Версiя для друку Обговорити в форумi

 Ми всією сім’єю читаємо, любимо і поважаємо «Кримську світлицю». Бо ви описуєте правдиву історію про воїнів ОУН-УПА. Це була єдина Українська Армія, в яку вірив народ як чесну і справедливу, яка боролася проти всіх окупантів. Пишете про молодих патріотів, хлопців і дівчат, які стали захисниками-добровольцями. Ви відроджуєте в нас все святе, що було знищено в усі часи окупантами, а це духовність, національна свідомість.
 Як нам зараз потрібні такий патріотизм, така правда, любов і доброта!
 Я – не дитина війни, я сирота війни.
 Так розпорядилася доля: коли мені ще й року не було, я залишилася без батька. То був час боротьби народу за свою незалежність. Боротьби жорстокої — не на життя, а на смерть.
 Молодь нашого села Буданова, що на Теребовлянщині, самовільно вступала в лави добровольців, з великим душевним піднесенням, щоб влитися в загони Української Повстанської Армії. Її кликав дух одвічного бажання творити нове життя, здобути українську державу або загинути в боротьбі за неї.
 А це були хлопці і дівчата: молоді, веселі, мрійливі, закохані. Прагнули щастя і радості. Серед них — і мої батьки. У цей час і народилося нещасне кохання. Тато, Дмитро Степанович Шумигора, 1919 року народження, мама, Марія Михайлівна, 1920 року народження, обоє жителі с. Буданова. У 1944 році вони одружилися.
 Тато у 18 років залишився круглим сиротою. На його очах процвітала страшна більшовицька окупація, яка нещадно нищила все українське. А ще жахливіше – це арешти української інтелігенції, вивіз людей у Сибір, розстріли. Ці жахи і розбудили в українському народі великий гнів та прагнення помсти — спонукали боронити свою гідність, спричинили спалах патріотизму.
 Тато був членом ОУН, вояком УПА. А мама долучалася до спільної праці: заготовляла їжу, ліки, одяг, все, що потрібно було, не шкодували ні сил, ні здоров’я.
 Хата, де жили батьки, була крайньою під лісом в кінці села. Неодноразово тато приходив з хлопцями-повстанцями, щоб повечеряти, переодягнутися. Маму почали висліджувати кадебісти. Одного разу застали, коли вона варила їсти, почали випитувати, для кого варить і де чоловік. У хаті все знищили, в піч кинули гранату, повибивали вікна. Забрали корову, курей та іншу живність. Маму заарештували. По кілька тижнів тривали допити, її били, кричали: «Бандерівка, скажи, де їхня криївка і хто там є!». Але мама нічого не сказала, непритомніла, бо була вагітна. Відпустили, та попередили: якщо щось запідозрять, то вивезуть. І так мама стала переховуватись, тільки деколи вночі приходила до своїх батьків. Невдовзі народила мене в чужій хаті. Сексоти доповіли, що народилася дитина. Енкаведисти робили облави в маминих батьків, шукали мене по сусідах, казали, що знайдуть дитину, а мама сама прийде до них, бо годує груддю.
 Але мене люди передавали з рук в руки по всьому селу, бо довше, як один день чи ніч, не тримали – боялися. Неодноразово, коли мене приносили до бабці, а люди підказували, що на вулиці є кадебісти, бабця замотувала мене у велику хустку і перекидала до сусідки через високий мур. Сусідка боялась йти мене забирати, слухала, аж серце затерпало, щоб я не заплакала. А я немов би відчувала, ніколи не плакала. Не раз, коли довго шукали мене, бабця думала, що, напевне, задушилася, бо не плаче.
 Тато декілька разів приходив на мене подивитися. Плакав, притискав до грудей, цілував і завжди говорив: «Що я тобі, дитино, можу дати? Лишаю тобі свою хату, щоб ти вернулася до неї і щоб жила як в раю, тож будь здорова і рости безжурно, без болю у своїм краю, у вільній незалежній Україні, за яку я буду боротися до смерті». (Це мені розповідала потім мати).
 На той час тато був поранений у праву руку, а рана була велика і не гоїлася.
 Маму таки вислідили кадебісти, кілька місяців сиділа вона в тюрмі. Але мамі вдалося змінити прізвище, і тоді вона стала менш підозрілою.
 НКВД вишукувало бандерівців кожен день, влаштовувалися нескінченні облави. Та, незважаючи на тяжкі умови, продовжували діяти боївки ОУН. Виконуючи оперативне завдання, тато перебував в с. Папірня. За доносом сексота енкаведисти оточили місце, де знаходилась криївка. «Бандера, здавайся!» — кричали. Татка хотіли зловити живим, але він стріляв по ворогах, аж доки не скосила його ворожа куля. Кажуть, він загинув зі словами: «За самостійну Україну!».
 Його тіло і ще трьох повстанців привезли в с. Буданів і поклали біля тюрми. Думали, може, хто прийде впізнати і подумки попрощатися. Через вікна енкаведисти слідкували за трупами. Вночі кудись вивезли, і де викинули, ніхто не бачив. Я могили таткової не знала, тільки весь час ходила до батькової хати, як він мені заповів, ніби до чогось святого, як на сповідь, як на молитву, бо все там мені нагадує про тата.
 Коли мені було три рочки, ми з мамою повернулися до рідної батьківської хати, де все було понищено і розвалено. Мама трохи підремонтувала хату, і так ми жили. Я завжди запитувала, де мій татко, коли прийде до нас. Мама розповідала, що він тут був, може, пішов до лісу, і колись прийде. Я увесь час поглядала на той ліс, із кожної стежини його виглядала. А хто йшов із лісу, я всіх запитувала, чи не бачили мого татка. А коли йшов якийсь чоловік, я кожного запитувала, чи він не мій тато.
Тату, я повернулася
 в свою хату,
Посадила калину крислату.
Росте калина, розквітає,
Тільки тебе, тату, немає.
 Тата рідного я не докликалася. Прийшов до нас вітчим, коли мені було п’ять років. Я закінчила середню школу. Вступила в медучилище. Залишилася працювати в рідному селі. По сусідству вийшла заміж. Поставили ми з чоловіком нову хату. Після смерті моєї мами вітчим батьківську хату продав. Але вона в душі моїй залишається як вічний свідок, як святиня, де щось високе і таємне, де все дороге і рідне, болюче, бо зрощене повстанською кров’ю. Там відгукується батьківський дух, він немов би шепоче мені: «Прийди, прийди до мене, бо могили моєї ніколи не знайдеш».
 Пекучий біль і туга за батьком, його змарнованим життям не полишає мене і донині.
 Ми не маємо права забувати ті шляхи, якими ви йшли до омріяної волі, незалежної України. Але не волю, а смерть прийняли.

 Оксана ЛАСЬКО.
с. Буданів Теребовлянського
району Тернопільської обл.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 01.05.2009 > Тема ""Білі плями" історії"