Версiя для друку Обговорити в форумi

Залишивши позаду гостинну Кіровоградщину, автобус тримав курс на Черкаси… У дорозі я довго думав про героїчну родину Караташів, про давню мрію Володимира Михайловича перейменувати Кіровоград у Богунськ. Згадував і слова нашої читачки із Запоріжжя: «Як корабель назвеш, так він і попливе…».
Дійсно, якби Дніпропетровськ перейменували у Січеслав, а Кіровоград у Богунськ, то у нас було б уже три обласних центри з «козацькими» назвами! Поки що цей почесний статус має тільки Запоріжжя. Місто і регіон не з найкращою аурою; так вже історично склалося – і екологія, і склад населення не сприяють суттєвому оздоровленню – фізичному і духовному. А ось якби кіровоградці одного чудового ранку усвідомили себе «богунцями», то тут зміни були б суттєвішими. Через 30-40 років за рівнем національного патріотизму наздогнали б львів’ян.
Якщо ж говорити про Черкаси, то це древнє місто над Дніпром ніякого перейменування не потребує. Воно й так є історичним у квадраті. Колись усіх українців у Росії називали черкасами. І у цьому старовинному козацькому місті після «відсидки» опинився Олександр Баховець, колишній керівник молодіжної підпільної організації «Соколи», яка діяла на Волині. У цьому плані Олександру Силовичу навіть трохи пощастило. Бо міг би опинитися у Донецьку, Горлівці, Маріуполі, а то й зовсім поза межами України. Бо колишніх націоналістів не пускали на Західну Україну, і навіть у Центральній могли опинитися хіба що «везунчики долі». Для «бандьор» існували Сибір, Казахстан, Урал, Середня Азія… Там, будь ласка, обживайтеся, пускайте коріння… У крайньому випадку – Південний Схід України. Але Олександр Баховець, який у підпіллі мав псевдо «Олесь», не був би самим собою, якби не спробував зачепитися за щось більш вартісне, аніж прикордонний Маріуполь чи шахтарська Горлівка.
Втім, усе по порядку. Народився Олександр Баховець 7 серпня 1928 року в місті Ковелі, що на Волині. Тоді цей край був у складі Польщі, тож і вчитися Сашкові довелося в польській школі. Добре, що хоч дитячі роки він провів при Благовіщенській церкві, був під постійною опікою Союзу Українок. Настоятелем церкви тоді був отець Іван Губа – свідомий українець, іменем якого пізніше назвали одну з вулиць Ковеля.
Польський шовінізм відвойовував плацдарм за плацдармом, але й українці не сиділи склавши руки… І церква діяла, і молодіжна спортивна патріотична організація «Сокіл» скрізь організовувала своїх симпатиків. Ідеї «Сокола» на Волині поширювали Самійло Підгірський, член Української Центральної Ради, пізніше – посол Польського Сейму і Микола Косач, брат Лесі Українки, голова Ковельської «Просвіти».
Вчителькою Сашка була його тітка – Єлизавета Тарасевич, яка свого часу закінчила Вільний Український Університет у Празі. Вчила вона і двоюрідного Сашкового брата – Ростислава Новичевського. Славко був інвалідом з дитинства, до школи не ходив, але наполегливо займався самоосвітою. Разом із братом він читав твори історика Михайла Грушевського на березі річки Турії, біля знаменитої Козацької верби. Зрозуміло, що попри асиміляторську політику панської Польщі, значна частина волинських хлопчаків виростала патріотами України. Тож не могли вони не чинити спротиву гітлерівцям і радянській владі. Просто не могли! Те покоління виховувалося церквою, а вона на той час ще була по-справжньому християнською і дуже патріотичною. Церква значною мірою нейтралізувала потужний асиміляторський пресинг Польщі та більшовицької Росії.
Парадокс, але націоналіст Баховець жодного дня не вчився в українській школі! Спочатку ходив до польської школи, а після 1939 року «совіти», не довго думаючи, зробили з неї… російську. Українська мова вивчалася як окремий шкільний предмет.
* * *
«Феномен Баховця» варто б вивчати нинішнім просвітянам. Бо хіба змогли б тягатися з Олександром Силовичем нинішні випускники київських, кіровоградських, одеських, харківських україномовних шкіл із «дутим» статусом? Колишній керівник «Соколів» заткнув би їх усіх за пояс! Отже, мовний статус школи – це ще не все. Треба, щоб формувалося громадянське суспільство, щоб українською ідеєю перейнявся великий відсоток молоді. Відкриті наказом «згори» українські школи апріорі не можуть бути патріотичними. От якби «знизу»… Зібралося кілька сотень активних батьків, підібрали патріотичних учителів… Оце був би «прорив»! Але у нас лише невеличкий відсоток шкіл сформувався саме за таким принципом. Більшість таки «згори», по-чиновницьки. Відповідно і результат скромний.
* * *
Мої нові кіровоградські знайомі запевняли, що в їхньому місті вже не залишилося жодної російської школи. Думаю, що така сама картина і в Черкасах, куди я приїхав, нагостювавшись у родині Караташів. Але цього не скажеш, походжаючи вулицями міста… Відсоток україномовної молоді тут не такий уже й великий. Добре, якщо третина буде… Заради інтересу деякий час постояв біля української школи. Чимало батьків, проводжаючи дітей аж до шкільного подвір’я, розмовляли з ними російською, а діти цією ж мовою відповідали. Може, у шкільних коридорах усі переключались на українську? Не знаю, в середину не заходив.
Добре, що хоч онуки Олександра Силовича – україномовні. Та й дружина Алгіна Василівна також. Хоч і походить з родини військовослужбовців, довго жила в Росії… Але коріння у неї – українське, певно, Силович іншу і не взяв би. Але це вже я трохи забігаю наперед. Аби розповісти нашим читачам усе по порядку, треба знову повернутися у грізні сорокові роки минулого століття.
* * *
Якщо поляки полонізували, а «совіти» русифікували, то німці взагалі усі школи розігнали. У школі, де вчився Олександр, відкрили «механічну» школу. Бо таки ж слов’яни щось повинні були робити для Рейху. Тому Сашко вчився у нововідкритому токарному цеху. Проте, згодом і цю школу закрили… Але довго бити байдики не довелося, бо «підвернулася» робота у друкарні. Справа в тому, що робітники, які працювали там раніше, виявилися справжніми козаками! Вони забрали усі шрифти, друкарські машини, фарби, папір та й… подалися в УПА. Як допомагати рідній армії, то допомагати! І словом, і ділом. На місце старих робітників німці почали підбирати молодь. Тому юний Баховець легко «працевлаштувався». Проте, німчура даремно раділа. ОУН не сиділа склавши руки, а почала обережно працювати і з новонабраним контингентом. Сашко почав виконувати деякі дрібні доручення підпільників. Старші, придивившись до кмітливого і веселого юнака, який ніколи не падав духом, почали доручати йому все більше й більше…
Фронт у цей час докотився до Ковеля. Німці евакуювали молодь на польську територію. Але родині Баховців вдалося уникнути насильного вивезення, вони самотужки переїхали у Люблін, і Олександр знову влаштувався на роботу в друкарню. Але фронт стояв на місці, далі не рухався і тому, щоб бути ближче до рідних місць, Олександр переїхав у Холм і влаштувався робітником у друкарні при монастирі на Даниловій горі. На роботу його приймав сам Огієнко. Він поставив юнакові декілька запитань, уважно вислухав відповідь. Потім сказав:
– Ідіть і працюйте. Гроші будете отримувати в касі щодня. Все одно довго не пропрацюєте… Але нікому не хваліться, скільки отримуєте. Згода?
Виявилося, що за перший день роботи Сашко отримав стільки грошей, скільки зазвичай отримує майстер протягом місяця. Чому митрополит був таким щедрим, сказати важко… Напевно, зрозумів, що свідомий юнак віддасть усі борги – і церкві, і Україні. Розумів і те, що біженцям потрібні гроші. Певно, і сам готувався до ролі біженця, усвідомлюючи, що від тої «свободи», яку принесе на своїх багнетах Червона армія, краще бути подалі.
* * *
Тоненька ниточка підпілля знайшла Олександра Баховця і в Холмі. Фронт швидко покотився далі, аж до Варшави, тож родина Баховців могла повернутися до Ковеля. Сашко зміг продовжити навчання у школі, тільки вже, як я і говорив, – у російській. Нова влада виявилася такою, що не боровся б з нею хіба тільки ледачий… Або ж безнадійний боягуз. Звичайно, людей, паралізованих страхом, тоді теж не бракувало. Але Баховців це не стосувалося. Безстрашними виявилися і Ростислав Новичевський, і Дем’ян Підгірський, Віктор, Віталій, Сергій та Зоя Самчинські, Галина Наумчик, Іраїда Янківська, Іван Артишук, Леонід Саган, Петро Павлович та інші. Усього до патріотичного гурту «Соколи» входило 16 юнаків та дівчат.
Ковель, як великий залізничний вузол, займав дуже вигідне місце у самому центрі волинського Полісся. Це розуміла і радянська влада (тому нетерпляче взялася за русифікацію шкіл), розуміло і керівництво УПА… Тому діяльність «Соколів» була скерована саме на підтримку військових структур УПА-«Північ», зокрема сотні «Сивого» та «Кубика».
Підлітки виявляли неабияку винахідливість, розклеюючи листівки та забезпечуючи повстанців медикаментами. А ще вони постійно розшукували зброю та набої на місцях боїв. Траплялося, що отримували тяжкі каліцтва… Це була ризикована справа, але їм так хотілося допомогти своїм старшим братам, які були в УПА! Настрої їхніх ровесників добре передає пісня:

В чорні ночі нам не спати
Із тривогами своїми.
Всіх кривавих окупантів
Проженемо з України.
Ми не вийдем з того бою,
Ми не станем на коліна.
Стали ми на смерть з тобою,
Щоб не вмерла Україна!

А ще юнаки вели постійну розвідку і повідомляли про все командирів УПА з допомогою тайнопису. Часто попереджали про можливі облави, а траплялося, що робили і зовсім неймовірні речі: тяжкопоранених повстанців доправляли до Ковеля і влаштовували в… армійський госпіталь.
Керував підпільниками, як я вже і казав, – Олександр Баховець на псевдо «Олесь». Організація була не малою, та й активність була на належному рівні, тому органи НКВД таки напали на слід «Соколів». Їхній однокласник Іван Слабушевський бачив, як юнаків заарештовували і кидали до «воронків». Довелося «соколятам» пройти через усі жахи «дознаній»… Після тортур – вирок, а потім – тюрми і концтабори. «Олесю», як керівнику організації, дали 15 років каторжних робіт, іншим – по 10 років.
Свій строк Олександр відбував на Колимі. Мив золото, видобував свинець та уран. Умови були надзвичайно важкими, тому й смертність – високою. Може, якби не смерть «батька народів», то не вижив би Сашко… Але амністія врятувала йому життя. Встиг відбути дев’ять з половиною років каторжних
робіт.
* * *
Дивився я на Олександра Силовича і думав: на ньому каторга «відбилася» найпомітніше. А був же таким юним і завжди усміхненим хлопчиком! Просто дитиною… Але твердість і ясність думки в ньому відчувається і тепер. Якби ж тільки не болячки, нажиті на каторзі… Однак «Олесь» і тепер ні про що не шкодує, навпаки, каже, що якби довелося повернутися в ті далекі роки, то був би значно радикальнішим, активнішим. І, певно, подався б до УПА.
Батьківщина не забула героя. У 2007 році Олександра Баховця нагородили Орденом «За заслуги». Указ про нагородження підписав сам Президент Ющенко. Вручали нагороду в черкаській філармонії, зала була переповненою…
Коли ми впродовж двох вечорів розмовляли з Олександром Силовичем, він намагався пригадати найцікавіше. Згадав і таке:
– Якось у Луцькій тюрмі, коли я лежав закривавлений і скатований на цементній підлозі, мене запитав інший в’язень, який також після допитів лежав поруч: «Скажіть мені, юначе, а ви знаєте – звідки прийде зоря свободи?». Дивне таке запитання… Я не знав, що відповісти. А він мені й каже далі: «Зоря свободи прийде з-за Дніпра… Запам’ятайте, друже, якщо від когось почуєте таке гасло і такий відгук, то можете довіряти такій людині на всі сто відсотків…».
Це було в 1946 році, а десь у 1949-му, на Колимі, я почув від українця-каторжанина початок гасла чи цього своєрідного пароля і зміг правильно відповісти йому. Що то за радість була – якби ви тільки могли собі уявити! Очевидно, це гасло ходило серед підпільників. Можливо, лише в якійсь одній організації, а може, воно було «всеволинським»… Так чи інакше, гасло було на озброєнні у найсвідоміших, наймужніших людей. І перший, луцький, в’язень і другий – колимський справили на мене дуже хороше враження. Зрештою, хіба тільки вони? Цвіт української нації був у таборах…
* * *
А я подумав про те, що це повстанське гасло свідчило про… жагу соборності. Може, це був своєрідний міф про велику, могутню, прекрасну Наддніпрянську Україну? Міф не дуже-то й спирався на реалії, адже що там казати – Волинь і Галичина були набагато «свідомішими». Але, тим не менше, він був дуже корисним, адже об’єднував Західну і Східну Україну, принаймні, у свідомості повстанців.
Може, це й випадковість долі, але Олександр Силович сам став своєрідним символом – боровся на Волині, а після колимських таборів оселився у Черкасах. І живе над Дніпром. І виховує тут онуків. Оленка і Андрій – уже не волиняни, вони – черкащани. Ще одна ниточка, яка зв’язує лісовий, повстанський край із батьківщиною Тараса Шевченка. Хіба це не актуально зараз? І хіба заради цього не варто було жити?
* * *
В один з вечорів я наспівав Олександру Силовичу повстанську пісню, яку співали хлопці з УПА-«Південь». Поцікавився думкою колишнього волинянина: де і коли могла виникнути ця пісня? Чи не могли її співати ще у 1920–1921 роках? Відповісти на це складне питання Олександр Силович не зміг, однак пригадав, що чув її раз чи два на схилах Дніпра… Очевидно, під час зустрічей з ветеранами УПА. Але від кого саме? Цього вже не пригадує… А я собі подумав: як же ми запізнилися із пошуком колишніх повстанців! Років 10 тому їх було втричі, а може й уп’ятеро більше! Багато таємниць вдалося б розкрити. А тепер на таких, як Силович, лягає непомірне навантаження. Скільки ж іще хочеться розпитати… А де вони візьмуть час? У перервах між уколами та крапельницями?
До речі, Олександр Баховець ще й пише. Його перу належать оповідання: «Тілогрійка», «Мармелад», «Фарби», «Чистильник», «Підривник»… Деякі з них він об’єднав у книги «Колима», «Мисливці за сонцем», деякі поетичні твори увійшли до збірки «Коло Скіфії».
Виявляється, колишній політв’язень добре знає скіфський період нашої історії, був знайомий із першовідкривачем «Золотої пекторалі», відомим ученим і археологом Борисом Мозолевським. Неодноразово друкувався у періодичних виданнях Черкас та Луцька.
* * *
Варто було б сказати, що окрасою останніх сорока років життя Олександра Баховця була і є його вірна дружина – Алгіна Василівна. Молодою вона була справжньою красунею, а головне – мала гарні, променисті очі… Погляд видавав її неймовірну доброту, людяність. З такою подругою легше було долати труднощі. Виростили двійко діток, мають трьох онуків. Життя ніби вдалося. Якби ж тільки не хвороби… Попри все, Олександр Силович пише четверту книжку. Тож побажаємо йому міцного здоров’я, адже так хочеться, щоб встиг…
Сергій ЛАЩЕНКО.
Черкаси – Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 17.04.2009 > Тема "Українці мої..."