Версiя для друку Обговорити в форумi

ГЕРОЯМ СЛАВА!

З Новоукраїнки, тепло попрощавшись з Огородніми, я мав намір їхати на захід, у Голованівський район. Там на мене чекав автор статті «Прометей Заполяр’я», Володимир Караташ. Проте свої плани нам довелося підкоригувати, оскільки Володимира Михайловича терміново викликали в Кіровоград для вручення… «Степового орла». Для нього це була приємна новина, та й для мене теж. «Степовий орел» – це найвища обласна нагорода, а заодно й символ Кіровоградщини. Колишнього в’язня ГУЛАГу вирішили нагородити за книгу «На барикадах Кенгіра», яку він видав у 2008 році.
«Степовий орел» – це не орден, а… золота статуетка. Проте і орден з такою назвою був би в Україні не зайвим. Адже ми – козацька нація, а тут така символічна назва… Вже кого-кого, а Володимира Михайловича таким орденом можна було б нагородити з повним на те правом. Він не лише з честю пройшов через тюрми і сталінські табори. Він туди й потрапив за те, що належав до ОУН, а потім став бійцем сотні «Сталевого» (УПА-«Південь»). Повстанців, які билися з ворогом на цій території, залишилися лічені одиниці. А з відомих, які пишуть і займаються громадською роботою, здається, лише він один…
Коли читав пригодницьку літературу і надибував слово «характерник», то вважав, що це такий гарний літературний прийом. Хтось вірить у богатирів, хтось – у казкових принців, а українцям знадобилося щось своє, рідне, козацьке… Отож і мандрують із повісті в повість козаки-характерники. Але так я думав лише спочатку. Чим більше заглиблювався в українську історію, тим більше переконувався, що «характерництво» як явище існувало. Цей феномен, до речі, зараз серйозно вивчає Центральна школа бойового гопака.
Будь-яка нація має певний відсоток сильних тілом і духом, винахідливих, відчайдушних людей. Ці риси найчастіше проявляються в екстремальних ситуаціях. Чого-чого, а «екстріму» в українській історії завжди вистачало, тож люди «характерницького» складу могли себе проявити. Ну, а далі дійсність обростала міфами, легендами…
Все-таки, цікаво було читати Караташеву книжку! Недаремно ж за неї нагородили «Степовим орлом». Автор не лише детально описав свої пригоди, але й розповів багато цікавого про свого батька Михайла. Коли радянська влада зміцніла настільки, що почала репресувати не лише свідомих українців, але й заможних господарів, для Михайла Караташа розпочалася смуга тюрем і концтаборів. Добре, що спочатку не додумалися відправляти на Колиму, а «садовили» поближче: в Голованівськ, Умань, колонію НКВД ім. Урицького, потім – у Маріуполь, Харків, Рибінськ… Михайло Караташ був таким самим козарлюгою, як і його син, автор книги. Тобто Володимиру було в кого вдаватися… Як і Устим Кармелюк, його батько неодноразово тікав з місць ув’язнення. Одного разу втік і був дома аж два дні. Раптом, як сніг на голову, звалилися міліціонери і декілька сільських активістів. Застали родину за обідом. Михайло Караташ запропонував гостям солодких груш і попросив дозволу забрати свою кепку. Йому дозволили, адже знали, що усі вікна в хаті заґратовані. Наїлися груш, а втікача все нема й нема… Кинулися шукати і ніде не можуть знайти. Немов крізь землю провалився! Людолови аж роти пороззявляли… Цей випадок, свідком якого був Володимир Караташ, добре описаний у книзі: «А тато вужем проліз крізь ґрати, перебіг сусідній город поміж деревами, далі перебіг широку долину, ховаючись у верболозах і… перестрибнув річку Нетеку. А далі спостерігав, як більшовицькі вислужники шаленіють, бігаючи по подвір’ї і кругом хати (…). Я пригадав, як тато колись просовував голову між ґратами у нашому вікні і казав, що коли пройде голова і одна рука поміж ґратами, то й уся людина пролізе, як обставини добре припечуть…».
…Видно, добре припекли обставини, бо Михайло Караташ все ж був людиною богатирської будови. Але ж у тому-то й справа, що характерник… Він, до речі, і загинув, як справжній козак. Під час війни був старостою, але допомагав людям і сприяв, чим міг, повстанцям з УПА-«Південь». У гестапо про це дізналися, хоча спочатку цілком довіряли Караташеві-старшому, адже знали про його стосунки з радянською владою.
… Після трьох днів жорстоких катувань Михайла Караташа розстріляли у Голованівську. Через два місяці після розстрілу син розшукав могилу батька. Усі жертви з розкопаної братської могили були у спідньому одязі і вбиті пострілом у потилицю. Лише Михайло Караташ був у верхньому одязі, а його груди було зрешечено кулями. Ходили чутки, що він кинувся на катів, аби вихопити зброю. Може, за інших обставин це й вийшло б, але три дні нелюдських тортур позбавили Караташа звичної для нього спритності…
*   *   *
Якщо вже зайшла мова про характерництво, то процитую ще деякі уривки з вищезгаданої книги: «Усі 12 тисяч кенгірців добре знали гуцулку Параску Манчук. Серед усіх дівчат вона виділялася своєю міцною будовою і немалим зростом. Одягалася в гарно вишите гуцульське вбрання. Рухлива, енергійна, з ґирлиґою в руці (де вона тільки її роздобула?), під час алярму свистіла гучніше за хлопців. Село Верховина було її батьківщиною. Виростала і гартувалася вона серед чудової Карпатської природи на медові і бринзі, пила воду з кришталево чистих джерел. Випасаючи на гірських полонинах овець, навчилася швидко бігати і стрибати. Знала прийоми боротьби й самозахисту. Під час Кенгірського повстання її часто можна було побачити у чоловічій компанії. По-дівочому наполегливо запрошувала хлопців поборотися. І цікаво було дивитися, як Параска спритно жбурляла сміливців на землю…».
Якщо такими були дівчата, то якими могли бути чоловіки? Пригадав, як учасник Норильського повстання Іван Гасюк розповідав, що серед в’язнів були полковник армії УНР Павленко і старшина УПА Бачинський, які володіли прийомами бойового гопака. Схоже, що ця техніка вивчалася в дивізії «сірожупанників….».
Але хто тепер надасть точні докази? У будь-якому випадку, і за цю інформацію мені були дуже вдячні у Центральній школі бойового гопака. Адже це зайвий доказ того, що гопак – бойове мистецтво наших предків, а не стиль, видуманий Володимиром Пилатом.
Ну, це я трохи відволікся… Завершу розповідь про Параску Манчук цитатою з книги: «В дні Кенгірського повстання ця гуцулка, як донор, багато крові віддала в лікарню для поранених. Під час останнього бою була поранена, але вижила. Після звільнення у 1956 році проживала спочатку в Караганді, а потім з чоловіком і дочкою переїхала в Миколаївську область…». Як бачимо, усе це живі, реальні люди. Їх варто розшуковувати і записувати. Тим і є цінною книга Володимира Караташа, що у ній зібрано багато невідомих фактів. Це – не просто частинка української історії… це історія героїчної України! А вона таки існувала паралельно з Україною реальною. Фактично, це два різних світи…

ВРУЧЕННЯ «СТЕПОВОГО ОРЛА»
Вручення Володимиру Михайловичу золотої статуетки «Степовий орел» відбулося в урочистій, теплій атмосфері. Були присутні представники творчої інтелігенції, і в усьому відчувалося, що вони – на його боці, тобто роль Караташа в українській історії усвідомлюють, а нагороду схвалюють. Вручав «Степового орла» голова Кіровоградської обласної Ради Микола Сухомлин. Про колишнього політв’язня він говорив тепло і щиро. Учасник Кенгірського повстання на це, дійсно, заслуговує. Адже був засуджений до розстрілу, довгих п’ять місяців провів у камері смертників, з якої вісім разів виводили на імітований розстріл. Але Караташ не зламався. До речі, вперше до розстрілу його засудили ще німці. Але їм не вдалося його упіймати, тому розстріляли тільки батька. Як і батько, Володимир Караташ виявився б незручним для будь-якого тоталітарного режиму.
Ага, забув ще сказати, в УПА Караташ мав псевдо «Глек». Звучить не дуже героїчно, правда? Йому більше пасувало б псевдо «Орел». Але, з іншого боку… Якщо таким був «Глек», то якими ж були «Гонти», «Залізняки», «Довбуші», «Богуни»?
Раз уже я згадав Богуна, то зазначу, що Володимир Михайлович Караташ активно воює за перейменування Кіровограда… у місто Богун. Або ж Богунськ. Уявляєте, як гарно звучатиме – Богунська область!
Це сприятиме національному відродженню краю, бо назва також створює певну ауру… Причому, це впливатиме на лише на місцевих, але й на більшість громадян України. Скажімо, у Запорізькій області дуже мало є українського, хіба що назва звучить героїчно. Але без цієї назви і кияни, і львів’яни, і волиняни були б дещо іншими. Тому ідея Караташа дуже цікава, от тільки реалізувати її буде непросто. Але для самої ідеї дуже добре, що пропагує її стрілець «Глек» із сотні «Сталевого», яка входила до УПА-«Південь». І не просто стрілець, а людина, яка на схилі літ отримала з рук Президента заслужену нагороду – Орден Мужності.

ЧЕРКЕСЬКИЙ КУРІНЬ – ЗАСЛУГА КАРАТАША?
Якщо до перейменування Кіровограда у Богунськ ще дуже далеко, то є й інші факти, які свідчать про те, що своє слово в історії батько і син Караташі вже сказали. Ви ж знаєте, напевно, що в лавах УПА воювали 8 куренів, які складалися з представників кавказьких та середньоазійських народів? Хтось же розпочинав процес переходу цих частин з Вермахту до УПА?
Нічого не знаємо про грузинський, азербайджанський курені… А ось про черкеський, завдяки Володимиру Караташу, знаємо чимало.
Почалося все так. Восени 1943 року до Роздолу прибув черкеський полк, який воював у складі німецької армії. Оскільки Михайло Караташ був старостою села, то влаштовував енергійних горців на квартири саме він. Саме він і подав синові ідею: а що як їх переагітувати? Адже УПА воює під гаслом: «Воля народам! Воля людині!». Обстріляні в боях, антирадянськи настроєні черкеси були б непоганим поповненням загонів УПА на Волині.
Наступного дня «Глек» пішов до клуні і витягнув валізу з оунівськими листівками, надрукованими мовами різних народів СРСР, зокрема, і черкеською. Добре ж була поставлена агітаційна робота в ОУН – про все подбали заздалегідь!
На той час сотня «Сталевого», яка постійно рейдувала, знаходилася десь під Уманню. Надрайонний провідник «Голуб» також мандрував по селах, піднімаючи бойовий дух окупованих українців. Володимир Караташ був людиною авантюрного складу, яка легко приймає рішення, тому вирішив діяти на власний розсуд. Адже порадитись і справді було ні з ким…
Він озброїв чотирьох молодих хлопців – симпатиків ОУН револьверами і гранатами, прихопив із собою листівки, і в такому складі маленький агітаційний загін – результат діяльності у цих краях УПА-«Південь» (а що, хіба не так?), вирушив у село Молдовку, де знаходився штаб черкеського полку. Завдяки щасливому збігу обставин, повстанці в дорозі зустрілися із надрайонним провідником «Голубом». Той покартав хлопців за недисциплінованість і наказав повертатися додому. Проте сама ідея йому сподобалася.
Знову підключили до справи Володимирового батька. Той домовився про переговори з командуванням черкеського полку.
Наступного дня в умовленому місці зустрілося троє черкесів з трьома українцями. З нашого боку були: провідник «Голуб» і два охоронці – «Глек» і «Зелений». Зустріч відбулася в хаті жителя села Розділ Федора Коваля – члена ОУН. Командир черкеського полку також прибув із двома охоронцями.
«Голуб» пояснив сучасну військову обстановку і прогнозував дальший розвиток подій. Сказав і про те, що Українська Повстанська Армія воює під гаслом: «Воля народам! Воля людині!». Черкес ставив багато запитань, на які провідник «Голуб» переконливо відповідав. Не обійшлося і без суперечок, дискусій. Володимир Караташ добре пригадує, що лоби в обох були мокрі… Охоронці в цей час сиділи мовчки, не спускаючи очей одне з одного…
Цей перший раунд переговорів з черкесами тривав понад дві години. Домовилися знову зустрітися через декілька днів. Черкеське командування вимагало, щоб прибув хтось із вищого керівництва ОУН.
Другий раунд переговорів також проходив довго і напружено. Володимир Караташ пригадує, що оунівський провідник був добрим оратором і дипломатом. Псевда і посади його не запам’ятав, але коли на початку 1990-х років на установчих зборах ДСУ у Львові почув виступ Петра Дужого, то ловив себе на думці, що і сам він, і його мова дуже нагадують того провідника, що вів переговори з черкесами…
На третьому раунді переговорів Володимир Караташ уже не був, оскільки його послали на зв’язок до Лебединської агрошколи, яка була тоді потужним «кошем» ОУН у цілій окрузі. А Лебедин – це 70 км від Роздолу. Коли він повернувся, то йому розповіли, що третій тур переговорів з черкесами пройшов дуже успішно.
Через декілька днів полк черкесів знявся з постою в селах Молдовка і Розділ і… покотився на захід, у волинські ліси. Там під контролем УПА були великі території, поповнення чекали.

ЯКІ ПІСНІ СПІВАЛИ В УПА-«ПІВДЕНЬ»?
Отже, вручення нагороди Караташеві пройшло добре. Володимир Михайлович вислухав теплі побажання на свою адресу, виступив і сам. Його довго не хотіли відпускати, адже повстанець з такою героїчною долею, може, й один на всю Кіровоградщину лишився…
Було багато цікавих художніх номерів, виступів, які задовольнили високі смаки патріотичної публіки Кіровограда і довели, що талановита молодь у місті є.
З Кіровограда до Побузького 180 кілометрів, але проблем з транспортом у нас не було, оскільки голова Побузької селищної ради Сергій Безнощенко (на фото) присвятив цій яскравій події день свого життя. Тобто привіз Караташа і чекав, поки все не закінчиться. І це теж говорить про зміни настроїв у степовій Кіровоградщині. Колись таких людей, як Володимир Михайлович, справно переслідували і цькували, а тепер місцеве начальство возить їх на власному автотранспорті.
У дорозі ми з Володимиром Караташем наговорилися досхочу. Спочатку він тихенько, на вухо, розхвалював мені Сергія Безнощенка, мовляв, той і господар хороший, і людина чуйна і, слава Богу, українець, не манкурт. Потім Володимир Михайлович, видно, знову став стрільцем «Глеком», бо перенісся думками у далеке героїчне минуле. Згадував і роки, проведені у сталінських таборах, пригадав і те, що на волю він вийшов не в останню чергу завдяки Леоніду Іллічу Брежнєву, майбутньому генсеку. Той очолював спеціальну комісію.
І хоча про табори було слухати дуже цікаво, я раз по раз повертався до кіровоградського, повстанського періоду. Адже так хотілося знати саме про «південну» специфіку сотні «Сталевого». Як рейдували, у що одягалися, які пісні співали… Після смерті Василя Кука про це має уявлення хіба що купка людей. Адже навіть герої боїв у Карпатах на Кіровоградщині не воювали і орієнтуються в цьому питанні дуже поверхово.
Почали з пісень. І кіровоградська, «східняцька» специфіка від мого вуха не приховалася:
У нас вдача весела, завзята,
І не страшно в пекельнім вогні,
Бо в бою нам нічого втрачати,
Окрім латаних,
 рваних штанів.
Закінчення тут явно не галицьке. Карпатські леґені, що воювали в УПА, на штанах свою увагу не акцентували. А тут без будь-якого сорому:
Ой, нелегка дорога до волі,
Ой, крізь бурю, грозу і туман,
В бій веде нас, голодних і голих,
Завзятий наш друг – отаман.
А штани в нього –
 латка на латці
І вдесятеро гірший піджак.
Гей, на те ж революція,
братці,
Хоч і голий, а справжній козак!
Може, моя думка і суб’єктивна, але галичани, наскільки я знаю, самі називали «визволителів» досить зневажливо: «голотою», «босотою», «куфаєчниками» тощо. А себе вважали порядними ґаздами, які у вільній Україні усім показали б! Показали б і хист, і уміння, і «марку», та й заможність – Європі на заздрість…
Отже, навіть у піснях про УПА специфіка «Сходу – Заходу» трохи проглядає. І все ж цю бойову, маршеву пісню слухати було дуже цікаво:
Гей, а хто там
 команди не слуха?
Хто на вошах зганяє всю лють?
Мусить бути усмішка по вуха,
Хоч кишки там
 волами ревуть…
Не виключаю, що це могла бути пісня, яка виникла під час громадянської війни у 1918-1921 роках. Такі слова, як «братці», «революція», «піджак», який вдесятеро гірший від латаних-перелатаних штанів, говорять самі за себе. Це явно щось східняцьке, до того ж, найімовірніше, пов’язане з революційною більшовицькою риторикою. Соромно бути не бідним, а… багатим. Та все ж ця пісня українська, бо піднімає народ на боротьбу, і не «за власть совєтов», а за рідну Батьківщину:
Тож вперед,
 горде плем’я орлине,
За Вкраїну, обідраний край!
Ми живими не схилимо спини,
А помремо – так просто у рай!
Звичайно, з такою піснею можна було воювати навіть у степовій Кіровоградщині. До речі, не обійшов я увагою і тему ландшафтів. Адже сотні «Сталевого» і «Чорноти» діяли у місцевості, де лісів обмаль. Як же повстанці виходили із ситуації? Виявилося, дуже просто. Якщо ліси були великими, то на постій можна було зупинитися і на лоні природи. Якщо ж рейдували на південь, то робили так. Спочатку командир вибирав село, яке, за даними розвідки, підходило для розквартирування. Часто до нього було 15, а то й 20 кілометрів. А потім робили «марш-кидок» у такому темпі, що бігти за повстанцями зміг би хіба що якийсь спецпідрозділ. Як правило, цей прийом дозволяв замести сліди, відірватися від можливого переслідування. «Чи не боялися поліцаїв?» – запитав я у Володимира Михайловича. «А чого нам було боятися? – відповів він. – Ми ж були озброєні, і нас було багато. Люди нас зустрічали дуже добре, годували, давали можливість відпочити. З собою ми завжди мали якусь літературу. Листівки – все це розходилося на «ура!». До нас ставилися як до своєї армії, хай навіть і маленької, партизанської. А поліцаї, якщо й були в селі, то сиділи тишком-нишком і не висовували носа з хати. Думаю, вони й потім німцям не доповідали про наш візит, бо боялися нас…».
Потім ми знову повернулися до пісенної теми. Володимир Михайлович розповів про те, що його, дійсно, хвилює:
– Влітку минулого року я із сином поїхав у Первомайськ. Це наче й недалеко, але вже Миколаївська область, населення там більш зросійщене. І яким же великим був наш подив, коли ми на одній із центральних вулиць почули спів бандуриста! Підійшли, стали слухати… Бачимо, що й люди слухають уважно, а як відходять, то неодмінно кидають бандуристові хто гривню, а хто й більше… Така реакція місцевих мешканців на українську пісню нас дуже зворушила! Ми й самі кинули хлопцю по п’ять гривень, а потім і питаємо: хто він, звідки? Каже, що родом з Росії, але Україна для нього теж рідна, бо це земля його предків… Ми зрозуміли так, що він, очевидно, походить із родини «розкуркулених». Але, бачте, не забув українського слова! І пісні знає! Я запропонував йому взяти до свого репертуару повстанські пісні, пісні січових стрільців, УПА… Він аж стрепенувся, каже: «Я б з радістю, але де ж взяти такі? Може, є якийсь пісенний збірничок з нотами?». На жаль, ми нічим не змогли зарадити… Потім усе це трохи призабулося, а десь із тиждень тому хтось каже: знову той хлопець із бандурою з’явився в Первомайську! Я б спеціально поїхав туди, адже він так український дух людям піднімає! Може б, ви щось підшукали для мене у Львові? Бо тут, на Кіровоградщині, я навряд чи щось знайду…
*   *   *
Я пообіцяв йому пошукати і подарував тут же «Гопаківський співаник», який у літніх походах використовують хлопці зі школи бойового гопака. Шкода, що там без нот. Але у Львові щось неодмінно знайдеться і з нотами!

КОЗАЦЬКИЙ ГУМОР
За розмовами доїхали до Побузького. Садиба Караташів досить велика, будинок гарний – відчувається, що тут живуть господарі. Терпляче чекала цілий день свого чоловіка дружина – Анна Людкевич. Вона також колишній політв’язень, брала активну участь у Кенгірському повстанні. «Там же, під гусеницями танка, і познайомилися…» – це так Володимир Михайлович жартує. І це у нього також східняцьке. Ніколи не вдає з себе великого героя, не надуває щоки… Краще зайвий раз пожартує. Вдома у них на стінах багато картин на козацьку тематику. На чільному місці – «Запорожці пишуть листа турецькому султану» Іллі Рєпіна.
І там хлопці жартують… У такій суто козацькій аурі легше було пережити роки застою.
На вікнах – ґрати, причому, на всіх. Очевидно, після визволення з таборів Володимир Караташ мав велику потребу у… захищеності. Щоб не підіслали якогось надто активного шовініста, щоб не викрали книги, листи… Щоб «жучків» не наставили. Місцеві люди трохи дивувалися: «Навіщо вам, Володимире Михайловичу, решітки на вікнах?». Стрілець «Глек» і тут залишився сам собою: «Знаєте, людоньки, я ж усе життя по тюрмах… Вся молодість пройшла там, де Макар телят не пас. Не одну весну там зустрів. Тож і тепер підходжу до вікна, дивлюся на «небо в клітинку» і... знову відчуваю себе молодим. Не уявляєте – яка то радість! Ніби помолодшав на півстоліття…».
Наступного ранку я обходив обійстя Караташів і помітив металеву табличку з дивним написом: «Стережись півня!!!». Ох, вже знову цей кіровоградський гумор… Це ж треба – три знаки оклику! Так і мову у випадкового гостя відібрати може. Добре, що вчора, у напівтемряві, я не помітив таблички. А то зайшов би і озирався… Незручно було б перед учасником Кенгірського повстання. Спробував розпитати про цього диво-півня. Виявляється, дійсно, був такий. «Караульну службу» ніс не гірше від німецької вівчарки! У цей період Караташі відчували себе повністю захищеними. Але маю підозру, що одного похмурого дня півень потрапив у борщ… Бо ж завдавав клопоту не лише чужим, а, перш за все, господарям. А ось табличка залишилася. Як пам’ять. Як свідчення невмирущості українського гумору.
Ось такий він – стрілець «Глек». Табличка з «попередженням» – це теж маленький штришок до його характеру.
Сергій ЛАЩЕНКО.
Кіровоградщина – Львів.
(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 20.03.2009 > Тема ""Білі плями" історії"