Версiя для друку Обговорити в форумi

ІСТОРІЯ

(Закінчення. Поч. у №3-5).

Знайшлося тут місце і для подій у Криму. А розповідається там ось про що… Ні, мабуть, буде краще без коментарів, мовою оригіналу. ”...Cентябрь – месяц плодов, крестьянских свадеб и планеров. Ежегодно в сентябре в городе (!) Коктебеле состязаются советские планеристы. Уроженцы Феодосии и Коктебеля, крымчаки (!), прибыв на родину, 6 сентября наблюдали удивительный подвиг планериста Степанченко, побившего мировой рекорд фигурного полета. За 3 часа 21 минуту он сделал 184 мертвых петли. Оказалось, что за последние 5 лет СССР завоевал одно из первых мест по планеризму”. Для бажаючих прочитати особисто, вказую сторінку – 574.
Примітний і такий фрагмент: “Свои жилые бараки беломорстроевцы Криворожья зовут гостиницей. В самом деле, у них чисто. Особая комната выстроена для красного уголка. К вечеру, после работы, дежурящая здесь молодая женщина зазывает в читальню, как в гости: – Заходите к нам – читайте книжечку украинску. Чи вы не украинец. Газетку русску читайте. Пожалуйте, товарищ Праздничный (!), заходите. Комендант общежития Щека купил сегодня гармошку. Он принес и заиграл. И тотчас же находятся желающие поплясать. В читальне получается нечто вроде вечеринки. Веселье длится до полуночи (с. 579)”.
Формат статті не дає змоги більш детально викласти зміст та особливості вказаних глав. Можна порекомендувати майбутньому читачу звернути увагу й на бібліографію (стор. 492). Вона, на мій погляд, теж багато про що говорить. Наприклад, там крім офіційних джерел (постанови, плани, накази ГУЛАГу і ОДПУ, газети, лозунги і плакати), вказані й такі як: “справи ув’язнених, сотні автобіографій і тисячі їх листів”.
 Замість передмови до заключної, п’ятнадцятої глави книги “Перший досвід” (і як знаємо, далеко не останній у нашій історії), включено постанову Раднаркому СРСР від 2 серпня 1933 р. про прийняття Біломорсько-Балтійського водного шляху до експлуатації з наведенням кількості збудованих гідротехнічних споруд і обсягу виконаних земляних робіт, а також вказано про порушення клопотання перед ЦВК СРСР про нагородження найбільш “заслуженных и отличившихся“ робітників, інженерів та керівників. Читачу напевно буде цікаво знати хто вони, а тому доречно “огласить весь список” і назвати їх поіменно. Так, постановою ЦВК СРСР від 4 серпня 1933 р. (висока оперативність!) за підписом М. Калініна та секретаря А. Єнукідзе орденом Леніна (найвища державна нагорода – Р. С.) було нагороджено вісім “кращих з кращих”, а саме: 1. Ягоду Генріха Григоровича – заступника голови ОДПУ Союзу РСР; 2. Когана Лазаря Йосиповича – начальника Біломорбуду; 3. Бермана Матвія Давидовича – начальника Головного управління виправно-трудовими таборами ОДПУ; 4. Фіріна Семена Григоровича – начальника Біломорсько-Балтійського виправно-трудового табору і заступника начальника Головного управління виправно-трудовими таборами ОДПУ; 5. Рапопорта Якова Давидовича – заступника начальника Біломорбуду і заступника начальника Головного управління виправно-трудовими таборами ОДПУ; 6. Жука Сергія Яковича – заступника головного інженера Біломорбуду; 7. Френкеля Нафталія Ароновича – помічника начальника Біломорбуду і начальника робіт (який вчинив свого часу злочин проти держави і був амністований ЦВК Союзу РСР у 1932 р.); 8. Вержбицького Костянтина Андрійовича – заступника головного інженера будівництва (засуджений за шкідництво за ст. 58-7 і звільнений достроково у 1932 р.).
При цьому у трьох останніх – Жука, Френкеля і Вержбицького, у постанові ЦВК були вказані заслуги, тобто підстави їхнього нагородження, а у п’яти вказаних першими підстави (заслуги) навіть не наведені. Для їхнього нагородження достатньо було обіймати посаду в ОДПУ, пов’язану з ББК, наглядом і охороною спецконтингенту – “заключенных каналоармейцев“, а коротше – з/к. Яка була їхня подальша доля? Після завершення будівництва Біломорканалу більша їхня кількість етапом у столипінських вагонах перевезена на чергові “стройки социализма” – в т. ч. й будівництво водного каналу Волга-Москва. В Україні у ті роки пожинали наслідки колективізації. На часі був страшний голод, зубожіння і мор народу.
А той, хто написав відомий роман про революцію під зворушливою назвою “Мати”, у заключній главі робить висновок і, з яким, на мій погляд, не можна не погодитися, про те, що “ця книжка має право вимагати від читача та критики уваги до неї більш серйозної та глибокої, ніж до будь-якої іншої книги”. На думку М. Горького, цього вимагає “матеріал” книги, в якій розповідається про “перемогу колективно організованого розуму над різноманітним і міцним спротивом фізичної і соціальної природи та які є звичними в країні диктатури пролетаріату”, а можливо точніше було б – диктатури ЧК-ОДПУ-НКВС-МДБ-КДБ і, що в наступному сам автор красномовно підтверджує. Письменник кається, що у “книзі дуже мало сказано про роботу 37 чекістів і про Генріха Ягоду” та особисто похвалив прийоми і методи роботи ДПУ “по лінії перетворення різних правопорушників і шкідників у корисних, відмінно фахових працівників робітничого класу”. Як соціально-значущим і вдалим Горький визнає (ще б пак!) “досвід колективної роботи авторів, хоч і різних за своїм індивідуальним обдаруванням, над книгою”. І тут же повчально згадує про свій особистий життєвий шлях і літературну роботу та чесно визнає “крім якої, на будь-яку іншу, він не здатний”, а також про “муки слова”, “потворний власницький інстинкт у середовищі літераторів” та поведінку громадських діячів у літературі – “як циган на базарі”. Що ж, такі визнання самого Горького, як кажуть, “дорогого коштують”. Вони характеризують час, країну і людей. Автора – теж.
На завершення, М. Горький пропонує розширити склад авторського колективу (тобто збільшити його кількість за 36 – Р. С.) та скоріше взятися за роботу з написання історії будівництва каналу Волга-Москва (чи Москва-Волга), столичного метрополітену (зручно, нікуди з Москви й виїжджати не потрібно). І, як відомо, такі хвалебно-заангажовані книжки були написані. Так було написано й багато інших книг та сторінок нашої вітчизняної історії. Але це вже інша тема.
Закінчує главу та книгу Горький словами: “Пізнаючи свою країну, свій народ, ми пізнаємо свою силу”. Невідомо, йому особисто вона належить чи хтось вписав цю фразу, але впевнений, кожен, хто прочитає книгу, дійде логічного висновку про відверте лицемірство і цинізм людини, владою обласканої та призначеної свого часу в літературі на посаду “великого пролетарського письменника”.
* * *
P. S. 25 серпня 1933 року. Широкий котлован, у якому працюють каналоармійці. Ось вони з прапором повертаються до табору. Збори у знайомому (медгорівському – Р. С.) клубі. Тут же старі знайомі: В’яземський, Янковський, Зубрик, Успенський, нацмени, сотні інженерів і каналоармійців. У залі: Афанасьєв, Фірін і Коган. До клубу під’їхала машина, з неї вийшов… Максим Горький. Ні, це не Біломорбуд, це – Москанал, Дмитров під Москвою.
А клуб з Біломорканалу привезли. І дух теж ...
м. Сімферополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 06.02.2009 > Тема ""Білі плями" історії"