НОВЕЛА – Тюл╕! Гардини! Штори!!! – вибрикувало шляхом худе циганча, розтягуючи за собою прозорий, н╕би з товару, що його рекламувало, шлейф куряви. По-справжньому доб╕рний сув╕й пилюки розмотувався вже за «Жигулями», що цугикали сл╕дом ╕ щедро сипали закличними сигналами. Вузька с╕льська вуличка, придавлена, мов праскою, жаром полуденного сонця, повол╕ оживала. Десь брязнуло в╕дро, десь заскрип╕ла хв╕ртка. А на городах, як╕ хвилю тому здавалися мертвими, зворухнулися хусточки пол╕льниць ╕ бл╕денькими, злиняними метеликами спурхувалися до за╖жджого авто, над яким, наче в╕трила, розгорталися-надимались як╕ т╕льки хочеш тканини. Вочевидь, яскрав╕ узори справд╕ кликали, якщо й соб╕ заради них покинула вона ч╕ткий виплеканий орнамент р╕дних грядок. Та передовс╕м увагу привернула повновида стара циганка. Може, без моторошно╖ проникливост╕ в з╕ницях, а так – дуже схожа на ту, колишню. Тод╕ цигани стояли табором у долинц╕ за селом. Не б╕гала, як ╕нш╕ (хоч би й К╕ндрат╕вна), до них ворожити: хата не к╕нчена, д╕ти мал╕... Поралася в подв╕р’╖, коли п╕дтоптана циганка проходила мимо. ╤ кинула, мов кам╕нчиком: «Гарн╕ хати буду╓ш! Але житимеш у них сама!». – Вибирайте тюль! – у смаглявих руках захвилювалися-замерехт╕ли барви. Диви, наче зна╓! У зал╕-бо на в╕кнах тюл╕ де-не-де пос╕клися: годилось би пом╕няти. ...Тод╕ циганчине «пророцтво» перемололось у м’ясорубц╕ будн╕в, здр╕бн╕ло ╕ забулось. Не згадалось ╕ коли помер чолов╕к. Майже побудувались, ╕ще заасфальтувати, штахети поставити й можна було починати жити, а в нього – серце... Не згадувалося, бо д╕ти зак╕нчували навчання й ось-ось мали повернутися до села молодими спец╕ал╕стами, а додому – господарями власних окремих к╕мнат – виб╕лених ╕ обставлених... – К╕ндрат╕вно, т╕льки поглянь! – до товаришки. Краса – оч╕ вбира╓! По розцяцькованому капрону – блакитнющ╕ незабудки! Завб╕льшки з добрий полумисок. Штори в зал╕ – син╕ми горохами: н╕би навмисне до таких тюл╕в! – По дев’ятнадцять! – циганка вихоплю╓ запитання з самого погляду. ╤ показу╓ ще одн╕. Так само розцяцькован╕, але – у величезних, червоних – аж оч╕ рвуть! – ромашках. Як-як? ╫ер-берах? – По двадцять дв╕! – раптово п╕дскаку╓ циганча, завваживши ще б╕льший захват. ...О, власн╕ д╕ти не були такими спритними! Тих╕ й сумирн╕, вони, одначе, повлаштовувались у далеких м╕стах, на село надсилаючи зр╕дка х╕ба що тонюн╕ конвертики лист╕в. Спочатку то ще над’╖жджали – за якоюсь куркою, городиною, а пот╕м – ╕з тих же конвертик╕в: «Дешевше купити, н╕ж тратитись на бензин...». «Тут м’ясо – н╕ по чому...». «На базар╕ й молочне, й овоч╕ – св╕ж╕ш╕...». Тод╕-то й занадились у довг╕ самотн╕ вечори циганчин╕ слова. Ут╕м – держалася. Абрикоси згодовувала поросят╕, ог╕рки терла качкам ╕ – чекала, поки схаменуться. Чекала ╕ – сапала, косила, гляд╕ла хату. – К╕ндрат╕вно, як╕ ж?! – хоч душа вже тр╕потить у вогн╕ дивовижних – як ╖х там? – гербер. – Зв╕сно, ц╕ кращ╕! – в’язне смолою чорне хлоп’я. – Але ж дорожч╕!.. – У город╕ так╕ по двадцять п’ять розм╕тають! – щиро дивиться у в╕ч╕ циганка. ...В город╕! Знають-бо, що туди не на╖здишся: ╕ траса – далеко, ╕ автобуси – раз на тиждень. Часом нав╕ть жах охоплював: що те м╕сто?! Нев╕стка он працю╓ на якомусь там комп’ютер╕. Вимкнуть електрику – все! Куди под╕неться? А сапа й лопата, дякувати, розетки не просять! Воду й тепло в╕др╕жуть – як вижити? А тут – криниця в подв╕р’╖, дрова – осьдечки, в ярку – благодать! Або не стане в крамниц╕ одягу? Тепер люди – н╕ прясти, н╕ ткати!.. Тут по шафах лах╕в – не л╕нуйся т╕льки перешивати! А як – хл╕ба?.. Тут – п╕ч на п╕вкухн╕ л╕тньо╖. Рогач╕, д╕жечки, всяке начиння. Жорна – й т╕ п╕д штандарами оно куняють. Прихован╕ про чорний день. Зрештою, що та трикамерна квартирка – ще й на ш╕стнадцятому поверс╕ – проти цього прив╕лля?! Город, садок, дворище, веранда, зала – хоч конем грай!.. Ото лише тюл╕в нових треба. Метр╕в ╕з... – У мене й грошей таких нема! Бодай гривню скиньте! – А тюль гарний, хоч криком кричи! – Ж╕нко, за що купили, за те й прода╓мо! – переморгу╓ться з малим циганка. – Але, так ╕ буде, вважу п╕вгривн╕. – Ет, була не була!.. К╕ндрат╕вно, до пенс╕╖ позичиш?! П╕сляоб╕дн╓ сонце й дал╕ обсмалю╓ село, мов на рожн╕. А смеркатиме – за якусь годину все буде полляте. В хатах – сут╕нь ╕ прохолода. Боса нога м’яко ступа╓ по килимку. А в╕кна – в╕д св╕жих гер... гербер – аж розпира╓! Ще б пом╕няти штори з син╕ми горохами – на так╕ сам╕ кв╕тчаст╕! ╤ в такий затишок, у цей рай – та не вернутися? Бреше циганка! Приглушити рад╕о, в╕дхилити ледь-ледь новий тюль ╕ – вслухатися та вдивлятись. ╤ сьогодн╕. ╤ завтра. ╤... довго ще? А це вже ск╕льки вийде. Марина ПАВЛЕНКО. м. Умань Черкасько╖ област╕.