Версiя для друку Обговорити в форумi

ГЕРОЯМ СЛАВА!

9 травня 2005 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про присвоєння (посмертно) звання «Герой України» уродженцеві села Горяйстівка Охтирського району Сумської області Олексію Прокоповичу Бересту за подвиг під час штурму рейхстагу в квітні-травні 1945 року, людині, чиє ім’я ми мали знати з дитинства, разом з іменами прославлених на весь світ Єгорова і Кантарії. Проте лейтенант Олексій Берест за життя не тільки не був удостоєний звання Героя Радянського Союзу, а й взагалі позбавлений права на власне героїчне минуле. Пропонуємо увазі читачів «Кримської світлиці» нарис Ольги Михайлівни Волобуєвої з міста Охтирки (де встановлений пам’ятник О. Бересту – на фото) про свого земляка-Героя, який за свого життя не зміг добитися ні правди, ні справедливості у тих, за кого проливав свою кров у найстрашнішій за всю історію людства війні.
Народився Олексій 9 березня 1921 року в бідній сім’ї Прокопа Никифоровича і Христини Вакумівни Берестів у селі Горяйстівці Охтирського району на Сумщині. У подружжя було шістнадцятеро дітей. Злигодні й голод пережили лише дев’ятеро. В одинадцять років Олексій залишився круглим сиротою. Опіку над дітьми взяли найстарші сестри – Марина та Катерина. Вони розповідали, що коли Альоша вже став дорослим, після війни щороку приїздив до них у гості, то говорив: «Мої любі мами».
У школі вчився добре, мав хорошу пам’ять. Але навесні та восени пропускав заняття, треба ж допомагати сестрам на городі. Семи класів він так і не закінчив. Щороку під час літніх канікул допомагав дорослим у польових роботах, на збиранні врожаю.
Коли при машинно-тракторній станції в Чупахівці, поблизу Олексієвого села, організували курси трактористів, шістнадцятирічний Олексій, аби піти туди вчитися, сховав у надійне місце метрику, а комісії сказав, що десь загубилась, прибавивши собі два роки. Саме тоді й почалася плутанина в документах Олексія Береста. В одних він 1921-го, а в інших 1919 року народження.
Та трудився він трактористом недовго. Як значиться в автобіографії: «В жовтні 1939 року пішов добровольцем у Червону армію. Брав участь у боях на Фінській війні у складі 2-го полку зв’язку Ленінградського округу». Вранці 22 червня 1941 року його та ще кількох зв’язківців викликали в штаб. Там звеліли зібрати власні речі і вантажівка швидко помчала. На новому місці, куди приїхали вже зовсім ввечері, дізнались – на країну напали німецько-фашистські загарбники, а їх, кращих телефоністів, відібрали для забезпечення зв’язку із зенітними батареями, які формувались для відсічі ворожих авіанальотів на Ленінград. Через рік Береста призначили вже командиром відділення. Збереглась характеристика, підписана командиром батареї гвардії лейтенантом Стародубцевим, в ній значиться: «Єфрейтор Берест О. П. в боях проявив себе мужнім і відважним бійцем… Особистим прикладом і полум’яним словом запалював бійців і командирів на подвиги. Чесний і працьовитий, користується авторитетом серед товаришів».
Згодом Олексія рекомендували на навчання в Ленінградське військово-політичне училище, яке в той час знаходилось у Шуї. Правда, він не мав для цього загальної середньої освіти, та за всіма іншими вимогами підходив – брав участь у Фінській війні, був відмінним бійцем на фронті. Тож зарахували його відразу на другий курс. Заняття йшли прискореними темпами з ранку до вечора щодня з грудня 1943 до вересня 1944 р.
Після випуску лейтенанта Береста направили на 1-й Білоруський фронт у 756-й стрілецький полк 150-ї стрілецької дивізії. Призначили його заступником з політчастини командира батальйону, яким командував капітан
С. Неустроєв. Берест з товаришами визволяли Польщу, проривали оборону німців на Одері, пройшли з боями вулицями Берліна.
Одного разу вночі під час супроводження полоненого німця до штабу дивізії він не роздумуючи вступив у рукопашний бій із фашистами, що вичікували у засідці. Після того бою в Олексія Прокоповича на все життя залишились шрами на обличчі та правій долоні від німецького ножа.
У німецькій столиці кожен будинок був опорним пунктом, та для наших військ найважливішим об’єктом був рейхстаг. Для кожної із дев’яти дивізій 3-ї ударної армії, які вели бої в центральній частині Берліна, виготовили прапори для підняття їх над рейхстагом. Прапор за п’ятим номером дістався 150-й стрілецькій дивізії і був переданий у перший батальйон, де служив замполітом лейтенант О. Берест.
Після форсування Шпреє батальйон капітана Неустроєва захопив приміщення німецького міністерства внутрішніх справ і гестапо – «будинок Гіммлера». Берест переписував усе майно – килими, картини, статуї, щоб потім передати до музеїв. В одному із сейфів знайшли коробку зі швейцарськими годинниками, призначеними для генералів рейху.
– Ми вручимо їх своїм солдатам, які взяли «будинок Гіммлера» і підуть на штурм рейхстагу! – вигукнув Берест і покликав бійців. Коли став вручати, простягнув руку незнайомий офіцер. Замполіт з притаманною йому простотою мовив:
– Я щось вас у боях тут не примітив. З такими довгими руками – до церкви. Там, може, й дадуть.
– Ну, що ж, ти ще пошкодуєш про це, – відповів той і під регіт бійців невдоволено пішов.
Говорили, що то був офіцер зі СМЕРШу...
Вранці з підвалу захопленого приміщення побачили сірий величезний будинок з колонами. Не відразу зорієнтувались, що це якраз і є той самий рейхстаг. Між ним і «будинком Гіммлера» – велика Королівська площа, розділена навпіл глибокою канавою з водою. Всюди траншеї, окопи, доти. У сусідньому парку Тіргартен – зенітки, гармати і танки. Приміщення рейхстагу гітлерівці підготували до кругової оборони. Вікна і двері замуровані цеглою, зяють лише амбразури і бійниці.
Тільки-но розвиднілося, почалась артпідготовка. Загриміли гармати, «катюші», великокаліберні снаряди вищерблювали камінь, але будівля стояла. Батальйон Неустроєва першим кинувся на штурм. Німці відповіли вогнем. Довелося залягти. На весь зріст піднявся з прапором полку Петро П’ятницький, якому лише кілька днів тому присвоїли звання молодшого сержанта. Разом з ним кинулись інші бійці. За кілька метрів до дверей рейхстагу, прямо на його східцях куля зупинила серце прапороносця. Знамено підхопив Петро Щербина і за якусь мить прикріпив його до однієї з колон. Разом з неустроєвцями до рейхстагу увірвались бійці батальйону капітана В. І. Давидова. Зав’язався жорстокий бій за кожен метр, кожну кімнату, кожен поверх. Під вечір до рейхстагу приїхав командир дивізії Зінченко і наказав комбату негайно організувати встановлення прапора. Той дає доручення замполіту Бересту. Олексій бере з десяток автоматників, сержанта Єгорова і молодшого сержанта Кантарію і з прапором по сходах – швидко нагору. Потім Берест розповідав:
– Артилерійськими снарядами сходи в окремих місцях були розбиті. Доводилось, як в цирку, ставати одне одному на плечі і вже по цьому ланцюгу підніматись прапороносцям вище. На дах вилізли всі троє, міцно закріпили прапор, який враз затріпотів на весняному вітрі.
Вранці німці знову ринулись в контратаку, стріляли фаустпатронами. Та вибити наших бійців їм не вдалось. Під кінець дня фашисти викинули білий прапор і попросили переговорів. При цьому виставили умову, оскільки в них у підвалі генерал і полковники, делегацію на переговорах повинен очолити офіцер не нижче полковника.
Ф. Зінченко на той час уже від’їхав на командний пункт, у приміщенні за званням вище капітана нікого не було. На переговори випало йти Бересту. Він змив з обличчя сажу й пил, нашвидкуруч підшив білий підкомірець до гімнастерки, вдягнув чиюсь шкіряну куртку, щоб прикрити лейтенантські погони. За ад’ютанта з Берестом пішов командир батальйону капітан С. Неустроєв. Переговори тривали довго. Німці тягли час.
– Якщо ви не викинете білий прапор, почнемо штурм, – заявив Берест, і парламентарі пішли сходами нагору.
Тільки вранці 2 травня німці викинули білий прапор і капітулювали. Падіння Берліна підтверджував Прапор Перемоги. Він був прострелений у кількох місцях, кулею розколоте древко. М. Єгоров і М. Кантарія знову, вже лізучи по металевих ребрах купола, в яких залишились осколки скла, що різали їм руки, перенесли прапор на верхівку рейхстагу і встановили його там. Рейхстаг цього дня став місцем паломництва. «Сюди, – як згадував потім С. Неустроєв, – приходили пішки, приїжджали на танках, автомашинах, на конях... Усім хотілось подивитися на рейхстаг, розписатись на його стінах. Червоних прапорів з’явилось по всьому приміщенню ще більше. Приїхали кореспонденти і фоторепортери». Прапор Перемоги встановлювався пізно ввечері, а всі фотознімки військових фотокорів, що заполонили газети, були зроблені засвіт цього дня. Потім для тих, хто позував, вони були приводом вимагати для себе нагороди за встановлення Прапора Перемоги.
А Берест тим часом виконував нове завдання командування: супроводжував ешелон з репатрійованими – визволеними з німецьких концтаборів радянськими воїнами та тими, хто був вивезений фашистами на примусові роботи.
На Білоруський вокзал в Москві невідомий ешелон прибув на запасну колію пізно ввечері. Його зустрічали тихо і непомітно. Передавши людей, Олексій відразу вирушив у свою Горяйстівку. Вже майже біля Харкова захворів тифом. Пасажири покликали провідника. На наступній станції Береста зняли з поїзда і відправили у найближчий на той час військовий госпіталь у Ростові-на-Дону. Тут він зустрів симпатичну медсестру Люду Євсєєву, одружився і разом з нею повернувся в Німеччину...
Дослужував Берест у Чорноморському флоті. Морські офіцери не дуже шанували «сухопутних», але Береста поважали. На грудях в нього сяяв орден Червоного Прапора за штурм рейхстагу і взяття в ньому фашистів у полон, а поруч – ордени Червоної Зірки й Вітчизняної Війни першого ступеня, медалі.
На початку травня 1946 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння звання Героя Радянського Союзу офіцерам і сержантам, які встановили Прапор Перемоги над рейхстагом у Берліні – капітану В. Давидову, сержанту М. Єгорову, молодшому сержанту М. Кантарії, капітану С. Неустроєву, старшому лейтенанту К. Самсонову. Прізвища Береста там не було. Можливо, той випадок з офіцером СМЕРШу щодо годинника відіграв свою роль, а може, перепис цінностей у «будинку Гіммлера», які перекочували не в музеї, а на віллу одного із маршалів. А можливо, інцидент, коли в азарті наступу бійці, не розібравшись, яке приміщення штурмують, гранатою зірвали двері, а виявилось, що то було посольство однієї з нейтральних держав, яка відразу подала ноту протесту. Береста звинуватили «у поганій виховній роботі в батальйоні»… Лише через багато років Неустроєв розповів Бересту про свою зустріч з колишнім членом Воєнради фронту К. Телєгіним, який запевняв, що у всьому винен Жуков. Мовляв маршал, прочитавши подання на присвоєння звання Героя, сказав: «Ще один політпрацівник», і власноручно викреслив Береста зі списку…
Демобілізованого Береста офіцери і матроси проводжали аж на вокзал, шкодували, що розлучаються. Сім’я Берестів поїхала на батьківщину Людмили Федорівни, в передмістя Ростова-на-Дону – село Покровське Неклинівського району.
Олексій Прокопович став працювати завідувачем райвідділу кінофікації. Якось в січні 1953 року з перевіркою прийшов ревізор, сказав, що в залі на кіносеансі людей більше, ніж продано квитків. Виявилось, що й справді так, касирка і бухгалтер допустили понад 5,5 тисячі втрат. Порушили кримінальну справу. Слідчий на допиті звинувачував завідувача. На слова, чому він не вірить бойовому офіцеру, уїдливо сказав:
– А то ще треба перевірити, де і як ти воював. Ти, мабуть, і у війну тепленьке місце мав? Фашистам служив? Зачекай, і туди доберемось!
Не витримали нерви. Берест схопив переляканого слідчого, підняв, як дитину, і разом з кріслом викинув із вікна другого поверху. Відразу ще одна карна справа. У протоколі опису майна під час арешту слідчим записано «немає нічого». А звинувачували ж у привласненні грошей!
14 квітня 1953 року вироком суду Береста позбавлено волі на 10 років і відправлено на лісоповал у пермські табори. Амністією від 27 березня цього ж року строк скорочено вдвічі. Олексій не став просити про помилування. Дружині писав у листі: «Проси від себе. Мені не можна: я себе винуватим не визнаю... Значить, мені судилось просидіти в цьому аду і побувати в цьому кримінальному світі... Я ні перед ким на колінах не стояв і ніколи не стану». Після повернення додому влаштувався на роботу в ливарний цех гіганта комбайнобудування – заводу «Ростсільмаш».
Ніколи не дивився О. Берест трансляції парадів у День Перемоги. Завжди виходив із кімнати або вимикав телевізор. Розумів, що як судимий позбавлений свого героїчного минулого, але, звертаючись до високих керівників, просив і вимагав встановити історичну справедливість. Одного разу відправив листа навіть М. Хрущову. Описав все як було: як з боєм піднімались на дах, як укріплювали прапор, як ходив до німців на переговори. У листопаді 1961 року ЦК КПРС вирішив зібрати в Інституті історії марксизму-ленінізму закриту нараду з цього питання, куди викликали й Береста.
Після закритої наради в інституті, де виступив і Берест, у п’ятому томі шеститомної «Історії Великої Вітчизняної війни» з’явились рядки, що групу прапороносців очолював лейтенант Берест. І все…
3 листопада 1970 року о сьомій вечора Олексій Берест вів п’ятирічного внука Олексія з дитсадка. Переходили залізничну колію. Попереду йшла жінка з маленькою дівчинкою. В цей момент під’їхала електричка. Великий натовп людей кинувся до неї. Хтось штовхнув дівча на рейки. У цей момент по паралельній лінії мчав потяг. Од відчайдушного крику матері усі заніміли. Лише Олексій Прокопович, відштовхнувши онука, кинувся рятувати дівчинку. Її вихопив з рейок, а сам вискочити не встиг. Потягом його відкинуло на платформу навпроти. О четвертій ранку, не опритомнівши, Олексій Берест помер. Було йому 49 років.
– За кілька днів до нещастя, – розповідала донька Ірина Олексіївна, – тато голосно кричав уві сні. Мама розбудила, запитала, що трапилось. Він сказав, що приснилось, наче його в бою тяжко поранено і він помирає. «Господь з тобою, скільки можна про ту війну згадувати. Краще давай кудись сходимо, в театр чи музей, купиш квіти. Ти так давно не дарував їх мені». – «А й правда. На день народження, обіцяю, у тебе буде багато квітів», – відповів він. У мами день народження 7 листопада, а тата хоронили 6-го. Дня народження ніхто не святкував, ми з мамою були в чорних хустках, а в квартирі дійсно було багато квітів».
Ольга ВОЛОБУЄВА.
м. Охтирка.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 08.05.2009 > Тема "З потоку життя"