Стаття Сергія Лащенка "Магнетизм малої Батьківщини" ("Кримська світлиця" за 6 грудня 2002 р.) захопила мене не лише вдалою назвою, що найперше привернуло мою увагу, але й хвилюючим, лірично-романтичним та водночас приховано-вояцьким змістом. Лірика та романтика (поезія, хапаючі за душу щирі розповіді автора про рідну землю) вразили мою виховану на маминих піснях Поділля душу. І хоча в статті мова ведеться про Полісся та Крим, її ідеї стали надзвичайно близькі мені. Збереження історичної пам'яті українства неможливе без охорони і розвитку етнографічних традицій нашого Роду. Український рід, як такий собі соціальний антропос, складається з родів менших та більших, применшення значення чи забуття хоча б одного з них нестиме за собою хворобу та каліцтво всього українського тіла. Як на мене, редакції "Кримської світлиці" варто було б відкрити окрему рубрику дописів про Малі Батьківщини. Адже, як вірно зазначає автор згаданої статті, саме ті внутрішні лірично-вояцькі переживання близькості рідної землі "роблять з нас одне ціле, єдиний живий організм - націю". Мені пощастило народитись в сім'ї корінних подолян. Те, що це є щастя зрозумів лише нещодавно, коли довелось помандрувати Україною. Мешкаючи постійно на Поділлі, до 18 років, я ніби не помічав всього того, що несе в собі ця древня земля. Вперше зіштовхнутись з прихованою, я сказав би езотеричною енергетикою Поділля довелось, коли, будучи членом Характерного козацтва, відвідав феноменальне не лише в межах Поділля, а й усієї України місце, - священну гору наших предків Богит (кордон Хмельницької та Тернопільської областей). Зараз на цій території створено природний заповідник "Медобори", як кажуть місцеві українці: "Це тому, що Боги тут мед беруть". Велика дяка та шана за збереження пам'яток Медоборів належить його директору Михайлу Ярославовичу Музиці та його заступнику з наукової роботи Галині Михайлівні Оліяр. Вони не лише щоденно оберігають древні скарби наших світлих предків, але й популяризують досягнення українців у світі, в травні 1998 р. з їхньої ініціативи в Медоборах було проведено наукову конференцію, присвячену 150-й річниці підняття з дна Збруча образа Бога Святовита. Говорячи про Богит, не можна оминути науково-етнографічної діяльності ще одного гідного сина України Танасія Івановича Колотила, викладача Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету, який чи не щороку влаштовує студентські фольклорно-етнографічні експедиції на Богит та загалом до Медоборів. Збереженням найдавніших надбань подолян займаються не лише науковці, але й люди мистецтва. Зокрема в місті Хмельницькому діють надзвичайно цікаві, нагально необхідні Україні фольклорно-етнографічні колективи "Берегиня" (керівник - Світлана Дмитрівна Цимбалюк) та "Ладовиці" (керівник - Ірина Григорівна Телюх), які популяризують найдавнішу пісенну творчість моїх предків не лише на Поділлі, але й далеко за його межами. Поділля, на жаль, більше відоме не своєю прадавньою історією, а подіями часів козаччини. Близько 50% усіх боїв Національно-визвольної революції середини XVII ст. відбулись на території Поділля. Кожне село чи містечко, особливо в Східному Поділлі, пережило в ті часи штурми, напади, бої та різного роду воєнні баталії. Навколишні села смт. Меджибіж (старовинне Межибожжя) нараховують сьогодні не один рід Нечаїв. Багато цікавого про Меджибіж, особливо про парад, який приймав тут 1648 р. полковник Максим Кривоніс, може розказати директор Меджибізького історичного музею-фортеці Галина Кирилівна Медведчук. Значний внесок в збереження історичної пам'яті подолян зробив керівник Центру дослідження історії Поділля при Кам'янець-Подільському державному педагогічному університеті Лев Васильович Баженов. За його ініціативи та сприяння в Пиляві вже кілька разів проводились наукові конференції, присвячені Пилявецькій битві Б. Хмельницького. Це лише коротесенький список імен - носіїв історико-генетичної пам'яті Поділля. Мені, як і більшості подолян, важко було одразу оцінити всю глибину їхньої великої праці, але був один момент в моєму житті, що дав осягнути суть праці цих людей. Якось, повертаючись з Києва, я вдивлявся крізь запітніле вікно залізничного вагона (хай не ображаються поліщуки) в понурі, всаджені хвойними лісами рівнини. Якось непомітно ми перетнули кордон Житомирщини, потім Вінниччини, з'явились невеличкі западинки в ґрунті, чим далі на захід - западинки почали переростати в яри, що чергувались з горбами та узвишшями. Поступово я відчув якесь полегшення та відчуття любові, що наповнювало моє серце. Все те відбувалось неусві-домлено. Лише невдовзі я зрозумів: то серце підказало мені, що я уже вдома, на Поділлі. Хтось з читачів посміхнеться, але для мене той момент став своєрідною переоцінкою та глибинним усвідомленням, як написав Сергій Лащенко, магнетизму малої Батьківщини. Роман-Межимир МИКОЛАЇВ, аспірант Інституту філософії НАН України, хорунжий Характерного козацтва. м. Хмельницький.
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
