Версiя для друку Обговорити в форумi

Шановна редакціє! Пише вам Надія Олемар з м. Червонограда Львівської області. Про «Кримську світлицю», її складну долю знала з публікацій В. Тарасова у «Літературній Україні». А «познайомив» мене з газетою колега по літоб’єднанню «Третій горизонт» Михайло Щурко-Вігор. Читаю і з дива не виходжу: як у Криму, в епіцентрі найагресивнішого російського шовінізму, може існувати така газета! Українська не тільки за формою, а головне – за духом, виконуючи державотворчу функцію. Це справжнє подвижництво! Надіюся, що газета бездомною не стане і буде жити. З нового року я собі її передплатила і дуже хотілося б прилучитися до вашої благородної справи. Надсилаю добірку віршів, може, щось і підійде вашій газеті.
Коротко про себе. За освітою я – філолог. Закінчила Львівський університет ім. І. Франка у 1966 р. Вчителювала. Хоч віршувала з дитячих літ, серйозно зайнялася художньою творчістю, коли вийшла на пенсію. Друкуватися спонукав мене Майдан. Поезію, художнє слово і мистецтво взагалі сприймаю як дуже важливий фактор у духовному житті народу, зокрема як націєтворчий.
З повагою, Надія ОЛЕМАР.

НАДІЯ ОЛЕМАР: «НАРОДЕ РІДНИЙ, ГОЛОВУ ЗВЕДИ!..»

ЗЕМЛЯ ГОЛОСИТЬ: ГРІХ ЗАБУТИ
Мантачив тридцять третій коси,
збирав врожай найбільший за віки.
Земля стогнала. Й ще голосить:
– Ой діточки!
 За що вам хрест такий?
Мене, як матінку, гляділи,
скрашали мозолями добрих рук.
За те вас гнали до Сибіру
або ж довбав вам очі чорний крук.
Для вас небесні згасли зорі,
бо п’ятикутні зорі із Кремля
зійшли криваво в неозорих
степах, де хата рідна не своя.
Нема вас. Й тих, що мали бути:
не народившись,
 зникли в небуття...
Хіба, не гріх – таке забути?
Великий гріх. Замало й каяття!
На вашім місці тепер інші –
чужі, зухвалі, жеручкі, як тать.
Для українців є не ліпші
від диких орд – мене ледь не з’їдять.
Усе їм мало – і свого, й чужого,
весь світ готові загребти.
Їм вадить навіть ваша мова...
Ой діточки! За що вам хрест такий?
* * *
Народе мій, замучений, розбитий,
як паралітик, ти стоїш
 на роздорожжу…
Іван Франко.

Вбивала нам мізки нерідна імперія –
тож в мріях ще носимо
 Йосифа й Берію.
Віками привчалися
 жити навколішки,
вдивлялися знизу
 у весь світ навколишній
та й відчували себе ліліпутами,
коли ж піднялися –
 то ходим, як спутані.
В ярмі досі шия – загіпнотизовані,
нас тягне на Схід,
де дороги торовані:
зріднились з Сибіром, конвоєм,
ГУЛАГами,
жовтнево-травневими
дутими благами...
Мойсей сорок років
неволю єгипетську
долав з душ Ізраїля –
скільки він витерпів!..
* * *
Де інший в світі є народ,
щоб до катів своїх шанобу мав –
величні пам’ятники щедро ставив?
Хто ще так заглядав у рот
мучителям синів, їм помагав,
хоч за свободу гинув й волю славив?

БЕЗКРИЛІ
Розбігаємось, як миші,
хто – в світи, а хто – в кущі,
бо душа бажає тиші,
щоб не спека й не дощі.
Ті, хто прагнув неспокою,
прахом стали в розквіт літ.
Україно! Що з тобою?
Де орлів твоїх політ?
Чорним крукам карти в руки
ми, безкрилі, віддаєм.
Кайдашів достойні внуки,
собі очі поклюєм.

НАВПІЛ
Розбрід у душах, як привид, бродить,
сліпці сліпців понад прірву водять.
І є в нас лівий, і є в нас правий,
душа навпіл – нечистий тут править?
Навпіл країну безтямно крає
українофобів дужа зграя.

УКРАЇНСЬКА ЧУЖИНА
Ми є вдома, та щось наче і не вдома,
для нас хата наша – ніби не своя,
рідною чомусь стає чужинська мова...
Чи чужою стане й рідна нам земля?
Українців по світах уже без ліку –
кого горе, примус, когось долар гнав.
Материнський край лишаєм
на потіху зайдам?
Скрізь нас поглинає чужина...

РІДНА СМЕРТЬ
Душилась мова
у петлі указів царських,
конала у палких
обіймах постанов,
як вирвалась нарешті
з пазурів тих братських –
вже рідна смерть
печать їй ставить на чоло...
– Да нєт здєсь нації, а єсть народ, –
прорік мудрець лукавий,
а ми набрали води в рот,
бо ж не ту тему розглядали...
* * *
Ростуть, міцніють паростки любові
до України в душах молодих.
Плекає старше покоління нове –
само ж іде у вічність, назавжди.
Героїв слава, їх звитяжна справа
для поколінь нових – це знамено,
щоб Українську зводити державу,
в якій всім людям добре би було.
Росте надія – не вмре Україна:
з любові зродиться до дій порив,
народ з’єднає мова солов’їна,
звершиться до майбутнього прорив.
І від Карпат до Дону голубого
в єдинім ритмі забринить життя.
Мов крила птаха, береги Дніпрові
нестимуть Україну в майбуття.
* * *
Народе рідний, голову свою зведи
і спину дужу випрями – будь гордим!
Нікому і ніколи кланятись не йди –
будь рівним серед рівних
й непоборним!
Не простягай за милостинею руки:
твоїх багатств є безмір –
всім на заздрість.
Навчись черпати їх, як воду із ріки,
чужинцям не давай розпоряджатись.
Пильнуйся, думай, не приймай
чужий диктат –
дай відсіч мудру потугам безчесним:
тримає досі меч над головою кат,
самі собою вороги не щезнуть.
Шанують силу – покажи,
що ти – силач,
навчися жити в світі невгомоннім,
на люди не винось
скорботу тільки й плач,
шанують мудрість –
станься Соломоном.
Не клич на трон варягів – бо з’їдять.
Сій в душах зерна злагоди й любові,
плекай своїх Мужів,
що золотом не снять,
а силу й мудрість дать тобі готові.
Народе рідний, голову свою зведи!
І спину дужу випрями – будь гордим!
Ніколи і нікому кланятись не йди –
з молитвою поклін віддай лиш Богу!
* * *
І ось уже настав дев’ятий.
Був восьмий у гризні ти чварах.
Чи зможе рік новий їх подолати,
щоб не накрило нас дев’ятим валом?
* * *
Я наче дерево, обчімхане злим вітром,
дощами змите, збите морозцем.
Для мене вже не буде ні весни, ні літа…
А все ж, а все ж – поборемось іще.
Мережатиму чорним в голубому небі,
а там – й на білім пуховому тлі,
і ще на нім змалюю тінь блакитну з себе
у сонячні безхмарні тихі дні.
У волохатім інеї створю я казку,
в сережках з льоду музику ввімкну,
вкінці веселикам зроблю чітку підказку:
сюди, тут рідний край, ваш дім отут.
м. Червоноград Львівської області.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 27.02.2009 > Тема "Душі криниця"