Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА

І ТАКЕ БУВАЄ
І таке буває, що Всевишній, достеменно відаючи про наперед уготовану долю особистості, дає людині кілька талантів, аби вона могла перемикати на кілька програм свого хисту, як ото тепер перемикають радіо чи телевізор. Звісно, якщо життя цієї людини припало на сатанинський період правління більшовизму. Саме так трапилося ще в молодому житті пана Василя Олексійовича Кобилюха...
Пан В. О. Кобилюх – виходець із галицького села Журавники Пустомитівського району Львівщини. Міркую так, що журавницька жура за долю України цілковито заполонила душу сільського хлопця Василя, бо відразу ж після закінчення навчання у Львівській фельдшерсько-акушерській школі в 1953 році сміливо пішов за спрямуванням державних органів охорони здоров’я на роботу в глибокі села. Там він успішно й старанно працював і, працюючи, уважно спостерігав за зміною слів у рідній мові. Це призвело до придбання філологічної літератури і навіть купівлі в 1958 році «Словаря української мови» Б. Д. Грінченка. У тому ж році з першого разу вступив на навчання до Львівського університету ім.І. Франка на філологічний факультет, українське відділення. У Храмі рідного Слова в душі було щоденне свято. Навчання було успішне й захоплююче. Професор Коструба П. П. і Возний Т. М. порадили йому поцікавитися витоками української словесності, тобто Санскритом і Семикнижжям «РІҐВЕДИ». Якби ж то не така жвава реакція та не енергійне зацікавлення отими праісторичними джерелами нашої мови вголос у відкритих розмовах, то й закінчив би вчасно навчання. А так – маєш: виключили – викинули за «пам’ять» і за вихваляння, що прочитав у бібліотеці книжечку, видану у Варшаві в 1883 році О. О. Потебні «Объяснения малорусских песен», в якій автор дає 40 тисяч років походженню українських колядок та щедрівок. Наступного дня тієї книжечки вже не було на тому ж місці та відмовляли студентам у її користуванні. Чого, бач, захотів: джерело витоків рідної мови та її літературного слова ще студент переніс із пропагованого москвинами XIV ст. н. е. аж на 40 тисяч років до н. е. Крамола! І геть його з університету!
«Визволителі» не сподівалися, що В. Кобилюх таки захистить свою дипломну працю аж у 1997 році на тему: «Українська мова і Санскрит». Вступив у 1958 році. Виходить, що навчався у вузі аж 39 років (!). Що ж то можна зробити за той час? Закінчити медінститут і працювати терапевтом, не забуваючи філологію ні на мить. Пише вірші, записує прадавні слова та прізвища, цікаві топоніми та гідроніми. Живе медициною, а дихає рідною словесністю... Обидві науки поєднались навіки з Божим благословенням. Нині має чимало наукових праць. У 2003 році видав монографію «Українські козацькі назви у Санскриті» із праісторією української мови.
А третя програма – це Божа іскра. Поезія! Мало було панові Василеві омивати рідне слово чистою, джерельною і тому живою водою, як святим Благословенням, українського Санскриту. Він узяв та й на папір уклав невеличку збірку «Прийшла до мене Україна», котра складається із трьох частин: «Прийшла до мене Україна», «З коханням живе Україна», «Все найкраще дітям».
І тим найкращим для дітей є «своя хата, своя правда і сила і воля», тобто Україна.
Прийшла до мене довгождана Україна,
Як сонце вранці, стиха розбудила світ.
Блакитно-золотава юна переміна:
Всміхнувся Тризуб –
наш прадавній Божий цвіт.
Вірш, який дав назву збірці, є суцільною ейфорією від самої лише думки, що Україна стала незалежною державою. Автор, як мені добре відомо, глибоко розуміє, що сучасна Україна ще не є українською, тому й просить своїх земляків: «Дітей своїх навчіте волю оцінить».
Полюбляє пан Василь риторичні запитання, які концентрують увагу читача на важливих віхах української історії та стосунках її творців із Господом.
Чому нам Бог
дає страхітливі терпіння?
Вже триста літ
за незалежність боротьба.
Тепер іще пройти крізь ядерне горіння?
Чи спроба це на вірність,
чи в чоло стрільба?
Цікаво простежити трепет серця нашого українця, його вболівання – молитву за визволення України з-під більшовицького ярма. Маю на оці поезію «Літняний роздум 1991 року».
Тисяча суцвіть горіло на каштанах,
Тисяча долонь тримало ті свічки,
Тисяча очей всміхалося весняно,
А мільйонам люду далось це взнаки.
Трикуплетна мініатюра, написана в день ще зрощуваної жаги Незалежності нашої держави (24 серпня 1991 року) розпочинається числівниковою анафорою, котра викрешує у читача не тільки могутність духу українців, але й пам’ять тисячоліть.
Так виглядає, що автор не вправлявся в особливих манерах чи стилях поетичного письма. Для нього головне – патріотичні ідеологеми, котрі могли би стати рятівними кругами в житейському океані України.
Безумовно, його Слово – плоть від плоті народу. Народнопісенний лад поезії В. Кобилюха надзвичайно близький і доступний читачеві. Хоч названа збірка, по суті, є громадянською лірикою, та справжніми перлами виблискують чисто побутові вірші чи вірші для дітей. Ось традиційна киця сіла на полицю й ніби очка промиває та й «...на глечик, що на печі, скоса поглядає». Безумовно, там теж традиційна для киці сметанка. А ось:
Зацвіла й зазеленіла
Рідна яблунька моя.
Нині густо побіліла
Біля неї вся земля.
Пан Василь Кобилюх – член Української Асоціації письменників Західного регіону, філолог-мовознавець (санскритолог), дипломований лікар-терапевт вищої категорії – попри всі його житейські болі, попри болі його уярмленого краю у своїй поетичній творчості не має ноток смутку чи розпачу. Ці людські болі у його книзі «Українські козацькі назви у санскриті» стають гнівом на окупантів, а поетичне Слово срібноголового автора збірки «Прийшла до мене Україна» буяє радістю життя, глибокою вірою в незнищенність української нації.
Надія КРЕМІННА.
м. Львів.

ВАСИЛЬ КОБИЛЮХ: «ПРИЙШЛА ДО МЕНЕ УКРАЇНА...»

*  *  *
Прийшла до мене довгождана Україна,
Як сонце вранці, стиха розбудила світ.
Блакитно-золотава юна переміна:
Всміхнувся Тризуб –
наш прадавній Божий цвіт.
О милі друзі! Розділімо скарби волі
Із ближнім мирно й справедливо
в кожну мить.
Минуться сльози материнської недолі.
Дітей своїх навчіте волю оцінить.
Ті всі страшні століття я не дармувала,
Не раз мене предвічний люд наш виглядав,
Та вороги в Сибір провідників загнали,
Проте борня тривала вибухом заграв.
А град війни і штучний голод, і розпука,
І смерть героїв і народних героїнь...
Колючим дротом пов’язала нас розлука,
Щоб нам згасить до волі дум найменшу тінь.
А щоб ніхто не вгледів хоч на мить свободи.
Брехню, як летаргію, дали на обмін.
Лишень Чорнобиль розбудив ім’я народу,
Лунає світом досі той скорботний дзвін.
Чому нам Бог дає страхітливі терпіння?
Вже триста літ за незалежність боротьба.
Тепер іще пройти крізь ядерне горіння?
Чи спроба це на вірність, чи в чоло стрільба?
То звідки, Боже, шлеш ті муки нам без міри?
...І чути голос віщий із далеких хмар:
– Я вибрав лиш тебе нести мій хрест довіри.
І за величний подвиг шлю небесний дар.
Ти витерпіла всі призначені страждання
Й ні разу не забула про свою мету –
Щодня ти дарувала світові світання.
Віднині визнаю Вкраїну за святу!..
Прийшла! Прийшла вже Україна промениста!
Немов Божественна молитва пресвята,
Блакитно-золотава, мила і пречиста,
Щоб Тризуб усміхався нам на всі літа.

ЛІТНЯНИЙ РОЗДУМ 1991 РОКУ

Тисяча суцвіть горіло на каштанах,
Тисяча долонь тримало ті свічки,
Тисяча очей всміхалося весняно,
А мільйонам люду далось це взнаки.
...Відспівали примусово-урочисто.
І каштани погасили всі вогні...
Бо новий світанок ясний і пречистий
З неба шле нам срібні крила літняні.
Ох, якби ж Господні крила світанкові
Важкохвору Україну підняли
Та й до волі – до всесвітньої любові,
Як до першого причастя, довели.
24 серпня 1991 р.

ГУЦУЛЬСЬКЕ СЯЙВО

Я бачив у горах, як сонце родилось,
Як хмари лукаві до нього тулились.
Тулились, ласкалися тілом своїм,
Аж соромом личко покрилося їм.

Як сонце-дитина грайливо сміялось,
В розкішний вінок із колосся убралось.
Засяла по юному – видно здаля –
У шатах барвистих гуцульська земля.
Орлиний там хор із найвищої гірки
Так лунко співа в супроводі сопілки.
Там запах чарівний повітря п’янить,
Там думи буяють і серце горить.
Там воля гуляє, шумить верховіття,
І трави шепочуть, танцюють суцвіття.
Там скали співають крилаті пісні
Про Довбуша славу, про славнії дні.
Там радістю віє на кожній вершині,
А гори сягають у простори сині,
Долини там мріють у срібній імлі
І в росах вмиваються очі землі...
Я бачив у горах, як сонце заграло,
Веслом золотим усі хмари змітало,
Малому гуцулу вдихнуло життя,
І, взявши за руку, вело в майбуття.
1965 р.

В ДЕНЬ НАШОЇ СВОБОДИ

Україно-ненько, усміхнися!
Ворог покида свої сліди...
Подолай-но кволість, підведися:
Сонце Волі сходить з-за гряди.
Сурми клич зі Львова вже почули...
Станьте рівно: ми не кріпаки –
Горді лемки, бойки та гуцули,
Волиняни й вільні козаки.
Білий з Чорним Черемошем злився
Й Волю понесли аж до степів.
Київ, як столиця, зголосився,
Обіймає дорогих братів.
Сонце ясно Тризуб освітило,
Обрій золотом обняв блакить.
Бог говорить з нами терпеливо.
І дарує ту щасливу мить.
Підведися, мудрий мій народе,
Як лілея пишна, засвітись,
Подолай Чорнобиль та незгоди
І молитвою до Бога озовись.
Озовіться, наші патріархи,
Не шукайте в душах злих ідей:
Ви ж не завойовників монархи,
Тільки Божі слуги для людей.
Віру зодягніть в одну оздобу,
Як веліли наші вчителі,
Моноліт створіте із народу,
Потім слави ждіть уже самі.
Лиш тоді наш день свободи стане
Радості предвічним джерелом,
Як Шевченко, пильно все огляне,
Нас обійме, герб і знамено.

ГОЛОС ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Полеглим борцям за волю України
в кривавих боях XX століття.
Сутуга важка мені серце супонить,
Як злісно-пекучий залізний обруч.
Чавунне безсилля мене вже хоронить...
Та я виглядаю Вкраїну з-за круч.
Чому ж ти, кохана, в віках забарилась?
Чи сили не маєш осяяти світ?
Чи криця навіки тобі поломилась?
В недузі згубила свій гордий політ?
Рятуйся, княгине! Бо час викрадає
У нації славної бажану мить.
Оспалих збуди, боягузів здолаєм,
Бо діти хотіли б на волі пожить.
Злий кат хай рубає старі ешелони,
Що нації віз у безлюддя страшні,
Освітять твій шлях отих душ мілійони,
Що прагли скидати кайдани свої.
Тих душ мілійони замучених катом
Опорою стали для лиха його ж,
Бо гинули друзі святі і завзяті,
А кров їх для ката – затруєний корж.
Звитяжцю! Сміливо йди гордо й далеко
З предвічним гербом у нечувану рать!
Блаженний твій стяг і Господня безпека
Тобі допоможуть ярмо подолать.
Бо прийде Вкраїна, як матінка рідна
Із праці приходить до рідних діток,
Обійме нас, браття, одурених, бідних,
А край благовісний освятить нам Бог.

НАЙМЕННЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Коли валуєвці вовками вили
Над кожним українським словом,
І весь народ, немов в тюрму всадили
Без школи, книжки, лиш із Богом.
З єдиним Богом. З рідним словом давнім
Народ ішов у світ без України,
Її історії змагань і слави,
Стогнав, як у проваллі від руїни.
Важкий той стогін наших українців
Збудив людей, як грім дитинку,
Збудив наш войовничий дух трипільців
І розбудив нам Лесю Українку.
Її ще звали Квітка Ломикамінь,
Де сила впертого коріння
Лама граніт держав-імперій знаних
На звичне дроблене каміння.
Наймення це світами покотилось.
Цареві серце заскрипіло...
Шевченка думи знову відновились,
Вкраїна ще раз заяскріла.
На вівтарі свободи України
Не лиш творцем працює Леся,
Та вічна назва сторожує вміло
В борні й до неба піднялася.
– Візьми наш стогін український,
Буди щодня, як грім дитинку,
Не дай приспати Божий дух трипільський,
Свята для нас, о Лесю Українко.
12 серпня 2006 р.

ПОБАЖАННЯ

...То ж хай береже вас Господнєє ОКО
Під теплим промінням найбільших щедрот.
Хай ласку, здоров’я та успіх дарує
Любов і пошану подасть вам народ.
м. Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 03.04.2009 > Тема "Душі криниця"