Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3197)
З потоку життя (6418)
Душі криниця (3506)
Українці мої... (1465)
Резонанс (1503)
Урок української (988)
"Білі плями" історії (1672)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ВЕСЕЛКА
В╕рш╕ нашого дитинства


Р╤ДНА МОВА
З дитинства мо╖ батьки навчали мене любити свою Батьк╕вщину з кв╕тучими садами, безмежними...


В╤РШ╤ НАШОГО ДИТИНСТВА. ╤ван ДРАЧ
Перша зб╕рка поез╕й ╤вана Драча «Соняшник» побачила св╕т 1962 року.


«У КОЖНО╥ ФЕ╥ БУВАЮТЬ ПРИ╢МН╤ МОМЕНТИ...»
В гостях "Джерельця" ╕з сво╖ми поез╕ями Наталка ЯРЕМА, Наталя МАЗУР ╕ Ксенислава КРАПКА


НАЙКРАЩ╤ УКРА╥НСЬК╤ МУЛЬТФ╤ЛЬМИ ВС╤Х ЧАС╤В
6 кв╕тня св╕т в╕дзначив День мультф╕льм╕в. Це свято було засноване 2002 року М╕жнародною...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #17 за 24.04.2009 > Тема ""Джерельце""
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#17 за 24.04.2009
«РОДИНА, РОДИНА – ЦЕ ВСЯ УКРА╥НА!»

М╤Й Д╤ДУСЬ – СПРАВЖН╤Й СКАРБ!

Мене звуть Боса Катерина. Вчуся у шостому клас╕ Журавл╕всько╖ загальноосв╕тньо╖ школи. Живу в маленькому мальовничому сел╕ Журавл╕вка С╕мферопольського району у Криму. В мене ╓ гарна дружна с╕м’я: батько Серг╕й, працю╓ вод╕╓м, мама Наталка – бухгалтер ╕ маленький братик Дениско, який ще ходить до дитсадка. Ми завжди намага╓мось допомагати одне одному, розум╕╓мо ╕ п╕дтриму╓мо кожного у скрутну годину. Але у нас, як ╕ в кожн╕й родин╕, виникають невеличк╕ образи м╕ж батьками ╕ д╕тьми. Тод╕ я йду ╖х вир╕шувати до найближчо╖ людини – свого д╕дуся. В╕н уважно вислуха╓ та дасть щиру пораду. П╕сля розмови з ним ста╓ легше на серц╕ та тепл╕ше на душ╕.
Звуть мого д╕дуся Фалько Борис Федорович. Народився в╕н 5 липня 1940 року в сел╕ Голуби Липоводолинського району Сумсько╖ област╕ у багатод╕тн╕й с╕льськ╕й родин╕, основою яко╖ була праця. З дитячих рок╕в в╕н допомагав батькам, маленьким хлопчиком пас гусей, а згодом ╕ кор╕в. Р╕с д╕дусь непосидющим, спритним та допитливим хлопчиком. Щоб вчитися, доводилось ходити до школи п╕шки у село Са╖ за 5 к╕лометр╕в в╕д ╖хньо╖ осел╕. Вчився д╕дусь старанно, на в╕дм╕нно, незважаючи на те, що домашн╕ завдання доводилося виконувати на луках, де п╕сля школи д╕ти пасли кор╕в.  
У 1955 роц╕, п╕сля зак╕нчення семир╕чно╖ школи, д╕дусь п╕шов вчитися на тракториста, а пот╕м працював у р╕дному колгосп╕.
З 1959 до 1962 року д╕дусь служив у ╕нженерно-техн╕чних в╕йськах Радянсько╖ Арм╕╖. С╕льський юнак побачив, як живуть люди у великому м╕ст╕, ходив у музе╖, зустр╕чався з ц╕кавими досв╕дченими людьми. Там в╕н здобув середню осв╕ту.
Вернувшись додому у село, в╕н побачив безроб╕ття та убог╕сть. У маленьк╕й хатинц╕, дах яко╖ був вкритий соломою, тулилась багатод╕тна родина. Разом з батьком та мат╕р’ю там мешкали ще брати та сестри з╕ сво╖ми вже с╕м’ями. Тод╕ м╕й д╕дусь разом з╕ сво╓ю старшою сестрою та ╖╖ чолов╕ком пере╖хали до Криму.
У 1963 року в╕н почав свою трудову д╕яльн╕сть в радгосп╕ «Партизан» (зараз це ВАТ «Партизан» С╕мферопольського району) трактористом у виноградарськ╕й бригад╕. Там в╕н зустр╕в та покохав вродливу працьовиту д╕вчину Катерину, яка згодом стала його дружиною, ╕ мо╓ю бабусею. Директор радгоспу вид╕лив молод╕й с╕м’╖ невеличку квартирку, а з мебл╕в у них було лиш зал╕зне л╕жко, дерев’яний ст╕л та ст╕лець. Молодята не були у розпач╕, бо у них в с╕м’╖ панували кохання, вза╓морозум╕ння, теплота та н╕жн╕сть. Через р╕к у них народився хлопчик Юрко. Але б╕да сп╕ткала ╖хню родину, через п╕вроку померло маля. Тяжко перенесло утрату подружжя, але, як кажуть, б╕да не приходить одна, через р╕к л╕кар╕ поставили молод╕й ж╕нц╕ страшний д╕агноз: потр╕бна операц╕я по видаленню нирки. В т╕ часи це була дуже складна операц╕я. Але й ц╕ перешкоди дол╕ вони витримали ст╕йко.
Далекоглядний юнак розум╕в, що майбутн╓ села – це широке с╕льське впровадження механ╕зац╕╖ у с╕льське господарство та осв╕чен╕ фах╕вц╕, ╕ тому в╕н вступив на навчання до Кримського техн╕куму механ╕зац╕╖ на спец╕альн╕сть техн╕к-механ╕к. П╕сля зак╕нчення працював ╕нженером з техн╕ки безпеки, старшим ╕нженером з птах╕вництва, ╕нженером з трудом╕стких процес╕в.
За час трудово╖ д╕яльност╕ м╕й д╕дусь зарекомендував себе грамотним фах╕вцем, ум╕лим орган╕затором. Працював з повною енерг╕╓ю та знанням справи, багато уваги прид╕ляв пост╕йному зростанню р╕вня техн╕чно╖ бази виробництва, ╖╖ ефективност╕, зменшенню матер╕альних, ф╕нансових та трудових затрат. За це багато раз╕в його нагороджували грошовими прем╕ями, грамотами та ц╕нними подарунками. В╕н – дипломатичний та наполегливий у вир╕шенн╕ завдань, принциповий, вимогливий до себе ╕ колективу роб╕тник╕в. Бере участь у сусп╕льно-громадському житт╕, неодноразово його обирали депутатом м╕сько╖ ради. Користу╓ться заслуженим авторитетом серед односельчан. Виростив гарну доньку – мою маму. В шаф╕ д╕дуся лежить багато вдячних лист╕в з╕ школи в╕д вчител╕в за гарне виховання доньки.
Два роки тому померла його дружина, моя люба бабуся. Тяжко перен╕с цю утрату наш д╕дусь, але вся наша с╕м’я п╕дтриму╓ його, стара╓мось, щоб в╕н менше сумував, ходимо до нього у гост╕, допомага╓мо йому по господарству.
Я знаю: багато д╕тей люблять сво╖х д╕дус╕в, але мен╕ зда╓ться, що м╕й д╕дусь – найкращий. В╕н – розумний та дбайливий господар, допомага╓ наш╕й мам╕ виховувати нас, його онук╕в. В╕н – добрий, дуже любить д╕тей, а ще працьовитий, самотужки збудував великий гарний будинок. Кожна цеглина була старанно викладена його руками. В╕н вм╕╓ не т╕льки все майструвати, вм╕╓ гарно шити, в’язати ╕ нав╕ть вишива╓. А як╕ гарн╕ млинц╕ в╕н пече!
Мен╕ з д╕дусем легко та весело, а ще в╕н дуже розумний, в╕н не т╕льки може розв’язувати задач╕ з математики, а й допомага╓ мен╕ у комп’ютерних ╕грах. ╤ тому я хочу побажати йому м╕цного здоров’я, довгих щасливих рок╕в життя. Дякую Богу, що я маю такого д╕дуся. Низько вклоняюсь тво╖м щирим рукам, м╕й любий д╕дусю!
Катерина БОСА,
учениця 6-го класу Журавл╕всько╖ ЗОШ С╕мферопольського району.

Добрий день, улюблене «Джерельце»!
Звертаються до тебе сестрички Мазко ╤ра ╕ Наташа, учениц╕ 8-го «а» класу Орл╕всько╖ ЗОШ Роздольненського району АР Крим. Травень багатий на свята, але найб╕льшим святом було, ╓ ╕ залиша╓ться 9 травня – День Перемоги над фашистською Н╕меччиною.
Нема╓ тако╖ родини, в як╕й не згадували б у цей день сво╖х прабабусь та прад╕дус╕в, як╕ перенесли вс╕ жахи ц╕╓╖ в╕йни. Ця страшна под╕я не об╕йшла стороною ╕ наш р╕д. Ми хочемо на стор╕нках сво╓╖ улюблено╖ газети розпов╕сти про долю наших р╕дних, спогади про яких передаються в наш╕й с╕м’╖ ╕з покол╕ння в покол╕ння. Низький укл╕н вс╕м, хто захистив нас в╕д фашизму, збер╕г життя на земл╕.   
╤ра, Наталка МАЗКО.

НЕВМИРУЩА ПАМ’ЯТЬ
Велика В╕тчизняна в╕йна... Минуло багато часу, але пам’ять про т╕ страшн╕ роки живе в серцях тих, кого вразили жахи ц╕╓╖ в╕йни. Кожен р╕к 9 травня ми з╕ сльозами на очах згаду╓мо ╖х – б╕йц╕в, як╕ захищали р╕дну землю та вс╕х безневинних жертв найстрашн╕шо╖ в╕йни XX стол╕ття.
Укра╖нську ж землю в╕йна зачепила найб╕льш болюче. У кожн╕й родин╕ вона лишила незагойн╕ рани в╕д втрати р╕дних та близьких.
Трет╓ покол╕ння наших людей не зна╓ в╕йни. Наш╕ д╕дус╕ й бабус╕, батьки й матер╕ зросли в мирний час, але пам’ять про ту в╕йну в╕дгуку╓ться болем у ╖хн╕х серцях. ╤з покол╕ння в покол╕ння передаються спогади про р╕дних та близьких, як╕ грудьми заступили шлях фашистськ╕й навал╕.
Вл╕тку я побувала у тому сел╕, де народилася моя бабуся. Переглядаючи альбом, я побачила пожовт╕лу фотокартку. З не╖ на мене дивилися два усм╕хнених юнаки у в╕йськов╕й форм╕. Бабуся пояснила, що це м╕й прад╕дусь Олекс╕й та його бойовий товариш Петро. Цю фотокартку зробив в╕йськовий кореспондент, яку прад╕дусь проносив ╕з собою протягом ус╕╓╖ в╕йни. Я попросила бабусю б╕льше розпов╕сти мен╕ про бойовий шлях прад╕дуся. Ось що вона мен╕ пов╕дала.
До в╕йни м╕й прад╕дусь працював бригадиром тракторно╖ бригади в р╕дному сел╕ на Полтавщин╕. Коли почалася в╕йна, в╕н одержав наказ супроводжувати всю техн╕ку в глибокий тил. Техн╕ка була евакуйована в Узбекистан. Там ╖╖ передали в руки м╕сцево╖ влади, а сам╕ попросилися на фронт.
З листопада 1941 року м╕й прад╕дусь на фронт╕. В╕н ╕ його товариш Петро стали артилеристами. Захищали Москву, стояли на смерть в боях на Курськ╕й дуз╕. Вноч╕ в╕д постр╕л╕в гармат, м╕номет╕в було св╕тло, як удень. Зранена земля стогнала п╕д ногами, але наш╕ солдати вистояли. За геро╖зм ╕ мужн╕сть прад╕дуся нагородили орденом «Червоно╖ з╕рки» та медаллю «За в╕двагу». Коли наша арм╕я перейшла в наступ, полк, в якому служив прад╕дусь, п╕д╕йшов до Дн╕пра. Уже було видно золот╕ куполи Ки╓ва. Н╕мц╕ укр╕пили правий берег Дн╕пра, зробили його неприступним. Наш╕ б╕йц╕ на човнах, на плотах переправлялися на той берег, але з ворожих укр╕плень ╖х легко обстр╕лювали. Ск╕льки тод╕ полягло наших б╕йц╕в – нав╕ть важко сказати. Вода у Дн╕пр╕ була червоною в╕д кров╕. Наша артилер╕я прикривала п╕хоту, яка переправлялася на правий берег Дн╕пра, вела вогонь по ворожих укр╕пленнях. Бабуся казала, що коли прад╕дусь розпов╕дав ╖й про цей б╕й, у нього були сльози на очах. Ки╖в було зв╕льнено, але дуже дорогою ц╕ною.
Прад╕дусев╕ не довелося штурмувати Берл╕н. В╕н брав участь у визволенн╕ столиц╕ Чехословаччини – Праги. Це був останн╕й, але дуже важкий б╕й. П╕д час бою було смертельно поранено його бойового товариша. В╕н помер на руках прад╕дуся, не доживши до перемоги л╕чен╕ дн╕.
╤ ось бабуся показу╓ мен╕ ╕ншу фотокартку. На н╕й високий сивий чолов╕к сто╖ть, схилившись перед обел╕ском, де похован╕ наш╕ во╖ни. Це м╕й прад╕дусь. У склад╕ делегац╕╖ в╕н побував у Чехословаччин╕, знайшов могилу, де поховано його бойового товариша, поклонився ╖й, поклав кв╕ти.
З кожним роком р╕д╕ють ряди ветеран╕в. Нема╓ вже серед них ╕ мого прад╕дуся Олекс╕я, але пам’ять про нього, як ╕ про вс╕х во╖н╕в-визволител╕в, живе в наших серцях.
╤рина МАЗКО,
учениця 8-го «а» класу Орл╕всько╖ ЗОШ.
Роздольненський район.

НЕ ЗАБУВАЙМО…
Ж╕нка ╕ в╕йна... Ц╕ поняття не сум╕сн╕. Ж╕нка да╓ життя, в╕йна його забира╓. По-р╕зному складалася ╖хня доля п╕д час в╕йни 1941–1945 рр. Багато ж╕нок п╕шли на фронт ╕ воювали на р╕вн╕ з чолов╕ками, були нагороджен╕ орденами ╕ медалями. А деяк╕ потрапили у фашистську неволю, зазнавши таких понев╕рянь ╕ знущань, що важко нав╕ть уявити.
Не оминула ця тяжка доля ╕ мою прабабусю Тоню. 30 листопада 1941 року ╖╖ р╕дне село Орл╕вку захопили н╕мц╕. Прабабус╕ тод╕ виповнилось 15 рок╕в. А весною 1942 року ╖╖ та ще багато молодих д╕вчат ╕з нашого району посадили у вагони, в яких перевозили худобу, ╕ в╕дправили до Н╕меччини. Поселили ╖х у бараках, як╕ стояли в котлован╕, а поряд був розм╕щений п╕дземний завод. Прабабуся спочатку працювала на кухн╕, де готували ╖жу в’язням. Не думаючи про насл╕дки, вона ховала п╕д одягом листя з капусти, шматочки сиро╖ картопл╕ ╕ приносила сво╖м подругам у барак. За це ╖╖ могли спалити у газов╕й камер╕. П╕зн╕ше ╕ прабабусю перевели на завод. Почуття голоду не покидало в’язн╕в весь час. Так само ╖х не полишало бажання вирватися на волю, дихнути на повн╕ груди пов╕трям р╕дного краю. Вона та ╖╖ подруги весь час думали про втечу, але високий насип, вартов╕ на вежах робили цю мр╕ю незд╕йсненною. Так минали дн╕, роки.
У табор╕ все част╕ше чули вибухи снаряд╕в, наближався фронт. Одного дня н╕мц╕ не повели в’язн╕в на завод, зачинили ╖х у бараках, а сам╕ сп╕шно залишали таб╕р. Прабабусин барак стояв близько до насипу ╕ його охороняли не н╕мц╕, а югослави. Вони сп╕вчували в’язням ╕ залишили двер╕ бараку зачиненими. Люди вискакували з нього ╕ б╕гли до насипу. Не вс╕м пощастило вибратися з котловану. В’язн╕ були дуже ослабленими. Мо╖й прабабус╕ пощастило вибратися на насип, вона допомагала ╕ншим. Дно котловану почала заливати вода. Н╕мц╕ в╕дкрили дамбу, щоб знищити вс╕х в’язн╕в. А ╖х у зачинених бараках залишалися сотн╕. Вони благали про допомогу, але вода швидко прибувала. Над╕╖ на порятунок не було. Пощастило врятуватися т╕льки к╕льком десяткам в’язн╕в. ╤ вони з жахом дивилися, як зникали п╕д водою сотн╕ ╖хн╕х товариш╕в. Страшна тиша запанувала навкруги.
Повертаючись з полону, прабабуся мр╕яла побачити сво╖х р╕дних, поклонитися р╕дн╕й земл╕, дихнути на повн╕ груди, але пережите важким тягарем лежало на ╖╖ серц╕. Цей тягар залишився на все життя.
По-╕ншому склалася доля мо╓╖ друго╖ прабабус╕ Гал╕. Вона – родом з Полтавщини. ╥й виповнилося 16 рок╕в, коли ╖╖ ╕ сотн╕ ╕нших д╕вчат посадили у непристосован╕ вагони ╕ в╕дправили до Н╕меччини. З перших хвилин вона ╕ ╖╖ подруги думали про втечу. Д╕вчата роз╕брали дошки у п╕длоз╕ вагону. Коли потяг зупинився вноч╕ недалеко в╕д Кременчука, пропускаючи в╕йськов╕ ешелони на сх╕д, д╕вчата вил╕зли з вагону, ╕ лягли м╕ж рейками. Потяг по╖хав, а вони кинулись у л╕сок, який близько п╕дступав до дороги. Додому повертатися не можна було. Прабабуся п╕шла до сво╓╖ далеко╖ р╕дн╕, яка жила неподал╕к. Там вона переховувалася до тих п╕р, поки наш╕ в╕йська не зв╕льнили ц╕ м╕сця в╕д фашист╕в. А пот╕м п╕шла на фронт. Була сан╕таркою, медсестрою, л╕кувала поранених, багатьом врятувала життя.
Як людям, як╕ перенесли страх╕ття в╕йни, вдалося вистояти ╕ не втратити людську г╕дн╕сть? Як╕ б страждання ╖м не довелося перенести п╕д час в╕йни, п╕сля перемоги вони працювали, ростили д╕тей, виховували в них добро ╕ людян╕сть.
Ми, молоде покол╕ння, повинн╕ вчитися у них жити, берегти мир ╕ спок╕й у наш╕й держав╕. У наших руках наша доля, наше майбутн╓, ╕ я хочу, щоб наступним покол╕нням н╕коли не довелося п╕знати страх╕ття в╕йни. Низький укл╕н вс╕м, хто захистив нас в╕д фашизму, збер╕г життя на земл╕.
Наталка МАЗКО,
учениця 8-го «а» класу Орл╕всько╖ ЗОШ.
Роздольненський район.

ТА ДАЛЕКА В╤ЙНА…
Чи зна╓ш ти ╕стор╕ю сво╓╖ кра╖ни, чи поважа╓ш ти перемогу над н╕мецько-фашистськими загарбниками у Велик╕й В╕тчизнян╕й в╕йн╕? Чи бережеш ти у сво╓му серц╕ розпов╕дь бабус╕ про траг╕чну долю прад╕да, який в╕ддав життя задля того, щоб, народившись, ти. в╕дкривши сво╖ оченята, побачила мир ╕ спок╕й, щасливих батька та мат╕р?
Пам’ятати про безсмертний подвиг свого народу в роки Велико╖ В╕тчизняно╖ в╕йни, я вважаю, – обов’язок кожного громадянина Укра╖ни.
Був червень 1941 року… Св╕танок… Випускникам тод╕ здавалося, що вони зустр╕чають нове життя, та н╕хто й не п╕дозрював, що зам╕сть нього зустр╕нуть… смерть. Почалася велика «священна». Д╕вчата не знали, що завтра ╖хн╕ хлопц╕-однокласники стануть захисниками В╕тчизни, що ц╕ною свого життя наближатимуть шлях до перемоги. Ми не пам’ята╓мо ╖хн╕х ╕мен ╕ пр╕звищ, але завжди пам’ятатимемо те, що вони для нас зробили.
Не можна применшувати роль укра╖нського народу у «священн╕й» в╕йн╕. Згадаймо хоча б геро╖чну двохсотп’ятдесятиденну оборону Севастополя – символ мужност╕, ст╕йкост╕, незламност╕ духу? Чи не трагед╕╓ю укра╖нського народу стала перша оборона Ки╓ва? Це не т╕льки небачена втрата, а й вт╕лення надзвичайно╖ сили, патр╕отизму, не т╕льки глибока рана на т╕л╕ багатостраждально╖ дол╕ укра╖нського народу, але й подвиг кожного окремого во╖на-героя, якому не судилось повернутись.
Вчитаймося в рядки к╕нопов╕ст╕ О. Довженка «Укра╖на в огн╕». Якою с╕рою, жорстокою масою автор змальову╓ окупант╕в – ╕ з якою горд╕стю говорить про духовну велич укра╖нських людей!
Вони, во╖ни-визволител╕, г╕дно пронесли прапор свободи над р╕дною укра╖нською землею, над землями народ╕в, поневолених фашистами. См╕лив╕, мужн╕, високоморальн╕, вони не втратили житт╓вих ╕деал╕в нав╕ть у роки хаосу. Вони подарували нам щастя: кожного дня бачити мирне, безхмарне небо…
╢вген╕я АВДАШКОВА,
учениця 11-го «а» класу школи-г╕мназ╕╖ № 3.
м. Красноперекопськ.

Микола ЧЕРНЯВСЬКИЙ
ВОГНЕННА БАЛАДА
Поема

«…Наш дитячий будинок не встигли евакувати. У р╕дний Полоцьк ув╕рвались фашисти. Настали важк╕ дн╕. Д╕тей нашого дитбудинку фашисти хот╕ли зробити донорами – брати у нас кров для сво╖х поранених.
За наказом партизанського штабу, д╕тей треба було вивести до л╕су.
Дв╕ст╕ д╕тей – знесилених, з-п╕д сам╕с╕нького носу у фашист╕в вивели й винесли на сво╖х руках наш╕ б╕лоруськ╕ партизани.
За д╕тьми ╕ пораненими партизанами прил╕тав льотчик лейтенант Олександр Мамк╕н, перевозив ╖х на Велику землю. В╕н зробив в╕с╕м рейс╕в. Пот╕м був десятий – останн╕й, вогненний… 10 кв╕тня 1944 року…».
З╕ спогад╕в Маргарити
Яцуново╖.

Лейтенант МАМК╤Н:
Весною,
Як гр╕м прогуркоче,
Зеленим дощем
 прошумить,
На мить
Проясняються оч╕ –
Зда╓ться,
Р-5 м╕й летить…
Зда╓ться,
Сиджу я в каб╕н╕,
Слухняний штурвал
 у руках.
Зоря –
Мов льодиночка синя,
Л╕так,
Мов стривожений птах.
В╕н –
То залетить за хмарину,
То хутко п╕рна╓ в блакить…
Невже за якусь там хвилину
Фашисти його
 можуть збить?

Невже в╕н крилом
 перебитим
Востанн╓ гойдне
 в вишин╕?...
Я чую все:
«Мамк╕н, на вил╕т!..»
╤ чую виразно,
Не в сн╕.

Я чую:
«Щасливо вертатись!
Сашко, будь живий
 ╕ здоров!..»
До наших
Я мушу прорватись, –
Й вернутись
За д╕тьми ╕знов!

Не хочеться думать,
 пов╕рте,
Що може у будь-яку мить
Фашист-хрестоносець
 в пов╕тр╕
Як коршун-хижак налетить.
Мен╕, коли щиро
признатись,
Доводилось падать, гор╕ть…
Давно розучився боятись –
Не вперше роблю перел╕т.

Та все ж в╕дчуваю: бол╕ти
Душа почина╓.
О, жах!
З╕ мною ж тут –
Сироти-д╕ти!
╥х доля –
У мене в руках!..

Ну, як там
Найменшенький… Вова…
Худенький,
Годочк╕в зо п’ять…
Саджав у л╕так –
Ан╕ слова,
Не плакав,
Що н╕жки болять…

Земля п╕д╕ мною дим╕лась,
Пекуче на серц╕ було:
«Якби партизани
 сп╕знились,
Щоб, хлопче,
З тобою було?».
Мурашки проб╕гли по т╕лу,
Коли уявив соб╕ знов:
Ось л╕кар-фашист
Шприц нац╕лив,
Щоб з хлопчика
Висмоктать кров!
Щоб пот╕м в н╕мецьк╕м
Шпитал╕
Карателю кров оцю влить,
Щоб в╕н, як очуня╓,
Й дал╕
М╕г нищить, вбивати,
Палить!..
…Знов т╕ло
Вогнем пронизало,
Згинь,
Щезни, жахливий кошмар!..
Чим оч╕ мен╕ враз заслало?
Хто вдарив по крилах
З-за хмар?!
* * *
«…Мен╕ було всього чотири роки, ╕ в мо╖й пам’ят╕ мало що лишилось, але це пам’ятаю: в л╕таку було дуже т╕сно, ╕ кожного з нас особисто садив дядя льотчик…».
З╕ спогад╕в
Володимира Фаринки.
«…Над л╕н╕╓ю фронту його атакували ворож╕ винищувач╕. ╤ п╕дпалили. Л╕так Мамк╕на палав у неб╕, мов смолоскип. Льотчик в╕в л╕так, а сам гор╕в…».
З╕ шк╕льного твору.
ВОЛОДЯ:
Хоч мало,
Та я пам’ятаю т╕ жахи.
Забути ж не можу н╕як,
Як льотчик знесилених
Брав нас п╕д пахви,
Усаджував вс╕х у л╕так.
Мов батько,
Ласкаво над кожним
 схилявся,
Горнув до грудей,
Примовляв.
Шепнув ╕ мен╕:
– Л╕така налякався?
Н╕коли ╕ще не л╕тав?
Затим по гол╕вц╕
Так н╕жно погладив
╤ руку поклав на плече…

Пов╕к не забуду я
Рук ваших, дядю,
╤ ваших прив╕тних очей.
Так,
Я розум╕в тод╕
 зовс╕м ще мало,
╤ втямить не м╕г я,
Що з нами було.
Чому в л╕таку
Усе глухо тр╕щало,
╤ руки,
Й обличчя мен╕ пекло?..

Як т╕льки тод╕
Ви змогли приземлиться,
П╕дбитий л╕так
До сво╖х дотягти…
Вогонь на шолом╕
╤ на рукавицях…
Чим, дядю п╕лоте,
Вам допомогти?..
* * *
«…пам’ятаю, як у землянц╕ мене посадили на нари, на яких лежав льотчик. Обличчя його було все в оп╕ках, в╕н марив, тягнувся кудись руками. Згодом я д╕знався, що в нього згор╕ли нав╕ть лямки парашута, а окуляри вплавилися в лице…»
З╕ спогад╕в
Володимира Фаринки.

ВОЛОДЯ:
Я сид╕в,
У найдальший забившись куточок,
Т╕н╕-сполохи б╕гали
По обличчю
╤ по плечу…
Я тебе запитав:
– Вам не боляче, дядечку льотчик?..
Ти ж, мабуть,
Не почув…

* * *
ЛЕЙТЕНАНТ МАМК╤Н:
А-а-а… Володя…
Здоров… Це я… Мамк╕н.
Ти пробач:
Я кричав ╕ стогнав.
╤ тривожив, напевне,
 до ранку.
Тоб╕ жалю
╤ страху нагнав?..

Я все чув,
Хоч ╕ був непритомний,
Як тв╕й голос було
 не почуть?
Ти тепер у сво╖х,
Не бездомний,
Н╕мцям скривдить тебе
Не дадуть!

Чи болить мен╕?
Так, любий друже,
Не проходить:
Пече ╕ болить…
Ах, як в небо ще хочеться дуже,
Та л╕так м╕й уже
Не злетить.

Там, у л╕с╕,
З над╕╓ю в пар╕
День ╕ н╕ч мене будуть
Чекать:
Ось-ось вилечу я
╤з-за хмари,
Знову виб╕жать радо
Стр╕чать!..

Ех, коли б я
На рейс ще хоч вижив!
Хай би н╕ч,
Т╕льки б вил╕т який!...
Там я д╕вчинку
В л╕с╕ залишив,
Нам дивилась усл╕д
З-п╕д руки…

Бачиш:
Руки й лице обгор╕ли.
Глянь:
У рани вгриза╓ться скло…
Та душею я
В хмарах у б╕лих:
Полечу я ще –
Смерт╕ назло!..

Св╕жий в╕тер
Без диму ╕ саж╕
З вишини мен╕
Веч╕р прин╕с.
Ти пов╕р,
Я не зм╕г би ╕накше,
Як ╕ ви
Сиротою ж я р╕с…
* * *
«…В╕с╕мнадцятеро д╕тей, в тому числ╕ ╕ я, не дочекались його. В╕н помер в╕д оп╕к╕в, але ми про це не знали. В╕н нам об╕цяв, що ще встигне зробити рейс ╕ забере ус╕х.
Ми лишилися в партизанському загон╕, разом з народними месниками пройшли весь вогненний шлях…».
З╕ спогад╕в
Маргарити Яцуново╖.

МАРГАРИТА:
Нас в╕с╕мнадцять
залишилось.
Не гн╕ватися ж,
Сл╕з не лить!..
Вдивлялись в небо ми
Щосили:
Чи не гуде?
Чи не летить?

╤ загуло,
╤ налет╕ло!
Не зор╕ –
Свастика в очах!
Я за блокаду
Посив╕ла:
Як пережить було
Той жах?..

Та все ж була
В душ╕ над╕я,
Хоч дим блокадний
Оч╕ ╖в, –
В╕н, мов в╕д сонця,
Пор╕д╕╓
В╕д зв╕стки:
«Мамк╕н прилет╕в!..»

Хто ж знати м╕г,
Що десь в шпитал╕,
В жахлив╕ сутен╕
Ночей,
Ви «Д╕ти, д╕ти!» –
Все кричали,
Бинти зриваючи
З очей.

Хто ж думать м╕г:
Кр╕зь л╕т хуртечу
Я вас зустр╕ну
Все одно:
У цей весняний
Тихий веч╕р
Я вас побачила в к╕но –

У льотн╕й форм╕.
Повн╕ сили.
Усм╕хнен╕ ╕ молод╕
Ви у л╕так д╕тей садили
У веч╕р цей,
Як ╕ тод╕.

Так н╕жно брали ви
Руками
Зовс╕м знесилених, малих.
Ми старшеньк╕,
Неначе мами,
В дорогу лаштували ╖х.
* * *
«…У нього був парашут, ╕ в╕н м╕г вистрибнути ╕ врятуватись. Але парашут був один, а в л╕таку – 13 ос╕б. В╕н би один врятувався, а вс╕ д╕ти загинули б…».
«…В╕н загинув, але лишився жити. Залишившись назавжди з нами…»
З╕ шк╕льних твор╕в.

ЛЕЙТЕНАНТ МАМК╤Н:
Я ж сказав:
Допоки б’╓ться серце –
З небом розлучатися
Не см╕й!
Той,
Хто стр╕вшись з смертю –
Роз╕йдеться,
Буде жити,
Неп╕двладний ╖й!

Я в каб╕н╕ –
Чую гул мотору.
Я в пов╕тр╕ –
Ледь гойдну крилом.
Над Ушацьким
Л╕совим простором –
Хочу в╕днайти аеродром.

Може, знов побачу
У смерканн╕
Палахк╕ сигнальн╕╖ вогн╕.
В мене зараз
Лиш одне завдання –
Пролет╕ть кр╕зь час,
Кр╕зь давн╕ дн╕.

╤ завдання
Виконаю радо:
Це ж загиблих
 бойовий наказ.
Партизанська де ти, де
Бригадо?
Вогнища, чому ж
не видно вас?

Тут колись я
Проривався з бо╓м,
Нин╕ ж небо –
Мирне, голубе…
Чую –
Назива╓те геро╓м,
Не вважаю
Я таким себе.

Я н╕коли в бронз╕
Чи в гран╕т╕,
Не збирався жить,
Стоять в╕ки.
Я хот╕в, щоб у висок╕м жит╕
Д╕ти
Знов збирали сокирки.

Щоб палали в неб╕
Лиш з╕рниц╕,
Гр╕м грим╕в над ними
Ще ╕ ще.
Обсипав дитяч╕ н╕жн╕
Лиця
Житт╓дайним золотим
Дощем.

Як мен╕ усм╕шкам
Не рад╕ти
╤ п╕сням –
Я сам сп╕вать любив!
Коли б м╕г –
Д╕тей в усьому св╕т╕
В╕д вогню,
В╕д горя б захистив!..

…Я лечу,
Кр╕зь зоряну хуртечу,
Через небуття ╕ забуття.
Чи ж пол╕т такий м╕й
Безконечний,
Як любов,
Як пам’ять,
Як життя?

Стогне в╕тер.
Т╕нь крила в╕дкрито
Пада на будинки,
На траву.
Дивляться з-п╕д рук
У небо д╕ти –
Я лечу…
Я з вами…
Я живу!..
Переклав з б╕лорусько╖
Данило КОНОНЕНКО.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #17 за 24.04.2009 > Тема ""Джерельце""


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7181

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков