Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3242)
З потоку життя (6478)
Душі криниця (3520)
Українці мої... (1466)
Резонанс (1508)
Урок української (992)
"Білі плями" історії (1675)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
В╤СНИК УКРА╥НСЬКОГО КРИМУ
Якнайвище п╕дн╕май, Василю, сво╖ в╕трила, щоб п╕д ними якнайшвидше Крим повернувся в р╕дну для...


СПОГАДИ ПРО ╤ВАНА КЛИМ╤ВА-ЛЕГЕНДУ
пропону╓мо спогади Григор╕я Петровича ВАШК╤ВА (1912 р.н., мешканця с. С╕лець) про ╤вана...


«В╤Н БУВ СПРАВЖН╤М ПАТР╤ОТОМ...»
У ц╕ скорботн╕ дн╕ висловлю╓мо щире та глибоке сп╕вчуття близьким пок╕йного, кохан╕й дружин╕...


«ТАКЕ П╤Д СИЛУ Т╤ЛЬКИ КОЗАКУ: СВО╢ РОБИТИ МУДРО Й ТЕРПЕЛИВО...»
Нашому кримському укра╖нському побратиму Олександру Польченку цими днями виповню╓ться 65 л╕т!


Данило КОНОНЕНКО: «НЕХАЙ ЖИТТЯ ЙОГО Н╤КОЛИ НЕ ЗАСТУПА╢ СМУТКУ ДИМ. ЛИШАЙТЕСЬ НАЗАВЖДИ, МИКОЛО, ВКРА╥НЦЕМ ЧЕСНИМ ╤ ПРЯМИМ!»
З╕ святом, Миколо ╤вановичу! Хай в╕риться й можеться!




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #14 за 03.04.2009 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#14 за 03.04.2009
СП╤ВЕЦЬ БОЖОЮ МИЛ╤СТЮ

ПАМ’ЯТЬ

Доля подарувала мен╕ рад╕сть творчого сп╕лкування ╕з юним композитором Володимиром ╤васюком саме в той час, коли з╕рка його таланту т╕льки почала яскраво розгорятися на укра╖нському п╕сенному неб╕.
Навесн╕ 1971 року, коли я викладав ╕стор╕ю в Черкаському техн╕кум╕ електриф╕кац╕╖, мене направили до Черн╕вецького ун╕верситету на трим╕сячн╕ курси п╕двищення квал╕ф╕кац╕╖. Тод╕ ╕снувала така форма п╕дживлення вчител╕в ╕деями марксизму-лен╕н╕зму, щоб, не дай Боже, не збочили з ╓дино в╕рного ╕дейного шляху.
Тут, у Черн╕вцях, я близько познайомився з в╕домим л╕тератором Михайлом ╤васюком, якому прив╕з в╕тання в╕д його давнього знайомого черкасця Андр╕я Хименка, мого друга, тод╕ ще невизнаного письменника.
Гай-гай! Ск╕льки л╕т вже промайнуло з того часу, коли я мав можлив╕сть пост╕йно сп╕лкуватися з ╕нтел╕гентною родиною ╤васюк╕в: з Михайлом Григоровичем, викладачем ун╕верситету, ╕ з його дружиною Соф╕╓ю ╤ван╕вною, викладачкою того ж ВНЗ, а також з ╖хн╕ми д╕тьми — Володимиром ╕ Галею, студентами медичного ╕нституту, ╕ з малою школяркою Оксаною. Михайло Григорович, вр╕вноважений ╕ по-юнацькому стрункий, бувало, годинами водив мене вулицями старовинного буковинського м╕ста, показував визначн╕ арх╕тектурн╕ пам’ятки, розпов╕дав про видатних людей свого краю, а також розпитував мене про життя-буття черкасця Андр╕я ╤вановича Хименка. Обох ╖х доля звела колись ще в пово╓нн╕ роки у суворому Заполяр’╖, за колючим дротом концентрац╕йного табору, ╕ ╖м було що розпов╕сти про сво╓ колишн╓ лихол╕ття, хоч ╕ сьогодення не балувало, бо за кожним ╖хн╕м кроком пильно стежило недремне око каральних орган╕в влади. ╤ тим притягальн╕шими були для людей ╕ ╖хня висока культура сп╕лкування, ╕ духовна незламн╕сть, яка зовн╕ н╕би й не аф╕шувалась, але вчувалась то в окремих словах, то в ╕нтонац╕╖ голосу, то в погляд╕ очей. А мене тягло до цих людей, мабуть, тому, що вони нагадували мен╕ мого батька, який так ╕ не повернувся ╕з-за тих колючих дрот╕в стал╕нсько╖ каторги.
У той час я готував до друку свою першу зб╕рку в╕рш╕в ╕ попросив Михайла ╤васюка прочитати рукопис, висловити зауваження, ╕ мав при╓мн╕сть почути похвалу ╕з уст досв╕дченого л╕тератора.
Мо╖ми в╕ршами зац╕кавився ╕ Володимир, чи╖ п╕сн╕ «Червона рута» ╕ «Водограй» саме того року почали тр╕умфальну ходу, а точн╕ше, лет Укра╖ною та й далеко за ╖╖ межами. Особливо йому сподобалась моя «Баркарола», яка почина╓ться словами:
Ти любила бистру воду,
я ж — твою гарячу вроду.
Понесла нас теч╕я,
не питав я: «Ти чия?»
Так зав’язалася моя творча дружба ╕з яснооким ╕ бадьорим юнаком середнього зросту, приязним ╕ щирим сп╕врозмовником. Тод╕ ж ми ╕ створили разом п╕сню «Балада про дв╕ скрипки». А сталося це дещо неспод╕вано, прислужився незвичайний випадок.
Володя в╕в дуже напружене трудове життя. Будучи студентом 4-го курсу медичного ╕нституту, в╕н не поривав зв’язку ╕з музичним училищем, в якому ран╕ше вчився, ╕ продовжував грати у студентському симфон╕чному оркестр╕. Брав участь ╕ в репетиц╕ях вокально-╕нструментальних ансамбл╕в, як╕ виконували його п╕сн╕, ╕, звичайно ж, займався музичною творч╕стю та самоосв╕тою.
Одного разу Володимир запросив мене на концерт до свого р╕дного музичного училища. Зда╓ться, був традиц╕йний зв╕т студентсько╖ виконавсько╖ майстерност╕. Я сид╕в у переповнен╕й зал╕ ╕ чекав виступу симфон╕чного оркестру, в якому мав грати м╕й товариш.
Нараз мою увагу привернули дв╕йко д╕вчаток ╕з ансамблю скрипал╕в, вродлив╕ ╕ дуже схож╕ м╕ж собою, хоч одна з них була чорнява, мов циганка, а друга — б╕лява, мов кульбабка.
Я тихо спитав у свого сус╕да-бороданя, напевно, педагога:
— Чи не р╕дн╕ сестри?
Той одразу зрозум╕в, про кого йдеться:
— Сестри. Але двоюр╕дн╕. — ╤ шепнув тих╕ше, мабуть, ще ран╕ше пом╕тивши, з ким я зайшов до зали. — ╤ обо╓ страшенно закохан╕ у Володю ╤васюка!
Я, в свою чергу, пошепки запитав у бороданя за ╕нерц╕╓ю:
— А в╕н, як же?
Той з усм╕шкою т╕льки розв╕в руками. Але мене охопило бентежне почуття радост╕ ╕ смутку одночасно.
╤з концерту поверталися п╕шки, нам було по дороз╕: м╕й гуртожиток ╕ стара квартира ╤васюк╕в на вулиц╕ Богдана Хмельницького були майже поряд. Володимир дорогою, пам’ятаю, говорив:
— Не розум╕ю тих чолов╕к╕в, як╕, вибившись на вищий сусп╕льний щабель, в╕дразу розлучаються з╕ сво╖ми дружинами, бо вони, бач, не в╕дпов╕дають вже ╖хн╕м духовним запитам.
Зда╓ться, ми перед цим вели розмову про котрогось ╕з знайомих поет╕в, бо Володя продовжив:
— Х╕ба ж╕нка повинна за нього в╕рш╕ писати, чи що?!
А мо╖ думки крутилися навколо отих двох д╕вчат-скрипал╕в. Хот╕в, було, я д╕знатися в╕д Володимира про них ще дещо, але утримався. Подумалось тод╕, що мен╕, старшому на десяток рок╕в чолов╕ков╕, не годиться проявляти посилено╖ ц╕кавост╕ до тако╖ ╕нтимно╖ справи.
Вноч╕ не спалося. Сид╕в у нап╕втемному вестибюл╕ гуртожитку, щоб не заважати спати сво╖м сус╕дам по сп╕льн╕й к╕мнат╕, римував:
Ой, зробив хлопчина
та й дв╕ красн╕ скрипки,
под╕лив надво╓ сн╕в сво╖х красу:
що перша скрипка —
 б╕ла леб╕дка,
а друга скрипка — веч╕рн╕й сум.
Закохались в нього
 дв╕ сестри весною,
одна — мов та н╕чка,
друга — мов той день,
перша просила грати сумно╖,
друга бажала веселих п╕сень.
Одна см╕ялась —
 плакала друга.
Гей, по╓днались рад╕сть ╕ туга!..
При наступн╕й зустр╕ч╕ я вручив Волод╕ свою баладу ╕з присвятою. В╕н уважно прочитав ╕, подякувавши, сказав, що слова аж просяться на музику. З тиждень ми не бачились. А якось п╕знього вечора Володимир зайшов до мене ╕ розпов╕в, що ╖здив до друз╕в у Коломию ╕ що у тамтешн╕й музичн╕й школ╕ сид╕в за тим самим роялем, який був колись куплений коломийцями з нагоди при╖зду до ╖хнього м╕ста славетного композитора Миколи Лисенка. ╤ не просто сид╕в, а вар╕ював мелод╕ю до сл╕в мо╓╖ балади, йому присвячено╖.
— ╤, зна╓те, мелод╕я вже ╓! ╤ та, що треба! — сказав в╕н захоплено.
— Мабуть, буде у супровод╕ ансамблю скрипал╕в? — висловив я припущення.
— Е, н╕! — мр╕йливо примружив оч╕ юний музика. — Гратимуть цимбали!
Я щиро здивувався. Мовляв, нелог╕чно, щоб супров╕д для п╕сн╕ про скрипки ╕ скрипал╕в виконувався на цимбалах.
— Яко╖ лог╕ки ви хочете в музиц╕?! — палко заперечив Володимир. — Я хочу в ц╕й п╕сн╕ по╓днати два мелоси — сх╕дноукра╖нський ╕ зах╕дноукра╖нський. Мелод╕я для голосу буде сх╕дняцька, а супров╕д — гуцульський, на цимбалах. Ось побачите, як вийде!
Ми домовилися зустр╕тися завтра. Я почую мелод╕ю до балади, та й слова ╖╖ в деяких м╕сцях пристосую до ритму мелод╕╖.
— Тато з мамою завтра будуть весь день на робот╕. Тож приходьте з самого ранку! Наваримо кави... — б╕лозубо усм╕хнувся Володя на прощання, вже спускаючись скрипучими сходами старого студентського гуртожитку.
Другого дня ми таки частенько бралися до кави, сидячи у т╕сн╕й, як на таку чималу с╕м’ю, квартир╕. Дв╕ сум╕жн╕ к╕мнати на першому поверс╕. За в╕кнами близько — ст╕на сус╕днього будинку. У прох╕дн╕й, б╕льш╕й к╕мнат╕ — гарний, брунатного кольору, рояль. Б╕ля нього ми з Володимиром провели ц╕лий день. В╕н музикував, я читав в╕рш╕, сперечалися, погоджувалися, знову сперечалися. К╕лька раз╕в додому нав╕дувалася сестра Галя, пригощала нас шоколадними цукерками, як╕ так смакували до кави, теж с╕дала за рояль ╕ грала чудово, незважаючи на те, що у музичному училищ╕ спец╕ал╕зувалась у гр╕ на в╕олончел╕...
Присвячуючи Володимиров╕ свою баладу, я наче передчував його траг╕чну долю. Похмура д╕йсн╕сть завжди намага╓ться погасити, зламати яскравий талант, адже його сяйво загрожу╓ самому ╕снуванню духовних сут╕нк╕в ╕ нудьги.
...Перед мо╖м в╕д’╖здом ╕з Черн╕вц╕в ╤васюки саме отримали нову квартиру.
Я при╓днався до ╖хньо╖ родини, яка майже у повному склад╕ вирушила готувати нове житло до пере╖зду. З в╕драми, шваброю та ╕ншими необх╕дними у такому випадку знаряддями прац╕ ми рухалися через центр м╕ста на вулицю Маяковського. П╕д парасольками. П╕д рясним дощем, одним ╕з тих, на як╕ були багат╕ тод╕шн╕ весна ╕ л╕то. Прут неодноразово виходив ╕з усталених берег╕в, заливав пониззя м╕ста, затоплював нав╕ть зал╕зничний вокзал.
Тод╕ ж я написав ще одного в╕рша, присвяченого Волод╕ ╤васюку ╕ дос╕ ще неопубл╕кованого. Ось в╕н:
Черн╕вц╕ дощ╕в червневих
наточили повну душу,
мокне галич на деревах,
задивившись у калюжу.
Я ╕шов до тебе, друже,
повз м╕ськ╕ висок╕ мури,
чув, як скрипка
 тонко тужить,
чув, як Прут шумить похмуро.
В╕н розливсь аж до вокзалу,
вс╕ стежки залити хоче,
де з тобою ми блукали
у травнев╕ св╕тл╕ ноч╕,
де сп╕вали юним хором
нам гуцулочки-русал╕
про далек╕ син╕ гори,
про кохання у печал╕.
Я ╕шов в╕д тебе, друже,
╕ побачив зор╕ в неб╕,
в кожн╕й вуличн╕й калюж╕
плавав м╕сяць – б╕лий леб╕дь.
Н╕ дощами, н╕ л╕тами
ще душа моя не скута:
над л╕тами, над св╕тами
розцв╕ла червона рута.
Треба було бачити, з якою рад╕стю Володимир планував, де ╕ що поставити у нов╕й велик╕й св╕тлиц╕! Звичайно, перш за все визначили м╕сце для рояля, загального улюбленця с╕м’╖, бо майже вс╕ грали на ньому. Взагал╕ ж, нова чотирик╕мнатна квартира ╕ розм╕рами, ╕ гарним осв╕тленням виг╕дно в╕др╕знялась в╕д старо╖.
— Тепер част╕ше при╖зд╕ть гостювати! — ╕з задоволеним виглядом запрошував мене Михайло Григорович. — По готелях шукати м╕сця не доведеться!
Я подякував за запрошення. ╤ наступного-таки л╕та скористався ним. ╥здив я тод╕ до Снятина на республ╕канський педагог╕чний сем╕нар. Зав╕тав на к╕лька дн╕в ╕ до Черн╕вц╕в, до ново╖ осел╕ ╤васюк╕в. Дов╕дався, що Володимир вже готу╓ться вил╕тати ╕з родинного гн╕зда до Львова, де мав нам╕р вчитися у консерватор╕╖. Галя теж хот╕ла продовжити навчання у Львов╕.
У гарно умебльован╕й св╕тлиц╕, сидячи б╕ля широкого св╕тлого в╕кна, Володя в╕ртуозно награвав вже в╕дому мен╕ мелод╕ю «Балади про дв╕ скрипки», розпов╕дав про те, що ╖╖ включила до свого репертуару Соф╕я Ротару, нова яскрава з╕рка естради. Тод╕ ж Володимир програв також магн╕тофонний запис балади, яку в╕н сп╕вав сам у супровод╕ ансамблю, ╕ подарував мен╕.
╤ тод╕-таки я ╕з великим задоволенням пересв╕дчився в тому, що м╕й друг блискуче справився ╕з висловленим тор╕к задумом: гармон╕йно по╓днати в одн╕й п╕сн╕ мелос сх╕дноукра╖нський ╕з гуцульським. Експеримент удався! У виконанн╕ Соф╕╖ Ротару п╕сня часто звучала на концертах, по рад╕о та по телебаченню. Звучала, доки неспод╕вано, як струна, об╕рвалося життя композитора. ╥╖ перестали виконувати, мабуть, через в╕дверто виявлений у н╕й траг╕зм.
...Була ще одна зустр╕ч. Остання. Не рад╕сна. ╤ про не╖ не можу не розпов╕сти. Вона в╕дбулася через десять рок╕в. У Львов╕ вже. На Личак╕вському кладовищ╕.
Скромний обел╕ск Володино╖ могили заливало ц╕ле озеро кв╕т╕в. Кв╕т╕в, принесених людьми. Вони стояли у вазончиках, у скляних банках, а то й просто лежали букетами, покриваючи всю могилу ╕ обочини дороги, яка вела сюди. Ця довга р╕ка кв╕т╕в просто вражала!
Я попросив присутнього з╕ мною сина льв╕вського поета Володимира Лучука сфотографувати мене б╕ля могили дорогого друга. ╤ Тарас вже налаштував фотоапарат, як зв╕дкись виринули к╕лька похмурих чолов╕к╕в ╕з червоними пов’язками народних дружинник╕в ╕ з притиском пов╕домили:
— Тут зн╕мати не дозволено!
Я в╕д неспод╕ванки т╕льки й зм╕г вимовити:
— А лежати тут Й о м у дозволено?!
Старенька ж╕нка, яка в той час порядкувала б╕ля кв╕т╕в, скрушно похитала головою. Вже йдучи в╕д могили, я д╕знався, що вона — Володимирова т╕тка, принаймн╕, так вона назвалася. Придивившись пильн╕ше, я за зморшками ╕ сумом на обличч╕ пом╕тив-таки ледве вловиму ╕васюк╕вську дов╕рлив╕сть ╕ вдумлив╕сть у ясних очах. Вона св╕титься ╕ на Володин╕й фотограф╕╖, яку мен╕ невдовз╕ п╕сля траг╕чно╖ смерт╕ сина над╕слав Михайло Григорович «на добру пам’ять». Пам’ять добра, св╕тла ╕ дов╕чна… На жаль, ╖╖ завжди пройма╓ глибокий сум за такою ранньою ╕ невим╕рною втратою.
З повною самов╕ддан╕стю творив Володимир ╤васюк. Тому заключн╕ слова мо╓╖ балади про Марусю Чурай, яку я написав на його прохання, можуть стосуватися ╕ п╕сенно╖ дол╕ нашого талановитого музики-сучасника:
По степах,
 по широких степах
полет╕ла та п╕сня, як птах.
Хто почу╓, кохатиме знов,
оживе в його серц╕ любов.
Кожн╕й людин╕ випада╓ за життя випити свою м╕ру радост╕ ╕ туги.
Незабутн╕й Володимир ╤васюк зазнав того й ╕ншого сповна.

Василь МАРСЮК,
письменник.
м. Ки╖в.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #14 за 03.04.2009 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7093

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков