Версiя для друку Обговорити в форумi

ЦІНА ПЕРЕМОГИ

Відомо, що битва за Дніпро та Київ увійшла в історію війни проти фашизму як складова частина зусиль нашого народу в здобутті Перемоги. Вона значно вплинула на подальший хід воєнних дій і сприяла розгрому ворога. Водночас ці події висвітлені не повністю, в їхньому горнилі поклали голови сотні тисяч людей, здебільшого молодих. Саме їх, необстріляних, «зелених», у першу чергу кидали в бій. Кидали часто без обмундирування, відповідного озброєння, навіть без прийняття присяги, без належної артпідготовки, підтримки танковими частинами. Їх призивали так звані польові військкомати, які діяли в складі частин, що наступали. Ці військкомати мобілізовували всіх, здатних тримати зброю, навіть 16-17-річних хлопців. Були серед мобілізованих і колишні військовополонені Південно-Західного фронту, яких у кількості понад 270 000 відпустили в 1941 році на клопотання родичів німці. Вони жили зі своїми сім’ями і ніяких злочинів проти радянської влади не вчинили. Але де там! Для військкоматчиків вони були потенційними зрадниками, так само і для командування військових частин, що визволяли Лівобережну Україну. З цього приводу письменник А. Дімаров пише: «Не забуду, поки житиму, одну атаку взимку сорок третього... Німець засів за цегляними мурами металургійного комбінату, понад водосховищем, і полковник, і його комісар не придумали нічого кращого, як кинути в атаку новобранців, яких не встигли ще й обмундирувати та як слід озброїти. Вони висипали на лід водосховища величезним натовпом, і німці, підпустивши їх майже впритул, викосили до ноги. Вся крига стала криваво-чорною від трупів». А ось рядки запису в щоденнику О. Довженка від 16 грудня 1943 року: «Усіх мучить думка про нелюдські, небачені страждання народу. Розповідають, що на Україні починають уже готуватися до мобілізації шістнадцятилітніх, що в бої гонять погано навчених, що на них дивляться, як на штрафників, і нікому їх не жалко, нікому...».
Бачила жахливі наслідки цих атак і моя мати, Король Тетяна Анатоліївна, яка поверталась до Києва з біженців. Вона, щоб вижити, працювала в селах Кагарлицького району Київщини. У кінці листопада 1943 року вона разом з малолітньою дочкою йшла полями району і набрела на одне поле, де, мов колоски, лежали сотні вбитих наших хлопців. Всі вони були або у фуфайках, або у свитках та в чоботях. Багато було без головних уборів. Їхнє волосся розвівав вітер. Моя малолітня сестричка спитала матір, сидячи у неї на руках: «А чого це дяді лежать?». Мати ж замість відповіді просто намагалась зробити так, щоб вона не дивилася на мертвих людей. Військове командування і не думало ховати цих людей, які загинули майже без зброї в безглуздих атаках. Робили це жителі навколишніх сіл.
Були серед них і колишні військовополонені, про яких говорилося вище. Не їхня вина, а біда, що полонені змушені були випити гірку чашу полону – результат прорахунків частини наших воєначальників, які своєю безпорадністю призвели до цієї трагедії. У результаті вже 1943 року під час битви за Дніпро колишніх військовополонених вважали винуватцями трагедії 1941-го: посібниками окупантів. Ці солдати з відома командуючого Воронезького фронту (командував ним М. Ватутін), а у військах цього фронту їх було найбільше, ішли в атаку без належного озброєння й підготовки і в такий спосіб спокутували свою «провину». Про це, так само як і про те, що їх часто кидали в атаки, в яких на той момент не було особливої необхідності, свідчили О. Довженко, А. Дімаров, В. Астаф’єв, генерал армії М. Лященко, О. Гончар та інші. Генерал М. Лященко, наприклад, писав: «Справді, в тій війні багато смертей нічим не виправданих. Зустрічалися воєначальники і командири, які прагнули досягти успіху за будь-яку ціну». А прикладом для них були ті ж Г. Жуков, І. Конєв, М. Ватутін і деякі інші. Для них найвище, що створив Бог, – людське життя, – було ніщо. Плюндрувалися честь, гідність, совість. Натомість лайка, наказ згори були найвищим судом. Той же Г. Жуков під час битви за Дніпро і пізніше, наприклад, наказував розміновувати німецькі мінні поля, які зустрічалися на шляху підпорядкованих йому військ, дуже просто. «Коли ми наштовхувалися на мінне поле, – говорив він при зустрічі з командуючим військами союзників Д. Ейзенхауером у 1945 році, – то наша піхота атакувала його так само, нібито мін там не було. Втрати, які ми несли від протипіхотних мін, вважаємо рівними тільки тим, які б понесли від кулеметного вогню і артилерії, якщо б німці замість мінних полів вирішили захищати цю ділянку сильним військовим з’єднанням. Проте атакуюча піхота не підриває міни протитанкові. І після того, як вона проникає в глибину мінного поля і створює плацдарм, підходять сапери і роблять проходи, через які може пройти наша бойова техніка». Ейзенхауер був шокований і сказав: «Я живо уявив собі яскраву картину того, що б трапилося з будь-яким американським або британським командуючим, якщо б він використав подібну тактику». Може, саме тому ми і маємо сотні тисяч не похованих солдатів, чиї кістки біліють в лісах та полях. Однак повернімося до битви за Дніпро і Київ, яка викликала ці роздуми. На кінець вересня 1943 року радянські війська вийшли до Дніпра на фронті понад 750 кілометрів. Центр бойових дій перемістився в район середньої течії річки. Позаду були Сталінград, Курська битва, які призвели до завершення корінного перелому у війні. Визволено декілька українських міст і сіл. Першими на землю України ступили солдати 573-го полку 195-ї стрілецької дивізії 1-ї гвардійської армії Південно-Західного фронту. У той самий день воїнів-визволителів побачили жителі перших українських сіл: Півнівки, Морозівки, Микільського Міловського району Ворошиловградської області. Про жорстокість цих боїв свідчить лише одна цифра – 1066 воїнів семи національностей віддали своє життя лише за районний центр Мілове.
Битва за Дніпро і визволення Києва складалася з кількох стратегічних та фронтових наступальних операцій, що здійснювалися в два етапи.
Перший – Чернігівсько-Полтавська стратегічна наступальна операція (26 серпня-30 вересня 1943 року), метою якої було визволення Лівобережжя України, виходу до Дніпра у середній течії, форсування ріки з ходу і відповідно захоплення плацдармів на правому березі.
Другий – це Київська стратегічна операція (12 жовтня – 23 грудня 1943 року), метою якої був розгром київського угрупування німців, визволення Києва, а також створення стратегічного плацдарму на правому березі Дніпра для забезпечення передумов подальшого наступу.
Ставка, знаючи, які надії покладає ворог на рубіж Дніпра, ще на початку вересня вказала на необхідність форсувати його раптово і захопити плацдарм на правому березі. Це мало своє пояснення – треба було випередити ворога. Але це пояснення аж ніяк не могло виправдати майже повну відсутність у наступаючих частин засобів переправи. Досить сказати, що на місці основного форсування ріки на південь від Києва в районі Букринського вигину ріки 22 вересня, коли переправа була у розпалі, було всього 16 понтонів. У ніч на 22 вересня почалося форсування ріки в районі Букрина. Першими її форсували бійці штрафних батальйонів, а потім й інші війська. Під страшним вогнем ворога на правий берег пливли наші воїни, як хто зумів: тримаючись за дерева, колоди, дошки, плащ-намети, напхані соломою, і тонули, тонули тисячами. У журналах архіву Міністерства оборони колишнього СРСР є низка лаконічних записів з прізвищами загиблих: «Тело утонуло в реке». Такий запис стоїть навпроти тисяч прізвищ. Холодні води Дніпра стали могилою десятків тисяч воїнів.
З цього приводу візьмемо до уваги спогади колишнього командира штурмового батальйону капітана П. Бажина (40-армія), який долав Дніпро в районі с. Гребенів. Батальйон чисельністю 192 осіб загинув, з них потонуло 80 осіб. Командирові батальйону присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно, хоча насправді він був тяжко поранений.
Наведений приклад показує, що у воді загинуло понад 40% особового складу батальйону. Якщо припустити, що таке співвідношення було характерним для всього плацдарму, то на етапі форсування Дніпра на Букринському вигині втрати перевищували 15 тис. осіб.
За період з 22 вересня до кінця жовтня 1943 року, коли було ухвалено рішення Ставки приступити до підготовки нової операції щодо наступу на Київ з Лютізького плацдарму, загинуло близько 240 тис. радянських воїнів, у тому числі й понад 7,5 тис. киян та з Київської області із загальної кількості 11 157 загиблих у 1943 році, мобілізованих польовими військкоматами. Причому, це дані неповні, оскільки і до сьогоднішнього дня місцеві жителі в районі цього колишнього плацдарму, особливо весною, знаходять десятки і сотні останків наших воїнів. Їхня невмируща пам’ять постає перед сучасниками виключно у героїчному світлі на противагу згадки про вище командування, яке безжально, часто через свою некомпетентність втрачало тисячі й тисячі солдатів і молодших офіцерів. Особливо таке ставлення до людського життя було характерним для
М. Ватутіна. За свідченнями очевидців, дослідженням істориків, працівників спецслужб та інших «беспечность Н. Ватутина была достаточно известна. В боях он не считался с числом понесенных потерь, стремился не разгромить противника, а захватить как можно больше территории. И это не наше «архиоригинальное» мнение – так считал Главнокомандующий Красной Армией Сталин. Конечно же, сейчас сложно судить о напрасных и не напрасных потерях, принесенных на алтарь Победы. Но то, что Днепр при его форсировании Ватутиным был полон крови советских солдат, – это факт».
І все таки вирішальним фактором, який зумовив переможне завершення битви за Дніпро і визволення Києва, були винятковий героїзм і самопожертва наших воїнів, 17,5 тисяч яких зі складу 1-го Українського фронту нагороджено орденами і медалями, а 668 отримали звання Героя Радянського Союзу. Серед них – 32 киянина. Тільки серед Героїв Радянського Союзу, удостоєних цього звання за визволення Києва, були представники 30 національностей. Про бої за Київ нині нагадує і братська могила воїнів 1-ї Чехословацької окремої бригади. Місце останнього притулку польських воїнів, які теж загинули в боях за Київ, – Братське кладовище Війська Польського в Дарниці. І таких братських могил, особливо росіян і українців, дуже і дуже багато. І прикро, що пошукові роботи щодо встановлення невідомих імен воїнів, які загинули на Київщині, на державному рівні фактично не ведуться. Прикро і те, що серед Героїв Радянського Союзу, які отримали це високе звання за форсування Дніпра, чомусь солдати – головні подвижники перемоги представлені слабо. Із загальної кількості 2438 – 47 генералів, 1123 офіцери і тільки 1268 сержантів і солдатів. Нині за офіційними даними в боях за Київ і Дніпро в цілому загинуло 417 тис., а за іншими даними – понад 1 млн. воїнів. Такою ціною було оплачено битву за Дніпро і визволення Києва.

В. Ю. КОРОЛЬ,
доктор історичних наук, професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 08.05.2009 > Тема ""Білі плями" історії"