Версiя для друку Обговорити в форумi

Питання партійної приналежності тільки на перший погляд здається простим і зрозумілим. Насправді ж це чергове гамлетівське «to be or not to be».
Ще за часів Союзу, коли була лише одна партія, партія, яку офіційно називали «розумом, честю і совістю епохи», вступ до якої надавав статус істоти вищого ґатунку, відкривав двері до владних крісел, до кар’єрного злету, до улюбленої роботи, захищав навіть при скоєнні злочинів..., то і тоді не всі вступали в неї. Яскравою ілюстрацією альтернативних поглядів є відомий з тих часів анекдот. Повертається чоловік додому і ще з порогу радісно повідомляє дружині: «Саро, Саро, я в партію вступив...». На що дружина, важко зітхнувши, відповіла: «І за що мене Бог покарав таким недотепою? Вічно кудись влізеш. Вчора вступив у коров’ячий корж, сьогодні – в партію...».
Нині ж кількість партій перевалила за сотню, і жодна з них не має ні подібного офіційного титулу, ні таких принадних привілеїв. Тож чи не є за таких умов ще менш імовірним позитивне вирішення озвученого заголовком питання? Чи може навпаки, наявність вибору повніше задовольняє різноманітні смаки і сприяє зростанню кількості членів?
Як тлумачить Словник іншомовних слів (Москва, 1950), партія – найбільш активна частина класу, об’єднана в політичну організацію, що висловлює інтереси свого класу і керує його боротьбою з іншими класами.
Є ще поняття партії як групи осіб, зібраних з певною метою, наприклад, – геологічна партія. Але це поняття не стосується питань управління державою, діяльності органів державної влади. Тому партії любителів пива, жінок чи чужих гаманців не є партіями в сенсі даної статті та їх можна не брати до уваги. Що ж стосується решти, то давайте подивимось, як формувалися ці партії, що вони висловлюють і кого захищають.
Напередодні незалежності суспільство складалося з двох братніх класів – класу робітників і класу селян, – та ще єдиної комуністичної партії (КПРС), яка буцімто висловлювала їхні інтереси (як саме свідчить статистика: 10 млн. замордованих українських селян і майже 100% скалічених українців). Тож повставши, український народ висловив недовіру антинародній політиці комуністів.
Відчувши, що запахло смаленим і доведеться не тільки розпрощатись з таким ласим шматком як Україна, а й відповідати за своє «народне піклування», КПРС ще раз яскраво продемонструвала свою справжню суть і здійснила низку злочинів, які до сьогодні повністю не усвідомив народ. Прийнявши цілий ряд документів, які дозволили переоформити загальнонародну власність у власність компартійних чиновників, КПРС фактично здійснила буржуазну революцію. Заводи, фабрики, друкарні... все, що було виготовлено працею народу, стало раптом власністю новоявлених капіталістів-комуністів. Крім того, маючи у своїх руках силові структури влади: КДБ, міліцію, армію, а також весь інформаційний простір і всі фінанси, вона здійснила низку заходів з упокорення, а потім і знищення загальнонародної протестної сили – РУХу. Найбільш активних її представників знищила фізично, більш толерантних – вислала за межі України (навіть призначаючи послами чи дипломатами), інших, не менш патріотичних, але менш відомих, обливши помиями своїх продажних ЗМІ та створивши їм імідж ворогів народу, ізолювала морально. Спираючись на численну армію своїх і до сьогодні не розсекречених агентів-стукачів, вона посіяла недовіру і розбрат в рядах Руху, забезпечила проштовхування в керівні структури своїх кадрів. Потім розчленувала РУХ на частини, заганяючи одних під малинові, других – під голубі, третіх – під помаранчеві стяги... Це здійснювалось і за допомогою своїх керівних кадрів, і шляхом підкупів нестійких, і погрозами нових власників-роботодавців (не вступив в таку-то партію, звільню!). Тому сьогодні в незалежній державі влада належить не народу, а комуністичним буржуа, яких не наша «демократична» преса так делікатно називає олігархами. Щоб приховати правду і дезорієнтувати народ, ця новоявлена комуністична гідра предстала у вигляді змімікрованої багатопартійної мішанини, де на чолі кожної такої «української партії» стоїть олігарх, який сам набирає членів, сам фінансує їх і сам визначає їхні «ідейні» орієнтири. Пересічним її членам відводиться лише роль статистів. Тобто в потрібний момент за вказівкою олігарха вони повинні продемонструвати його народність. Суть цієї демонстрації зводиться до тримання на майдані плакатів з гаслом, яке, як правило, або вихваляє того «народника», наприклад, «тому, що послідовний», або обіцяє покарати винних: «Бандити сидітимуть у тюрмах», або ж запевняє, що тільки з обранням цього олігарха настане рай відразу ж і назавжди. Інколи, якщо вже дуже ревно виконують його вказівки, розчулений буржуа може навіть виділити сотню-другу гривень для винагородження. Але якщо таке трапляється, то лише в періоди революцій та чергового перерозподілу владних крісел. У цілому ж в практичному житті виявляється, що грошей на народні потреби нема. Вони є лише для «засівання» чиновницьких кабінетів та для вдоволення необхідних потреб самих олігархів (наприклад, придбання мільйоннодоларових мерседесів з підігрівом сідниць, клозетом і т. д.). Тому не випадково в народі про ці партії кажуть так:

«Партії» – то прокладки,
Які кладуть під сідниці
Партократи і партократки,
Що всілися в нашій столиці…».

І хоч всі ті партії виступають під різними стягами і назви у них різні, по суті вони схожі як сіамські близнюки.
Ні національної ідеї вони не бачать, ні графи «національність» у паспорті їм не треба, ніби в Україні живуть не українці, а істоти без плоті. Їх не турбує, що ціни великі, а зарплати маленькі (у них грошей вистачає), що простому громадянину не можна захистити у суді свої права (що їм суди, у них недоторканність).
Їх турбує лише одне: як зберегти награбоване, як не дати народу прозріти, як роз’єднати його на частини. Тому й роблять все можливе, щоб ми, єдиний народ, не говорили однією мовою, молились не Богу, а різним попам (бо коли б ми молились Богу, релігія нас би не розділяла), були у різних партіях. А коли народу стає вже настільки нестерпно, що він виходить на майдани, тоді вони поспішають… ні, не вирішувати народні проблеми, а очолити свої партійки і з дуже патріотичними гаслами ведуть одну частину українського народу проти другої, переслідуючи далеко непатріотичні цілі. Невже про таку країну мріяв народ, борючись за незалежність? Адже бути членом такої партії означає вирішувати олігархові проблеми, а не народні, підтримувати антинародні цілі, виступати проти народу, зраджувати його, себе, мрію минулих і прийдешніх поколінь.
Не вступати в те, що роз’єднує, руйнує нашу державність нам потрібно, а плекати нашу єдність, допомагати одне одному, захищати від несправедливості, будувати нашу народну, а не їхню паразитичну Україну.
Звичайно, без координації зусиль тут не обійтись. І якісь організаційні структури повинні бути. Але чому це має бути обов’язково партія? Рух не був партією, але яку мав силу! Його здолали не в чесному герці, а підлим вбивством. Може, з аналізу саме таких подій і слід почати відроджувати народну силу?
Проте, я не маю нічого і проти партії, але не такої, як вищезгадана. А справді народної. Але як її нема, не стояти ж осторонь, коли йде боротьба за незалежність? Тим більше, що існують справді народні організації: «Просвіта», «Товариство української мови», «Свобода»…
Головне – чітко усвідомити, хто ти і де твоє місце в цій борні:
– у хаті, що скраю;
– в партії олігарха;
– чи в єдиній шерензі з народом, який дав тобі життя?
Бо перемагає лише правда, і лукавити з нею не можна.

Павло СУЩЕНКО.
с. Олександрівка Красногвардійського району в Криму.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 13.03.2009 > Тема "Резонанс"