Версiя для друку Обговорити в форумi

ОПОВІДАННЯ

Він попросив тільки чаю. Чаю і маленький шматочок хліба. У мене були ще борщ і сало. Ігор їв без поспіху, – я посадовив його за столом на кухні, застеливши стіл газетою, – навіть мовби з неохотою, тільки гарячий чай пив жадібно, смакуючи, присьорбуючи. Він був виснажений, марний, зарослий густою щетиною сорокарічний чоловік, а виглядав на діда. Глибокі зморшки-борозни від очей, на щоках, у міжбрів’ї, лице худе, вигострене, неначе в якогось лісового змученого звірка.
Куртка висіла лахміттям, тільки в двох місцях – під руками – можна було визначити її колишній колір – жовтий, штани теж у дірках, на голові якийсь ковпак, схоже, колись то була спортивна в’язана шапочка, тільки черевики здавались новими, навіть наглянцьованими, але він повиймав з них ноги й зі шкарпеток закапала вода, підошви в черевиках повідставали. Мене здивувала ця його обідраність, адже раніше він час від часу обновляв свій «гардероб». Для цього мав певний спосіб: на Куренівці, на Борщагівці, в Корчоватому ще чимало приватних будиночків з садками, в тих садках господині вивішували на просушку одяг, вішали після прання сушити білизну. Ігор залазив у садок, вдягався там у вивішене, а своє лишав у садку.
Я дав йому свою стару рибальську брезентову робу і важкі, також рибальські, черевики. Він не відмовився й не подякував, всунув ноги в сухі черевики й сьорбав чай, а сам вшнипився очима в газету. Видно, давно не бачив друкованого слова, вглядався в нього, як дикун у запальничку чи дзеркальце. Й раптом його пошерхлі вуста відтулилися:
– Ти ж поглянь, військо скорочують і скорочують, а генералів усе більшає.
Я простежив за його поглядом – там був надрукований указ про присвоєння генеральських звань. Спостереження було точне.
– Де ти живеш, Ігорю? – запитав.   
Він неохоче одірвався од газети.
– По-різному. Зараз на лузі, курінь рибалки покинули...  
Я знав, що таке – по-різному. Найчастіше – у витверезнику, переспить, менти дадуть похмелитися з того, що відібрали у інших, він попідмітає і піде собі. Одну зиму провів у психушці. А зараз? Вже осінь, ранками трава береться білим інеєм, а той курінь, либонь, з поліетиленової плівки.
Ігор незмигно втупився поглядом за вікно. Я намагався відгадати, куди він дивиться: в минуле, в майбутнє? Ні там ні там не було нічого. В минулому щось і було... Колись він жив на затишній дачі на цій самій вулиці за три чи чотири будинки від мого. Наш виселок – лікарський, тут тоді жили самі лікарі. У Ігоря лікарі і батько, й мати. Приїздили сюди за кожної нагоди. Мати, приїхавши, одразу перевдягалася й бігла в сад, на город. У неї огірки п’ялися по тичинах на кілька метрів угору, зеленіли цибуля, часник, окріп, червоніли помідори, там, на грядках, не було жодної бур’янини, жодної бадилиночки, а в палісаднику перед вікнами цвіли такі айстри, чорнобривці, півонії, ружі, ще якісь екзотичні квіти, яких не було ні в кого. Сусіди приходили на екскурсії, як до ботанічного саду. А вона гарувала, а вона рвала жили. Може, на тих грядках і підірвалася. Померла в п’ятдесят років. За нею пішов і батько, відомий професор, отоларинголог, хоч на садибі порався мало: підрізав виноград, підгрібав листя. За заповітом майно розділив дітям: дочці – міську квартиру, сину – дачу й машину з гаражем. Ось тоді Ігор спізнав веселого шумливого життя. Які тоді були в нього друзі, яка компанія! Зізнавалися йому в любові та приязні до гробової дошки, сиділи на другому поверсі на балконі, сонце грало в пляшках з напоями – рубіново, жовто, червоно, білоіскристо. Закусювати можна було яблуками просто з балкону, віття сягало аж туди. Приводили дівчаток... У розпорядженні чотири кімнати з ліжками, диванами, це не десь у кущах, у череді, яку потім треба оббирати годину. Шкварчали внизу на шампурах шашлики – серед хлопців були справжні спеціалісти цієї справи. Спершу Ігор продавав картини: Глущенка, Григор’єва, Шовкуненка, привезені батьком з Італії та Китаю статуетки, а тоді поїхала вслід за ними «Волга», за нею – гараж. Університет Ігор залишив, за ним шкодували, лише він, можливо, один на весь Київ, вивчив санскрит – староіндійську мову. Дуже швидко він її забув. А коли продавати, власне, вже було нічого, один по одному почали відклеюватися, забувати дорогу на дачу колишні друзі. Одначе з’явилися інші – не відав, де вони і взялися – дещо старші, не такі дотепні, але теж веселі й щедрі. Тепер вже вони напували його, і платили за дачу – він тільки розписувався на папірцях. А одного разу виявилося – дача не його. Спробував підняти бучу – заробив по хайлу. Кинувся в суд, а там сказали: все правильно, дача вже не твоя. З дачі його – в тришиї. Тепер там чи новий руський, чи новий українець, чи новий турок. Колишня двоповерхова батькова дача стала тільки прибудовою до нової – з червоної цегли з червоним дахом, з камінною огорожею і двома зеленими альтанками. До неї під’їжджають джипи, мерседеси, вольво, доріжки підмітають двірники, коляску з дитям гойдає няня, а за нею ходять два бурмили-охоронці. Я ще подумав про те, що й на лузі йому довго не втриматись, що від холоду, а що й через те, що луки вже також захоплені крутими, поділені, боброві хатки, качині і всі інші гнізда засипані піском, який розрівняв бульдозер.
Різко вниз, у кримінал, у бомжі Ігор сковзнув у проміжок часу, коли старі друзі покинули його, а нові ще не зовсім утвердилися. Сидів він в самотині на дачі, сидів, нудьгував, випити ні з ким і ні за що, й заліз на сусідню, академіка, дачу, забрав там усі напої, їжу, яку знайшов, магнітофон, вернувся до себе на балкон і кайфував там під магнітофон кілька годин, поки не прийшла міліція. Отримав три роки, відсидів півтора – нові друзі, якісь прокурори, й визволили його, отоді він і підписав перші папірці, а вернувся, закінчивши неповний курс тюремного університету.
Відтоді, як його вигнали з батьківської дачі, Ігор жив на лузі, взимку перебивався десь по бойлерних і горищах, і кружляв, кружляв довкола своєї дачі, як недужий вовк довкола свого розореного лігва. Щось його туди вело, тягнуло, може, й не зовсім усвідомлене ним самим.
...За два тижні після останніх відвідин Ігорем мене, його знайшли ранні рибалки біля його колишньої дачі, з тильної, від лугу, сторони з простріленою головою, біля нього була невеличка каністра від мастила з бензином і в кишені сірники. Й ще в кишені папірець, а на ньому кривулі: «Цигарок немає, горілки немає, правди немає». Що означали ці слова – невідомо, як і те, чи йшов він з каністрою до своєї дачі і його перестріла охорона, чи каністру та сірники йому підкинули. Тепер все робиться дуже просто.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 13.03.2009 > Тема "Душі криниця"