|
"Кримська Свiтлиця" > #12 за 21.03.2003 > Тема "Ми єсть народ?"
#12 за 21.03.2003
НОВА ХВИЛЯ ЕМІГРАЦІЇ - ХТО ВИНЕН?
Катерина ОСАДЦА
На початку ХХ століття Західну Україну накрила хвиля еміграції. Виїжджали до Канади, Америки, Австралії, Нової Зеландії... Виїжджали, виражаючи таким чином протест проти тодішніх соціально-політичних умов. Виїжджали, щоб прогодувати родину, щоб не бачити німого докору в очах голодних дітей... Виїжджали, навіть знаючи, що, можливо, вже ніколи не побачать рідну землю. Виїжджали...
Побувала нещодавно у селі, де народився та виріс батько. Здивувало те, що колись велике веселе село тепер ніби вимерло. Лише де-не-де чути старече кахикання чи дитячий плач. Та й діти аж надто замурзані, обшарпані, мов у повоєнні часи. Стоять занедбані садки, розвалюються хати. Що ж сталося з найзаможнішим колись селом Вівся? Таке враження, що майже усіх жінок викосила якась пошесть. Стогне, плаче усе за вправними та лагідними жіночими руками.
Ситуацію охоче пояснила така собі бабця Віра, місцеве сільське радіо. Виявляється, більша частина жінок виїхала з села на заробітки. Мене це дуже здивувало: адже землі тут багато, мешканці села часто не можуть впоратися самотужки з усією роботою, запрошують гуцулів, щоб вчасно закінчити жнива чи косовицю. Невже ж для жінок не знаходиться роботи? Але коли я переглянула ціни на сільськогосподарську продукцію, все стало зрозуміло. Сором, але селянин, що обробляє землю, і до того ж землю родючу, веде напівжебрацьке існування. Хоч АПК є одним з китів, на яких тримається українська економіка, хоч існують різноманітні постанови щодо цін, вижити селянинові дуже і дуже важко. А якщо у родині є члени, що з якихось причин не можуть працювати? А якщо є дитина, що не може вступити до вищого навчального закладу через брак коштів? Виїжджають жінки за кордон, пустіють села й міста України. Захлеснула Галичину ще одна, наступна (чи ж остання?) хвиля еміграції.
Дехто думає, що виїжджають за кордон лише легковажні жінки. Звичайно, є й такі. Приїхавши до Італії, вона міняє ім'я, і зветься вже Аліною, бо Галина - це не престижно (gаlіnа італійською означає курка). Продають тіло, душу, саме єство за золотий ланцюжок чи сережки. Але таких меншість. Більша частина сумує за домом, дітьми, рідною землею. Сумують, але не можуть повернутися. Я не кажу про жінок, що в наслідок своєї необізнаності стали рабинями секс-індустрії, про тих, хто перебуває на нелегальному становищі, хоч таких більше, ніж досить. Прочитайте уривки з листів заробітчанок, що потрапили на відносно нормальну роботу.
"...Ви собі не уявляєте, як тяжко в чужій стороні. Але терпимо все, бо мусимо терпіти. І треба мати велику силу волі і сильну любов до дітей, до сім'ї, щоб зносити все, що послала доля... Чекаємо вихідних четверга та неділі - тільки з обіду до восьмої вечора... Збираємось тоді всі разом в парку, співаємо пісень і згадуємо, згадуємо... Перед Різдвом вони (італійці, - К. О.) влаштували нам свято... І ви собі не уявляєте, як плакали ми, жінки, коли внесли наш синьо-жовтий прапор, як схилили ми голови перед ним,бо кожна з нас у цю хвилину полинула спогадом-думкою в таку милу Україну, до свого отчого порога, до своєї сім'ї, своїх дітей..."
(Галина Дорошинська, м. Терні, Італія).
"...Вночі часто плачу, коли згадую сім'ю і дітей... Вдень і вночі думаєш про одне і те ж - про Батьківщину. Йдеш вулицею і вслухаєшся - може, хтось заговорить рідною мовою... Тіло тут, а серце і думки далеко - у колі сім'ї, вдома. І те серце розривається від болю і розпуки, що твоїм дітям потрібні материнська ласка й любов, що нема кому подати склянку води старенькій матері чи бабусі, які няньчили тебе і в яких теж не висихають очі від сліз..."
(Катерина, м. Рим, Італія).
"...Так часто сняться рідне село (Берем'ян Бучацького р-ну, - К. О.), Червона гора, Стрипа, груша біля хати... Яке це все дороге серцю!... Не хочу навіть думати, що було б, якби я потрапила в іншу родину. На превеликий жаль, таке трапляється часто. Я бачила згорьовані обличчя та очі, повні сліз..."
(Наталія Загайкевич, м. Рим, Італія).
"...Скільки сліз пролито за цей час у недоспані ночі, - знає один лиш Господь. А додому прагну так, як хіба перелітні птахи, що насилу дочекалися весни... Мене часто запитують, чому ми поїхали на заробітки і залишили свої сім'ї. А ще - чому наш уряд нічого не робить, щоб поліпшити становище в Україні. І що я можу відповісти?..."
(Дарія Гулей, м. Сторнарела, Італія)
"...Чи ж мені не подобається Україна?... Мені тут кожної ночі сняться мої рідні місця, мої діти, знайомі... Але коли згадаю, що для всякої дрібниці і також навчання у нас потрібні гроші, коли моєму Ігорчику (сину, - К. О.) сказали, що він не вступить до інституту вчитися, поки не заплатить, навіть незважаючи на його знання, то серце так само розривалося... Тішуся, коли чую по телефону голоси дітей... Інколи, коли пробуджуюся зі сну, не можу відразу збагнути, де я є. Та проходять дні за днями, і тільки одне слово примушує нести цю службу: треба. Прошу в Бога дати мені терпіння, допомогти витримати..."
(Алла Слободян, м. Карассаї, Італія).
Таких та подібних їм листів лежить зараз на моєму столі більше десятка. Можна безконечно довго їх цитувати. Можна навіть наводити повністю, бо ще ніхто не встановив градації за кількістю людського болю, болю жінки, болю матері. І просто неможливо визначити, котра з жінок дужче сумує за рідною землею.
Чула, як міркують деякі жінки: "От поїхала, варить їсти, пере, миє - усе те саме, що й удома - ще й гроші за це отримує. Легкий хліб їсть!" А те, що навкруги до болю, до сліз пусто, гірко, що її оточує стіна байдужості, нерозуміння, що існує той же мовний бар'єр, - про це чомусь вперто забувають. Звичайно, це лише у перші місяці перебування у чужій країні. Але ж вони і є найважчими, бо ще живуть у серці думки та спогади про Батьківщину, яка найкраща навіть попри всі негаразди.
Минули президентські вибори. Минули парламентські вибори. А що змінилося? Як відбилося зростання валового національного продукту на кишені пересічного громадянина? Коли наші жінки перестануть виїжджати за кордон, щоб врятувати від злиднів сім'ю? Коли буде зроблене щось реальне для поліпшення становища в Україні? І чи буде зроблене взагалі?
Коли заробітчанки та їхні родини перестануть їсти той "легкий" хліб?...
* * *
Моїй хресній мамі
Вам наснилась вночі горобина.
Вам наснилось, як кетяги в сніг
Опадали. Як молодість дзвінко
Закликала весну на поріг.
Завітали різдвяної ночі
До Італії юні роки,
Вже дорослого сина очі,
І догана малої доньки.
Ви прокинулись ранком, мамо,
Пригадали свій дивний сон,
Пригадали лелечий гамір.
Крізь колючість нерідних вікон
Захотілось додому. Калина
Кров'ю плаче, сльозами горить.
Вам не можна. Скувала чужина
І не хоче до щастя пустить.
03.01 2003 р.
Катерина ОСАДЦА,
учениця 10-го "а" класу Чкаловської ЗОШ І - ІІІ ступенів Нижньогірського р-ну АРК.
"Кримська Свiтлиця" > #12 за 21.03.2003 > Тема "Ми єсть народ?"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=686
|
КОЗАЦЬКИЙ ДУХ ЛОХВИЧЧИНИ
ЩО 2022-Й В╤ДКРИВ УКРА╥НЦЯМ ПРО САМИХ СЕБЕ, А СВ╤ТОВ╤ – ПРО УКРА╥НЦ╤В
В╤Д ПОРОШЕНКА ВИМАГАЮТЬ ПОЗБАВИТИ В╤ТАЛ╤Я КОЗЛОВСЬКОГО ЗВАННЯ «ЗАСЛУЖЕНИЙ АРТИСТ УКРА╥НИ»
