Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА

«ЗАТЯТА. ЖАГУЧА. БЕНТЕЖНА»

Ім’я київської поетеси Наталі Волошко уже знайоме читачам «Кримської світлиці». Бо таке рідкісне і надзвичайно ніжне прізвище «Волошко» хіба ж не запам’ятаєш, коли воно, до того ж, відразу змушує пригадати оте новелістичне, оте дитинно незабутнє з Андрія Головка: «У нього (хлопчика Пилипка. – Д. К.) очі сині-сині, як волошки в житі…». Своєрідне поетичне бачення світу і самовираження своїх почуттів теж у Наталі Волошко своєрідне. Лексичне розмаїття її віршів заворожує, рядки її поезій хочеться читати й читати. А секрети збагачення власного словникового запасу розкриває її посестра з поетичної когорти Антоніна Цвіт: «Вона (Наталя Волошко – Д. К.), виснажуючи серце, читає словники як найцікавіші романи, щоб на роздоріжжі слів знайти своє Слово, яке комусь нагадає про коріння… Вона «вишиває ніч досвітніми віршами», розпізнає житейські ритми через «формулу косинуса дощу»… І боїться бути розгаданою, як і «девальвації слів, почуттів, сподівань». Така вона, Наталя Волошко. Затята, жагуча, бентежна».
З цими словами знаної поетки про свою колежанку не можна не погодитись.
Не все, звичайно, полягає тільки в своєрідній лексиці творів Наталі Волошко. Нас хвилюють і самі її вірші, в яких вона намагається побачити людину, відчути душею і передати її переживання, проблеми, болі. Особливо трепетним з цього боку нам видається вірш, присвячений пам’яті діда-степовика, на курган до якого йде лірична героїня, аби розповісти своєму пращурові про ті проблеми – життєві, і мовні в тому числі, нашого невиразного сьогодення, позначеного байдужістю людини чиновницької до людини простої, трудової… Це, так би мовити, громадянська лірика, а що ж до лірики інтимної, даруйте за тавтологію, ліричної, – то тут Наталя Волошко справжній майстер. Бо ж кому як не їй, молодій вродливій жінці, коханій дружині та люблячій матері не знати і не помічати ті найменші порухи душі – і своєї, і коханого, – і не оспівати їх у віршах, перелити всю ніжність у поетичні рядки:
З твоєї нелюбові випав сніг.
З мого терпіння – терпнули цимбали…
Перемітала віхола до ніг
Слова, які ми вчасно не сказали…
Гарні вірші гарної поетеси треба читати, насолоджуватися кожним ліричним рядочком, відкривати для себе її художні образи і бентежитись душею. Отож, нехай вірші Наталі Волошко надихнуть вас до роздумів, змусять співпереживати разом з автором, яка писала їх щиро і натхненно.
Данило КОНОНЕНКО, редактор відділу літератури «Кримської світлиці».

Наталя Волошко
НА КУРГАН, НА ПОРАДУ ДО ДІДА!..»

Із філософського зшитку
«Час із присмаком оскомини…»

***
…Знов рівень інфляції хлипає
хвилями інфлуенци…*

Поскільки весни у цім році
не передбачено,
Продовжую відкохувати
сонце у жменьці.
Й колекціонувати
рубці на серці…
***
Девальвація слів.
Почуттів.
Сподівань.
Девальвація поглядів.
Ніжності.
Суті!
І на жебрах йдемо
у незвідану твань,
Напропаще сліпі,
що очима прикуті…
***
Стернею часу
не поколеш ноги –
пораниш
душу…
***
…на світі
лишень деревам
даровано вмерти двічі:
коли їх безжально
підтинає сокира.
Й – коли їхні душі дитинні
судомить
у вогневищі…
***
Оця псина вдає, що – собака.
Насправді вона – людина.
…Звинуватили в сірості.
Й що хвостата…
І така нелюдима!
Ще й услід загарчали…
Чим і настрій
і долю зіжмакали!
А собака не вміла гавкати.
І – заплакала…
***
В пору дзвінкоголосого
цвітіння яблуння
ніяк не передбачити
глухої зав’язі
ябка незгоди…
Яблука розбрату…
…
яблукастий
яблучний
рік!
***
…подяка
неспаній ночі
за мислі
недомолочені…
угоду з долею
підписати не зволено –
ручка
не пише
по голольоду
неспалимої купини совісти
через
затоптану в сніг калину.
Плач дитини.
Твій не дзвінок…
…хочеш
малини?
***
У рунні жита
ґречно вклонившись
Їх Святості,
прийду на Курган,
принесу дідові – хліба…
З випещеної ним паляниці
оживчу скибу!
Мене зневажали урядовці.
Бо зволили розмовляти не українською,
а чужинською…
Через скудність їхньої мови
я не розуміла, про що йдеться…
Й нараялась:
подамся собі на Курган!
На пораду
до діда!..
Залихорадило Вкраїну
стожальними дощами
пекучої байдужости,
звихрило бентегою зради
проз ошуканство!
В самотині
учащатиму
на Курган…
…А то якось наважусь
і – розбуджу діда!

ІЗ ЛІРИЧНОГО ЗШИТКУ

***
З твоєї нелюбові випав сніг.
З мого терпіння –
терпнули цимбали…
Перемітала віхола до ніг
слова, які ми вчасно
не сказали…
І щедродайний сніг
в осінній час
усе шукав пристанища у миті.
І на Покрову били
дзвони вмиті,
немов разом одспівували нас…
***
Магнолія не знала, що зима.
Адже була така гаряча осінь…
І неба вислого
весільна просинь
Оманливо втішала крадькома.
Отак і я,
мов та південна гостя,
Тепла шукала в тебе,
як підмостя,
Але було воно,
мов квіти з воску,
А я... Не відала, що йде зима...
...Як жалить
ця зимова кропива!..
Переборовши сором,
біль і відчай,
Летіла на вогонь
твоїх освідчень,
І хтозна, чи лишилася жива...
***
Я приїду у степ
за ковтком полинового вітру,
За солодкими снами дитинства приїду у степ,
Де поезію сивих сторіч
на прадавніх пюпітрах
В заберегах Інгульських
зриває цикадний вертеп.
Зсамотію одна, не порушити тихість від болю,
Одпливу із цим літом,
заручена світлом, легка.
Тільки тут я буваю собою...
І завше – з тобою.
Наших душ одкровенних
тече однокровна ріка…
І розмови очей не спинить, не віднять, не зурочить,
Не розвітрити сон-ковилою, дощами не змить.
…Так далеко до ранку
в короткі просвічені ночі,
до розлуки ж – порожня від часу сполохана мить!
...Розсміюсь у непрохані сльози, їх нищечком витру!
Через тисячу віхол і сонць
я приїду сюди.
Зачерпну долонями
жар полинового вітру
І напитись повітря,
неначе живиці-води!
***
…І знов пішли дощі.
І – зупинився час!
І сад – замерзлі душі
велетів-титанів
Нізвідки брати сили
про запас...
Хай краще б ти убив!
А ти – лиш ранив…
***
У березільний вечір,
надтріснутий
спалахом блискавиці,
перекреслений
бузковою галузиною,
надщерблений
опрісником місяця,
перехрещений
безвідмовними поглядами,
благаю:
промовчи
мені
казку…

м. Київ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 13.02.2009 > Тема "Душі криниця"