А починалося все так – цитую спогади професора:
 «Під час останньої тривожної зими німецької окупації, живучи в глухому, оточеному лісами і болотами селі, мені вдалося дістати і прочитати томик поезій Тараса Шевченка. Оскільки правильно по-українськи я ще не вмів читати, то через помилкову вимову багатьох слів (читав деякі букви на російський лад) мова Шевченка спочатку слабо сприймалася. Однак, з часом зрозумів, що треба читати не «ходіті», а «ходыты», не «зіма», а «зыма» і т. д. І перше, що мені відкрилося – Шевченко пише в основному тією мовою, якою говорять і жителі нашого краю, мої земляки! Поступово стала відкриватися і щораз більше захоплювати душу його поезія. (…) Його вірші – прості, доступні і щиросердні легко запам’ятовувались».
 Василь Тихонович став професором філології, і, можливо, увесь його життєвий шлях став продовженням тієї випадковості – прочитаного томика Шевченка.
* * *
 Якщо вже мова про Берестейщину, то й інший приклад буде відповідним. Ось що може сказати з цього приводу білоруська письменниця Наталка Бабіна:
 «Українська мова для мене – рідна. І моє родинне прізвище – Динько. Це мова моїх бабусь і дідусів, моїх батьків. Але моя біда в тому, що я ніколи її не вивчала, як і української літератури та історії. Більше того, у нас на Берестейщині створили такі умови, що я, донька сільської вчительки та інженера, себто людей освічених, але не заангажованих у якісь мовознавчі питання, доволі довго, років до вісімнадцяти, просто не знала й не відала, що мова, якою ми говоримо – українська. Я пережила справжній культурний шок, коли мені до рук потрапив «Кобзар» Шевченка. Виявилося, що ці досконалі вірші написані нашою мовою!».
* * *
 Для мне це ще один аргумент на користь видання творів Шевченка великими тиражами. Ні-ні, та й спрацьовує! А ще потрібно цінувати кожну жертовну особистість. Свого часу у часописі польських українців «Над Бугом і Нарвою» я прочитав статтю Віктора Місіюка «Право на самовизначення і «паспортні білоруси» Берестейщини».
 Дізнався, що цей молодий науковець живе у Бресті, де українцем може бути хіба що людина, народжена південніше українсько-білоруського кордону. Всі ж поліщуки Берестейщини числяться «білорусами». Це давня традиція – ще від Сталіна… Проте, Віктор
Місіюк проявив твердість і наполегливість і, врешті-решт, добився запису «українець» у своєму білоруському паспорті. Минулої весни ми познайомилися у Львові, куди Віктор приїхав, аби поповнити «запасники» своєї домашньої бібліотеки. Звичайно ж, українською книгою! Розговорилися. Я не міг не запитати науковця – звідки ж у нього така любов до всього українського? Віктор відповів так:
 – Першим післявоєнним «будителем» у середовищі берестейських українців був Микола Козловський. Починав він буквально з нуля. Я ж став свідомим українцем лише після ознайомлення з його дітищем – «Голосом Берестейщини»…
* * *
 У свою чергу, як вдалося мені дослідити, Микола Козловський закінчив 6 класів польської «повшехної» школи, потім – один курс гімназії в Бресті – також польською мовою. У 1939-1941 рр. він продовжував навчання в російсько-білоруській школі. І тільки в 1941-1944 рр., тобто під час німецької окупації, навчався в українській технічній школі в Бресті, де вивчав українську мову.
 Цього факту виявилося достатньо для усвідомлення того, що він – таки українець, а не білорус. І саме українська мова є для нього найріднішою!
 Під час минулорічної поїздки до Мінська я вперше дізнався про художника Івана Дмухайла. На жаль, Маестро відійшов у засвіти 30 березня 2007 року… Ми розминулися лише на рік, і я дуже довго переживав з цього приводу. Все, що вдалося почути про Івана Семеновича, підтверджувало мою думку: це була унікальна людина, надзвичайно близька мені в духовному плані.
 Народився він у 1914 році на Дніпропетровщині. У передмові до альбому, де були зібрані всі його найкращі роботи, Іван Семенович писав:
 «Моё украинское детство было тяжёлым, но я его люблю… В молодости я всё ставил под сомнение, мало что принимал на веру, желая убедиться во всём на собственном опыте. Тогда же я полюбил прозрачную и певучую украинскую поэзию и сам начал писать стихи».
 …Коли закінчилася Друга світова війна, Іван Дмухайло переїхав до Білорусі. Як пізніше признавався друзям – його «взяла в полон» білоруська природа. Випадковість? Можливо. Але він був художником (в 1934-1939 рр. навчався в Дніпропетровському художньому училищі, а його вчителями були Панін і Коренєв – учні самого Іллі Рєпіна!), і білоруські пейзажі дарували йому неабияке натхнення, а для митця – це річ першорядна!
 Природа впливала на його самоусвідомлення? Він почав відчувати себе білорусом? Можливо, почасти так. Адже зробив вибір на користь білоруських пейзажів, а не українських. У свої 85 років Іван Семенович писав:
 «Я счастлив, что по мере сил сумел показать в своих полотнах любимые уголки синеокой Беларуси, а подобной красоты, может быть, и во всей Вселенной не сыскать…».
 Понад 60 років він писав білоруські пейзажі! І, певно ж, відчував себе сином цієї землі… Чи можна його вважати «зрадником» України? Категорична людина відповіла б ствердно. Мовляв, духовний нащадок Іллі Рєпіна просто зобов’язаний творити для України!
 А я все згадую слова німкені Елли Шиндлер: «Визначення своєї ідентичності вважаю не станом, а безперервним процесом. У різних ситуаціях, на різних етапах змінюється і наше самосприйняття. (…) Людей, чиє життя викреслює зигзаги на карті світу, багато. Можливо, дехто з них із моїм баченням не погодиться. І правильно зробить. Хоч би як соціологи, відповідно до своїх теорій та категорій, не намагалися поділити нас на групи залежно від рівня нашої адаптації в новому середовищі – шлях у кожного свій. Процес еміграції і наступної адаптації – все це індивідуально, і часто ідентичність людини змінюється…».
 Шкода, ні, просто боляче, що я не встиг поставити цього питання самому Івану Семеновичу! Якою мірою він відчував себе українцем, а якою – білорусом? Судячи з його записів, болісного роздвоєння не було. Навпаки – була неабияка гармонія! На схилі літ Іван Дмухайло писав:
 «Благодарен моим белорусским друзьям – коллегам по кисти, которые меня как пейзажиста чувствовали и понимали. Я низко кланяюсь моим замечательным землякам-украинцам, кто поддерживал меня в трудные минуты и разделял со мною радость общения…».
 Отже, не про «зраду» треба говорити, а про особливу місію художника-українця, який своїми унікальними полотнами об’єднував наші народи.
* * *
 Не можу не згадати ще одного берестейця – Валентина Вейнера. Зрештою, берестейцем він є лише наполовину – по матері. Батько його походить з древнього німецького роду. Ще при Катерині ІІ його предки поселилися на Волзі. Прадід, Олександр Вейнер, був репресований. Дідусь, Геннадій Олександрович, був винахідником, добре малював. Батько Валентина обрав собі фах біолога. Одним словом, цей німецький рід постачав слов’янству талановитих людей. А ось мама, Марія Петрівна, походить з берестейських українців. До того ж, сталося так, що батьки Валентина розлучилися, і батька йому фактично замінив Іван Дмухайло. Поталанило хлопцю! Іван Семенович допоміг Валентину краще оволодіти пензлем. Та що там техніка виконання – духовний вплив художника був просто величезним! Валентин про це писав так:
 «Живопись Ивана Семеновича Дмухайло, вся его личность для меня, как глоток чистой воды, глотнешь чуть-чуть – и уже горишь новыми силами, смотришь здоровым взглядом на жизнь. Чувствуешь, что трава растет, лес шумит, вода плещется и каждая былинка славит жизнь…».
 Думаю, що дружба з великим художником суттєво посилила українську «складову» внутрішнього світу Валентина. Берестейське мамине і козацьке, січеславське, вітчимове так гармонійно поєдналося! Обоє вони любили сина, а любов – велика сила…
 До речі, я звернув увагу як підписував Іван Дмухайло свої роботи у альбомі, виданому до 85-річчя. «Пейзаж с речкой», «Дали», «Весенние воды», «Под Радошковичами» – все це білоруські пейзажі. Але знаходжу також: «Рідна мати моя», «Рідна хата» тощо. Це стосується найріднішого, найдорожчого – дитинства, України… Мова – українська, попри те, що альбом видано в Мінську.
 Чи це впливало на Валентина? Думаю, що так. Він, до речі, не лише малював, але й випалював по дереву. На одній з робіт зображено кубанського козака з конем, який збирається на війну. І підпис:
 «Поїхав козак
 на війноньку весною
 Під синій Кавказ
 на гнідому коні».
 Це вже не поліське, берестейське, а великоукраїнське, соборне! Відчувається, що нащадок поволзьких німців у душі став справжнім козаком! Валентин почав писати гарні вірші українською мовою, і в його поезіях «козацька» тема також присутня.
 Не байдужий він і до Карпат: є робота «Верховина», а особливо мені подобається його автопортрет у гуцульському костюмі з топірцем.
 І все ж, відчувається, що мамине, берестейське, для нього є найдорожчим:
 Люблю сей край, де все своє,
 Знайоме – і ліси, і доли.
 Люблю, як сонечко встає,
 І Стир пливе
 край видноколу…
 Схоже, що Валентин вважає Берестейщину частиною великої і єдиної Волині:
 Луги заливнії
 край Прип’яті й Стиру,
 Озер тихих лагідна синь
 Борів та боліт
 величезні обшири –
 То рідна зелена Волинь…
 І що ж на нього так вплинуло? Канікули, проведені на Берестейщині, добре слово мами та ще вплив великого художника із січеславським корінням… Оце й усе. Як мало, виявляється, треба для формування нової ідентичності!
* * *
 Ідентичність – тема дуже актуальна для Криму. А те, як ідентифікують себе кримчани, – дуже актуально для «материкової» України. На жаль, ще багатьма «кримське» сприймається як щось цілком особливе, відрубне від України. Якось знайомі розповідали, що найбільше їх у Криму вразила фраза, сказана кримськотатарськими активістами: «Мама, знакомься, это наши друзья с Украины…». Ця фраза була сказана абсолютно проукраїнськими людьми! І особисто чув від кримчан, які приїхали зустрічати Різдво у Львові: «Сейчас мы на Украине, будем в Крыму через три дня», – це так вони відповідали на мобільні дзвінки.
 Довгенько не міг відійти від шоку, коли сусідка по купе, мила, приємна жінка, побачивши за вікном херсонські пейзажі, сказала: «Красиво у вас, на Украине!». Вона жодною мірою не була сепаратисткою, просто хотіла зробити мені приємно. А вийшло навпаки. Для мене степ однаковий – що південніше Перекопу, що північніше…
 Лише незначна частина кримчан повністю ідентифікує себе з Україною, українським. І це неабияка проблема… Ви можете собі уявити, щоб петрозаводські студенти телефонували з Санкт-Петербурга: «Сейчас мы в России, вернемся в Карелию через три дня…». Такого, звісно, не почуєш ні від карелів, ні від чувашів, ні від татар.
 А Україна – ще молода держава, і їй є над чим працювати. Ми вже говорили про те, – як мало часом треба для того, щоб відчути себе українцем. Томик Шевченка чи якась малотиражна газета… Або канікули, проведені серед рідномовної стихії. Або просто особистий приклад глибоко шанованої людини.
 Тож не забувайте, кримчани, своїх корсовецьких, нирків, новосадів… Шануйте й нині діючих вольвачів, кононенків, гасюків, чермошенцевих… Плекайте юнь – усіх отих смольницьких, носаненків, качул, які попри все, пробиваються, мов травичка крізь асфальт! Вони ще будуть, їх буде багато, але й уваги всі вони вимагатимуть неабиякої. Буде полив, то будуть і паростки, буде й квітучий сад колись.

Сергій ЛАЩЕНКО.

На фото: Іван Дмухайло

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 08.05.2009 > Тема "Українці мої..."