Версiя для друку Обговорити в форумi

ПАМ’ЯТЬ

У Севастополі проходить V Міжнародний фестиваль теле– і радіопрограм «Перемогли разом», присвячений 65-й річниці визволення міста від німецько-фашистських загарбників і 64-й річниці перемоги народу у Великій Вітчизняній війні.
Метою фестивалю є активізація висвітлення в ЗМІ величі подвигу народів країн антигітлерівської коаліції в розгромі фашистської Німеччини, сприяння військово-патріотичному вихованню молоді, її готовності протистояти будь-яким проявам екстремізму й тероризму, а також підвищенню професійної майстерності творчих працівників телебачення й радіо.
Президент України Віктор Ющенко надіслав привітання організаторам, учасникам та гостям V Міжнародного фестивалю телевізійних і радіопрограм «Перемогли разом», повідомили УКРІНФОРМу з прес-служби Глави держави.
«Сердечно вітаю представників українського й зарубіжного телебачення і радіо, яких зібрав Міжнародний фестиваль, присвячений Дню Перемоги. Створені вами фільми й передачі возвеличують патріотизм і мужність борців з фашизмом, солдатський подвиг та єднання народів заради перемоги над злом.
Щиро вдячний за те, що ви привертаєте увагу молодого покоління, всієї громадськості до історії Другої світової війни, осмислюєте причини та наслідки цієї страшної трагедії двадцятого століття, засуджуєте людиноненависницьку ідеологію тоталітаризму. Нехай ваші роботи долають кордони і мовні бар’єри, зміцнюють мир, утверджують ідеали гуманізму, свободи й демократії».
Віктор Ющенко побажав організаторам, учасникам та гостям фестивалю доброго здоров’я, успіхів у творчості й наснаги для нових здобутків.

ДРУГЕ ЖИТТЯ КІНОФІЛЬМУ
До Дня Перемоги телеканал «Україна» підготував подарунок для усіх тих, хто пройшов війну, хто пам’ятає і шанує подвиг, здійснений нашими воїнами понад півстоліття тому. 9 травня о 13-00 на каналі відбудеться всеукраїнська прем’єра кольорової версії легендарного фільму «У бій йдуть одні старики», повідомляє УКРІНФОРМ з посиланням на Телерадіокомпанію «Україна».
Як зазначає Ірина Курчакова, програмний директор телеканалу «Україна», «У бій йдуть одні старики» – це легенда радянського кінематографа, фільм, без якого вже багато років не обходиться телевізійний ефір у День Перемоги. І для нас велика честь першими в Україні показати кольорову телеверсію картини, адже вперше глядачі побачать фільм саме таким, яким задумував його режисер. Стрічка отримала нове звучання, нові відтінки, при цьому були збережені усі найдрібніші деталі. Ми сподіваємося, що кольорова версія фільму буде цікавою і старшому поколінню, для якого «У бій йдуть одні старики» вже давно став улюбленою картиною, і молодої аудиторії, частина якої, можливо, побачить фільм вперше».
Кінофільму було дано друге життя, оскільки колоризація дасть змогу зберегти фільм мінімум ще на 50 років. До роботи над кольоровою версією було залучено цілу групу консультантів – військових льотчиків, спеціалістів із військово-історичних костюмів, з нагород, операторів та акторів, які знімалися у фільмі.
Ігор Лопатенок, генеральний продюсер «Grading dimension pictures», режисер колоризації говорить, що «створюючи колоризовану версію кінокартини, ми намагалися дивитися на неї очима Леоніда Бикова, адже він не думав чорно-білим кольором, він хотів, щоб картина була у кольорі. П’ять разів він надсилав запити про надання йому кольорової плівки для зйомок стрічки і п’ять разів йому відмовляли. Кожний звук, кожний кадр відповідає вихідним матеріалам. Усе має такий вигляд, як хотів того Леонід Биков, який зняв картину про події 1943 року крізь призму 1973 року».

ФРОНТОВА ДОЛЯ
Ім’я І. Г. Панченка відоме не одному поколінню жителів Ставищ. Інвалід війни, він майже півстоліття працював завгоспом в районній лікарні.
Третій батальйон, в якому служив Панченко, 22 червня вступив у бій на кордоні поблизу села Сілець на північ від м. Кам’янка-Струмилова. Мужньо захищав кордони Батьківщини. 26 червня за наказом командування (перша танкова група генерала Клейста прорвала оборону Південно-Західного фронту на рубежі 54 і 6-ї армій) змушений був відступати з боями до Львова, а потім – до Тернополя. В бою за це місто відзначився взвод під командуванням старшого сержанта Панченка, який замінив полеглого командира – молодшого лейтенанта Павлова. За успішне виконання бойового завдання по знищенню кулеметного підрозділу німців і виявлений героїзм Іван Панченко був представлений до нагородження медаллю «За відвагу». Нагорода знайшла свого героя лише через дев’ять років – у 1950-му. В жорстоких боях з ворогом взвод зазнав значних втрат – залишилося 9 бійців. Піхотна частина (6 с.р., 3 с.б., 745 с.п., 141 с.д., 37 с.к.), до складу якої входив і взвод Панченка, постійно була в ар’єргарді 6-ї армії, з жорстокими боями відступали на схід. По дорогах рухались колони, обози з пораненими червоноармійцями, штаби, кухні, тилові частини. Залишили місто Литовець, шлях проліг на Монастирище. Виникла небезпека оточення. Постійні, без перепочинку бої протягом п’яти тижнів знекровили наші військові частини. Ставало все важче оборонятися. На кінець липня 1941 року рештки 25 дивізій 6-ї і 12-ї армій потрапили біля міста Умань в оточення німецьких 6-ї і 17-ї польових армій і 1-ї танкової групи. Зайнявши оборону, бійці 141-ї стрілецької дивізії 24 липня почали накопичувати сили, окопуватися на житньому і буряковому полях між двома лісами на околицях селища Цибулів. 27 липня після обіду німці пішли в атаку, виставивши вздовж обох лісів пушки, міномети, кулемети. Бій був нерівним. Червоноармійці безуспішно намагалися контратакувати. Мало хто залишився живим.
Там, під Уманню 27 липня 1941 року закінчились для воїна Івана Панченка кровопролитні бої початкового періоду війни під час рукопашної контратаки на ворога. Розривна куля великого кулеметного калібру роздробила велику гомілкову кістку ноги на дрібні шматочки (в 1968 році лікар Гороп’янов вилучив останні три осколки, що не давали спокою 27 років). Карателі, які дострілювали після бою тяжкопоранених, мабуть, вирішили, що він мертвий, не помітивши у нього ознак життя, а лиш велику кількість комах на рані, пройшли мимо. Рано-вранці наступного дня на поле під’їхала німецька автомашина «Червоного Хреста». Надали першу медичну допомогу і Панченку, хитаючи головами і промовляючи: «Шлєхт, Іван, шлєхт, русланд». Мабуть, вони розповіли місцевим селянам, що на полі бою залишились ще живі червоноармійці. О годині 10-й ранку на місце битви прибули на підводах жінки і діди Цибулева, почали збирати трупи наших воїнів. Серед трупів знайшли Івана Панченка, він час від часу втрачав свідомість. Про той страшний бій, те велике горе розповіла синові І. Г. Панченка Олександру очевидиця тих подій Олександра Степанівна Максимова: «...Коли все стихло, майже всі люди села вийшли на поле. Воно було встелене тілами вбитих. Пахло горілим, диміло навкруги, було спекотно. Підносили трупи ближче до дороги, до ровів, до колгоспної силосної ями, де їх складали і прикопували землею. Поранених клали на вози. Ми почули стогін на буряковому полі. Підійшли. Це був юнак, приблизно 23 років, він ледве промовив своє ім’я і прізвище – Іван Панченко. Його забрали, як могли переодягли і сховали в хліві. Потім молодші жінки – Софія Гарбарук та Устя Олійник усіх тяжкопоранених вивезли на возах, запряжених волами, в Жашків. 1 серпня 1941 року їх доставили в госпіталь у Ставище. Була загроза гангрени. Хірург Сахаров протягом кількох годин робив операцію. Сильний, загартований організм переміг біль і недугу. Майже два роки довелось пролежати на витяжці, нога загоїлась, стала коротшою на 12 сантиметрів. Чудом пощастило уникнути розстрілу в 1943 році перед приходом Червоної армії. Він і його товариші по лікарняному ліжку Мороз, Ляліков, Кольцов, Цвеліков вже інвалідами 1-ої і 2-ої груп після війни залишились жити в Ставищах, створили сім’ї, виховали дітей.
Андрій ФЕРЕНЕЦЬ.
м. Ставище, Київська обл.

ОТЗОВИТЕСЬ, ОДНОПОЛЧАНЕ!
Здравствуйте, уважаемые работники редакции! Обращается к вам Александр Иванович Панченко – сын фронтовика-красноармейца, старшего сержанта, командира отделения пехоты, замкомвзвода 1, 6 СР, 3 СБ, 745-го стрелкового полка, 141-й стрелковой дивизии, 37-го стрелкового корпуса, 6-й армии, Киевского особого военного округа, 1-го эшелона прикрытия границы ПАНЧЕНКО ИВАНА ГЕРАСИМОВИЧА.
Я и мои два старших брата, Святослав и Геннадий, разыскиваем однополчан (сведения о них) нашего отца, вступивших в бой с фашистами в 4 часа утра 22 июня 1941 года на границе (Струмиловский укрепрайон, Львовский выступ, правый фланг 6-й армии, Юго-Западный Фронт, командарм Музыченко Иван Николаевич) в районе г. Каменка– Струмилова (сейчас г. Каменка-Бугская).
9 мая 2004 г. в Цибулеве на митинге возле братской могилы в честь 59-й годовщины со дня Великой Победы я познакомился со старожилами, которые хорошо помнят жестокую битву в житнем поле за Старосельем с. Цибулева в жаркий день далекого 1941 года: Клименко Иосиф Михайлович – председатель совета ветеранов ВОВ, Хурсина Надежда Евгеньевна – активная участница партизанского сопротивления, Белоус Мария Яковлевна, Гарбар Дина Ивановна, Мусиенко Павел Дмитриевич, Максимова Александра Степановна (собирала с мамой и другими жителями села убитых солдат), Ковалицкая Иза Степановна – организатор школьного музея, Остропольская Валентина – замглавы госадминистрации. После митинга вместе с Мусиенко П. Д., Хурсиной Н. Е. и Лавровой А. Р. мы поехали на то житнее поле между двух лесков, где 63 года назад наш отец – старший сержант Иван Панченко пошел в свою последнюю штыковую атаку на врага. Также мы проведали оставшихся в живых свидетелей того страшного боя: Крижановскую Софию Саввовну (1912 г. р.), Мусиенко Ялину Андреевну (1905 г. р.), Остропольскую Марию Аврамовну (1924 г. р.) и Наумец Марию (1920 г. р.) Вот их воспоминания: «Які ж терплячі, щирі, доброзичливі жінки наші, – вспоминает Мария Наумец. – Вони уважні, роботящі їхні руки. З жалем і болем у серці перемагають горе, втрату близьких. Ось хоч би взяти нашу Ярину Федорівну Афанасьєву. Ми, жінки, виносимо з житнього і бурякового полів ближче до дороги мертві тіла солдатиків, плачемо-ридаємо. В неї сльози градом падають, а вона, ридаючи, приспівує: «Куди ж ти, Яринонько, йдеш-бредеш? А до діла мене ти доведеш? Прикриваймо, жіночки, трупи земелькою, щоб нашим хлопцям вона була легенькою». Тяжке горе надовго поселилось у наших оселях, але ми вірили в перемогу над ненаситним ворогом. Вона прийшла! Наш народ здобув її своїми руками і життям. Це ми запам’ятали навічно!».
Всю свою жизнь мой отец и его фронтовые товарищи-односельчане мечтали побывать на том житнем поле боя под Уманью, где в братской могиле Цибулева лежат несколько сотен их однополчан, фамилии которых не значатся на могильной плите... «Неизвестный солдат... Но мне-то он известен. Я знал его, видел в яростной штыковой атаке. Видел, как он умирал с обидой в гаснущих очах: мало удалось уничтожить врагов, несправедливо мгновение, когда пуля ворвалась в него и нестерпимо жжет изнутри... Я прикасаюсь рукой к холодному граниту. Если янтарь – смола древних деревьев, то красный гранит, быть может, окаменевшая человеческая кровь?», – так писал поэт Евгений Долматовский, участник сражений не на жизнь, а на смерть под Уманью. До сих пор фамилии погибших 27 июля 1941 года под Цибулевом не установлены... Помогите нам в этом. Отзовитесь, ветераны, родные участников боёв 22-28 июня 1941 г. на границе и в июле-августе 1941 года под Уманью!
Отзовитесь живые!
Александр ПАНЧЕНКО.
Адреса: г. Одесса, 65044, бул. Французский, д. 12/1, кв. 3, Панченко Александр Иванович, тел. +38-068-252-13-41.
г. Киев, пр. 50 лет Октября, д. 9, кв. 440, Панченко Геннадий Иванович, тел. +38-044-476-33-10.
г. Ставище, 09400, ул. Октябрьская, д. 6, Панченко Святослав Иванович, тел. +38-044б4-52916.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 08.05.2009 > Тема "З потоку життя"