Версiя для друку Обговорити в форумi

ДЖЕРЕЛА
Іван ДРАЧ
ДО ГОГОЛЯ

Все Гоголя про Гоголя питаю –
Який він був? І в чому таїна,
Що сам собі усе про нього втаюю,
Вночі він ближче, гірше – завидна.

Всі таємниці вдень скресають льодом.
Стаєш нікчемним, згірш усіх нікчем,
Люблю його останнім перельотом
І небо замикаю тим ключем.
Душа летить із вирію за Гоголем,
В гніздо пречистих і скорботних рук.
Душа моя відчайно незагоєна,
Їй дише вслід морозом Басаврюк.
А в небі тихо. І немає стелі.
І тільки видно, як віддалеки
Він хмарою химерною шинелі
Нам зігріває різдвяні зірки.
І тільки тужно, бо недоступитись,
І тільки журно, бо нема й нема.
До неба встати. З неба зір напитись.
Душа живе ще, хоч у смерть німа.

…ЇЇ ЗВУКИ ЖИВУТЬ ВІЧНО, ПЕЧУТЬ, НАДРИВАЮТЬ ДУШУ…

Українська пісня в житті Гоголя
(Зі спогадів сучасників)

Зі спогадів П. Анненкова: «В бесідах з Гоголем завше виявлялось його прагнення до оригінальності, до сміливих побудов науки і мистецтва, до ідеалів життя, створених за допомогою логічної думки — словом, до всіх тих більш або менш поетичних привидів, котрі мучили будь-яку діяльну, шляхетну молодість.
За цього спрямування два предмети правили ніби за обмеження його думки і обрії для неї, а саме: пристрасна любов до пісень, дум, померлої минувшини України і художній смисл, що ненавидів усе різке, мимовільне, відчайдушно-дике.
У своїй статті «Про малоросійські пісні» Гоголь пише: «Тільки в останні роки, в ці часи прагнення самобутності і власної народної поезії, привернули до себе увагу малоросійські пісні, що були до того прихованими від освіченого громадянства і трималися в самому народі. До того часу сама тільки чарівна музика їх зрідка заносилася у вище коло, а слова залишались без уваги і майже ні в кому не викликали цікавості. Навіть музика майже ніколи не появлялася цілком. (Примітка: втім, шанувальники музики і поезії можуть трохи втішитися: недавно видана прекрасна збірка пісень Максимовича, і при ній голоси, перекладені Аляб’євим).
Я не говорю докладно про вагу народних пісень. Це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу. Якщо життя його було діяльне, різноманітне, свавільне, сповнене всього поетичного, і він, за всієї багатобічності його, не здобув вищої цивілізації, то весь запал, все сильне, юне буття його виливається в народних піснях.
У цьому сенсі пісні для Малоросії — все: і поезія, і історія, і батьківська могила.
Хто не зрозумів їх глибоко, той нічого не дізнається про колишній побут цієї квітучої країни.
Віршування малоросійське — найзручніше для пісень: в ньому поєднується разом і розмір, і тоніка, і рима. Падіння звуків у них швидке, бистре; через те рядок ніколи майже не буває занадто довгий, якщо ж це і трапляється, то цезура посередині, з дзвінкою римою, розриває його. Чисті, протяжні ямби рідко трапляються; здебільшого швидкі хореї, дактилі. Амфібрахії летять прудко, один за одним, примхливо і вільно змішуються між собою, утворюють нові розміри і роблять їх різноманітними надзвичайно.
Рими звучать і стикаються одна з одною, як срібні підкови танцюючих. Вірність і музикальність вуха — загальна властивість їх.
Характер музики не можна визначити одним словом: вона надзвичайно різноманітна. У багатьох піснях вона легка, граціозна, ледве тільки торкається землі, і, здається, пустує, грається звуками.
Щодо музики смутку, то її ніде не чути так, як у них. Чи це туга за перерваною юністю, якій не дали довеселитися; чи це скарги на безпритульне становище тодішньої Малоросії..., але звуки її живуть, печуть, надривають душу.
Російська тужлива музика виражає, як справедливо зауважив М. Максимович, забуття життя: вона прагне втекти від нього і заглушити повсякденні потреби й турботи; але в малоросійських піснях вона злилася з життям, — звуки її такі живі, що, здається, не звучать, а говорять, — говорять словами, промовляють, і кожне слово цієї яскравої мови проймає душу.
Ніщо не може бути сильнішим від народної музики, якщо тільки народ має поетичний дар, життя різноманітне і діяльне...».
Зі спогадів О. О. Смирнової-Россет: «Гоголь був великим знавцем і збирачем народної пісні. Ще в юнацькі роки прокинулась у Гоголя пристрасть до збирання пам’яток народної творчості. Учнем Ніжинської гімназії він завів собі спеціального зошита під назвою: «Книга всякої всячини, або Підручна енциклопедія», до якого записував почуті народні пісні. У середині 30-х років у Гоголя вже була велика збірка народної творчості, а в ній чимало пісень, цілком невідомих фахівцям-етнографам».
«Моя радість, життя моє! Пісні! Як я вас люблю, — писав Гоголь 1833 року до свого друга М. О. Максимовича, — я не можу жити без пісень. Ви не розумієте, яка це мука».
Михайло Олександрович Максимович, видатний етнограф та історик, професор ботаніки Московського університету, а потім професор словесності Київського університету, видав низку цінних збірок народних українських пісень. Гоголь познайомився з ним 1832 року і до кінця життя був у дружніх стосунках.
У листі від 7 січня 1834 року Гоголь писав до свого приятеля: «Чи знаєш ти збірку галицьких пісень, що вийшли торік. Між ними є багато правдивих малоросійських, таких гарних, з такими свіжими барвами й думками, що не завадить взяти їх до гаданого видання».
Плануючи в цей час видати разом з Максимовичем велику збірку українських пісень, Гоголь почасти використав вказану збірку.
Намір Гоголя не був здійснений.
У листі до С. Т. Аксакова Гоголь просить його сина Костянтина: «Привези мені в Рим дві збірки пісень Максимовича і третю, якщо вона вийшла».
Зі спогадів О. М. Бодянського: «Прощаючись, Гоголь запитав мене, чи буду я на «варениках»?
— Коли щось не перешкодить, — відповів я. Під «варениками» мався на увазі обід у С. Т. Аксакова по неділях, коли неодмінною стравою були завше вареники для трьох українців: Гоголя, Максимовича і мене, а по обіді за годину-другу — пісні малоросійські під фортепіано, які співала дочка господаря, Надія Сергіївна, голос котрої дуже мелодійний.
Зазвичай при цьому Максимович підспівував. Пісні співали за голосами малоросійських пісень, виданих Максимовичем, та деякими іншими збірками.
Зі споминів Г. П. Данилевського: «Восени 1851 року я отримав листа від професора
О. М. Бодянського, мого давнього знайомого, в якому він повідомляв, що один із наших земляків-українців співатиме малоросійські пісні у Гоголя і що Гоголь, дізнавшись, що і в мене зібрана колекція українських народних пісень з нотами, просив Бодянського запросити до себе й мене.
Ця звістка дуже втішила мене. Отже, думав я, Гоголь не цілком ще став ченцем-аскетом, і його душі доступні художні твори. Бодянський постукав у двері кабінету Гоголя.
— Чи дома, брате Миколо? — запитав по-малоросійськи.
— А дома ж, дома, — неголосно відповів хтось звідтіля.
Ми зайшли до кабінету. Бодянський відрекомендував мене.
Співак цього дня так і не з’явився.
— Треба, однак, все ж таки викликати нашого Рубіні, — сказав Гоголь. — Не я сам, а й Аксакови хотіли б його послухати... Надто Надія Сергіївна.
Вдруге я побачив Гоголя 31 жовтня уже в Аксакових.
Приїхавши, Гоголь люб’язно привітався, і знову, не побачивши співака-малороса, після першої склянки чаю, сказав Надії Сергіївні:
— Не будемо гаяти дорогого часу.
І попросив її заспівати.
— Що заспівати? — запитала вона.
— «Чоботи», — одказав Гоголь.
Надія Сергіївна проспівала «Чоботи», потім «Могилу», «Сонце низенько» та інші пісні. Гоголь лишився задоволеним співом господині, просив повторювати майже кожну пісню і взагалі був у чудовому настрої.
Заговорили про малоросійську народну музику, порівнюючи її з польською, великоросійською, чеською.
Пам’ятаю, заспівали ще якусь українську пісню навіть хором».

(«Культура і життя»,
14 січня 2009 року).

ГОГОЛІВСЬКИЙ ВЕЧІР У КУЛЬТУРНОМУ ЦЕНТРІ УКРАЇНИ В МОСКВІ
Серед ювілейних заходів, присвячених 200-річчю Миколи Гоголя, які протягом квітня провів Культурний центр України в Москві, відзначимо два найяскравіші – відкриття персональної виставки відомого українського графіка Сергія Якутовича та презентацію ювілейної збірки творів Миколи Гоголя “Вечори на хуторі біля Диканьки” (видавництво “Либідь”). Ця експозиція графічних творів нещодавно побувала в Парижі, у штаб-квартирі ЮНЕСКО, а відразу після Москви її побачать і в інших країнах Азії та Європи.
Сергій Якутович – добре знаний у Росії художник, тому москвичі досить жваво відреагували на відкриття виставки його творів. Поміж гостей Центру цього вечора можна було помітити багато друзів майстра, відомих митців, гоголезнавців та керівників українських громадських організацій міста.
Творців ювілейного видання – директора Державного спеціалізованого видавництва “Либідь” Олену Бойко, художника Сергія Якутовича та упорядника тексту, доктора філологічних наук Володимира Звиняцьковського – представив генеральний директор Центру, лауреат Шевченківської премії Володимир Мельниченко. У вступному слові він розповів присутнім про Гоголеві місця Арбату та містичне перетинання в цьому місці доль двох великих українців – Тараса Шевченка й Миколи Гоголя.
Сергій Якутович, бажаючи розкрити присутнім своє бачення постаті Миколи Гоголя та його творчості, сказав такі слова: “Гоголь пройшов через усе моє життя, і, як художник, я не знав, як до нього наблизитися. Я його бачив і знав, як знають себе, але не міг розповісти про нього... Коли ж я створював ці роботи, то хотів показати не себе на тлі Гоголя, а Гоголя в собі”. Він також мовив кілька теплих слів про Центр: “Гадаю, що в цьому будинку зібрана енергія української експансії в російську культуру, і дуже важливо, що Культурний центр України знаходиться в самому серці культурного життя Росії”.
Про підготовку ювілейного видання творів Миколи Гоголя розповіли Олена Бойко та Володимир Звиняцьковський, які протягом кількох років натхненно готувалися до великої дати у світовій літературі. У книзі вміщено статтю Володимира Звиняцьковського, в якій він досліджує складну й багатогранну постать Миколи Васильовича.
Присутній на вечорі відомий гоголезнавець, доктор філологічних наук, Шевченківський лауреат Юрій Барабаш привернув увагу присутніх до питання про національну самоідентифікацію Миколи Гоголя. “Гоголь увійшов до російської літератури, збагативши російську літературну мову, але при цьому душа в нього залишалася українською, – сказав він, зокрема. – Той дух, ті соки, які він увібрав з української землі, з історії, зі знань своїх предків, жили в ньому до самого кінця... І я хотів би подякувати творцям цієї збірки в першу чергу за думку й душу, вкладені в це видання, і навіть за вміщену саме першу редакцію “Тараса Бульби”, про яку часто намагаються не згадувати”.
Вітання авторові експозиції та представникам видавництва “Либідь” прозвучали від українського космонавта, двічі Героя Радянського Союзу, нині президента Товариства української культури “Славутич” Павла Поповича. Він із великою любов’ю пригадав про своє захоплення творчістю Миколи Васильовича ще з юнацьких років, подякувавши Сергію Якутовичу та Культурному центру за проведення цієї виставки. Прозвучали вітання й від “Будинку Гоголя” – меморіального музею і наукової бібліотеки, від московської школи № 59 ім. М. В. Гоголя, яких із Культурним центром України тривалий час об’єднує великий Гоголь.
Наприкінці вечора присутні довго не відпускали автора експозиції, бажаючи поспілкуватися й отримати автограф на листівці або книзі.

Юрій Безкровний.
м. Москва.

ПРИРОДНИЙ ВІРШОПИСЕЦЬ

Серед предків Миколи Васильовича Гоголя багато відомих і талановитих людей. Дід Панас Дем’янович Гоголь-Яновський здобув у Київській духовній академії настільки ґрунтовну для свого часу освіту, що вважався знавцем мов — латинської, німецької та інших. Батько письменника писав водевілі з українського народного побуту, які ставив на сцені домашнього театру.
На жаль, вельми скупими є повідомлення дослідників про родичів М. В. Гоголя по жіночій лінії. Біографам пощастило лише встановити, що дід одружився з Тетяною Семенівною Лизогуб, по матері — з сім’ї Танських. То були представники славного запорозького «лицарства», так поетично оспіваного в «Тарасі Бульбі». До цього знаменитого роду належить відомий полковник Київського полку, котрий був сподвижником Семена Палія в його визвольній боротьбі на Правобережній Україні. Незаслужено забутий і поет, дуже колись популярний — Василь Танський.
Пращур М. В. Гоголя, він жив і творив у XVIII столітті. Писав інтерлюдії, віршовані діалоги, бурлескно-гумористичні твори, які дуже цінувались, ходили по руках у списках. Було навіть кілька варіантів написаного у 1746-му пасхального вірша про перемогу Христа над бісом, пеклом і смертю. Сучасник українського письменника і церковного діяча Георгія Кониського Опанас Лобисевич повідомляв його 30 вересня 1794-го, що до наявного вже списку драми шукає інтермедії, створені «славним Танським, природним віршописцем». Добре слово про Василя Танського сказано і в присвяченій йому статті Енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона. У ній підкреслюється, що «можна простежити деяку спадкоємність між малоросійськими повістями Гоголя та інтермедіями, які писав Танський».
Ось так виявляється часом своєрідний зв’язок поколінь.

Володимир ШИЛЯЄВ.

ВЕЛИКИЙ КНИЖНИК
У 1855-1856 роках «Черниговские Губернские Ведомости» опублікували «Указания биографических сведений о замечательных людях Малороссии». Йшлося в них про книжки і статті, що стосувалися творчості Іполита Богдановича, Миколи Гоголя, Василя Капніста, Григорія Сковороди та багатьох інших письменників українського походження. Автором цієї вельми цінної праці був Григорій Миколайович Геннаді. Цікава людина: барон, багач, державний службовець, а за покликом душі — бібліофіл, книгознавець, історик, збирач літератури, шанувальник письменників, учених.
Прекрасне хобі — розшукувати біографічні матеріали про вітчизняних діячів, описувати їхні твори і праці про них — принесло йому славу бібліографа, чиї публікації і досі служать багатим джерелом з історії культури, зокрема й української. Ось хоча б створений Геннаді багатотомний «Справочный словарь о русских писателях и ученых, умерших в ХVIII и XIX столетиях, и список русских книг с 1725 по 1825». Серед тих «русских» багато було й українських, бо тоді всі вважалися «русскими».
Григорій Миколайович був першим бібліографом великого Гоголя, склав перший список книг майстра слова, зібрав про нього багатющі довідкові матеріали, в яких є дані про всі опубліковані на той час твори письменника, переклади їх на іноземні мови, критичні статті про автора, портрети, некрологи.
У спадщині Г. М. Геннаді — три списки іноземної і російської літератури про Крим. Це унікальний довідник, подібного якому досі ще ніхто не створив. У покажчику бібліотек у Росії автор описав близько 30 з них, розташованих на території України.
Так, нащадок грека і німкені, що все життя провів у Москві і Петербурзі та ще за кордоном, щедро прислужився й історії української культури. Невипадково багато своїх праць підписував псевдонімом, цілком на український лад — Григорій Книжник.
«Перед Гоголем должно благоговеть, как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям. Гоголь – истинный ведатель сердца человеческого! Самый мудрый философ! И самый возвышенный поэт должен благоговеть перед ним, как перед человеколюбцем!» (Т. Г. Шевченко, 1850 р., із листа до В. Рєпніної).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 01.05.2009 > Тема "Душі криниця"