Версiя для друку Обговорити в форумi

АКТУАЛЬНО!

“Те, що не заборонено, має бути дозволеним, хоч би від цього й була шкода”, - казав свого часу голландський філософ Барух Спіноза у своїй праці під назвою “Етика”. Дещо скорочену думку філософа ми чули з уст останнього радянського генсека Михайла Горбачова: “Все, що не заборонено – дозволено”. Думається, нічого хибного в тому постулаті немає, але зведений до рангу державної політики він, напевне, завдає шкоди. Бо в філософських міркуваннях користь і шкода, як і добро та зло – не мають чіткої межі, зате в політиці та ідеології ці поняття набувають неабиякої конкретики.
Схоже, вищезгаданий постулат у дещо викривленому розумінні “гостює” в нашому суспільстві та політикумі давно й має помітні наслідки. Помітні настільки, що навіть створена Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі зарадити проблемі не спроможна.
Наведу два приклади або різновиди нашої вседозволеності, яку довелося спостерігати особисто. Нещодавно “КС” повідомляла про надходження до кожної севастопольської бібліотеки, й зокрема до бібліотеки місцевого Українського культурно-інформаційного центру 500 україномовних книг. Цього тижня мені довелося знову побувати в бібліотеці Центру та переглянути літературу, що надійшла. До рук потрапило мініатюрне видання з романтичною назвою «Орігамі блюз» Світлани Поваляєвої. Вже з перегляду перших сторінок стало зрозуміло, що за романтикою назви ховається щось слизьке й брудне. Авторка безсило борсається в полоні безлічі метафор, посмачує їх, мало не в кожному реченні, добірним матюком, нав’язуючи читачеві бачення сьогодення через призму очманіло-брутального сексу та наркотичного сп’яніння. Серед того бруду годі й шукати якусь думку автора. Коли, нарешті, на очі потрапила фраза: «...не знаю, де мені виплеснути діжку з помиями свого болю...», починаю розуміти, що цей шедевральний витвір про власні проблеми. А матюки, мабуть, задля того, щоб власні проблеми могли здатися комусь недосвідченому загальнолюдськими. А ось і авторський припис на обкладинці: її, бідолаху, гризе непотріб повсякдення. (Зізнаватися у власному непотребі – не кожному до снаги). Далі порада читачеві: мовляв, «...можеш зробити зі сторінок цієї книжечки багато літачків,... човників або фалосів...».
Може це якийсь там «самвидав»? Але ж ні, як виявляється – літературно-художнє видання, що має ліцензію, надану видавництвом «Кальварія», а надруковане у Харкові видавництвом «Фоліо», у 2007 році. Одразу пригадалося повідомлення стосовно підбору літератури з метою поповнення бібліотечних фондів країни: «Експертна рада Міністерства культури відібрала кращі з кращих...”. З острахом подумалося: якщо це – краще, то яким може бути гірше? Декілька років тому ми кивали на Москву, де точилася дискусія, чи варто розглядати матюки, як літературний засіб. Самі ж, як виявилося, погодилися на цей “засіб” для нездар без особливих дискусій. Ото вже потішаться українофоби, побачивши в бібліотеках Криму такі, з дозволу сказати, “літературно-художні” витвори.
Ще одне видання, того ж таки харківського видавництва “Фоліо”, “Фашизм в Украине: угроза или реальность?” привезли цього тижня до Севастополя з метою презентації його автори – депутати Верховної Ради України Дмитро Табачник з фракції Партії регіонів та комуніст Георгій Крючков. Презентація книги пройшла в ресторані, в обмеженому колі запрошених гостей та декількох представників ЗМІ. Місцевий телеканал НТС, контрольований “регіоналами” тепер мало не щодня зомбує городян сентенціями Дмитра Табачника, який не соромиться докоряти сивочолим ветеранам війни, що вони брали ордени з рук чинного Президента України. “Общество утратило такие важнейшие инструменты защиты, как презрение, неприятие, неподание руки. Я, будучи вице-премьером во втором правительстве Ющенко, видел, как в Житомирской, Черкасской, Черниговской областях руководители ветеранских организаций со звездами героев Советского Союза выкомаривали перед Виктором Андреевичем, получая очередную юбилейную медаль. Ни одна ветеранская организация не выдвинула инициативы, что пока работает Ющенко, мы не будем принимать от государства награды...” Це ж треба так зневажати ветеранів війни, аби дозволити собі подібну риторику! Сам, бач, не відмовився від посади віце-прем’єра в уряді Ющенка, й руку подавав, а що вже “викомарював” – вся країна свідок.
Проте, ветерани – не єдині, кого бруднить нардеп. Він дозволяє собі принижувати цілі регіони. Україна бачиться йому виключно федеративною, бо в ній мешкають різні етнічні групи. Російська мова тут не може бути іноземною, бо білінґвізм, на його думку, утворювався природно, починаючи з Х століття, а відтак має залишатися назавжди. “Западная Украина больна национализмом в крайних проявлениях. Это компенсация комплекса неполноценности”, – ставить діагноз одіозний політик. Галичани, на його переконання, в усі часи мріяли хіба що про посаду кельнера в кав’ярні. Наддніпрянські ж українці завжди прагнули стати сенаторами та фельдмаршалами. Мовляв, від різних устремлінь склалася різна ментальність. А ще він розповідає севастопольцям, як добре жилося в Російській імперії, бо в паспорті тоді не було графи «національність». “Любой еврей принимал христианское вероисповедание и делал карьеру, реализовывая себя не только в политике, но и в науке”.
Бач, як солодко жилося в Російській імперії. У сьогоднішній Україні не треба змінювати віру заради кар’єри ні єврею, ні будь-кому іншому, але нашому нардепу все-таки некомфортно, бо хочеться федеративного устрою. Схоже, в нього самого з’явилися проблеми: через слово столичний гість нагадує, які високі посади він колись обіймав. Мабуть, ностальгія за найвищими владними щаблями дошкуляє сьогоднішньому опозиціонеру. А безкарність, яку забезпечує депутатська недоторканність, дозволяє пропагувати сепаратизм й виливати бруд на власну державу та її народ, який своїм волевиявленням, під час виборів, фактично відсторонив його від влади. А раз так, то цілій Галичині, що не визнає Табачника та ще й шанує своїх героїв, він готовий прищепити комплекс меншовартості й шукає, не гірше вищезгаданої авторки, куди б злити “діжку з помиями” власної невдоволеності життям.
Протидіяти такому відвертому сепаратизму за нашої недосконалої законодавчої бази сьогодні майже нереально. Перший заступник голови Севастопольської міської держадміністрації Володимир Казарін вважає, що прояви сепаратизму покликані відслідковувати працівники Служби безпеки. Й допоки наші керівники не визначаться, хто чим в державі має займатися, “помиї” табачників і крючкових сіятимуть зневіру та сепаратистські настрої серед її народу.
Можна було б звернутися до Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі, якби до її складу не входили ті ж самі депутати. У такому замкнутому колі вседозволеності чахне сьогодні суспільна мораль української нації. Де ж те відродження, про яке ми говоримо 17 років поспіль?

Лідія Степко.
м. Севастополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 06.02.2009 > Тема "Резонанс"