Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОЕЗІЯ

МАНДРІВКА З МІЦКЕВИЧЕМ
(Після читання його «Кримських сонетів» у перекладі Максима Рильського).

Хоч всім нам родич пра-Адам,
я шану ближчому віддам:
полякові за родом.
І хоч з його народом
народ мій бився – ух! –
Адам – мій добрий друг.
Ми, завдяки Максиму,
блукали з ним по Криму,
здиралися на дах,
що зветься Чатир-Даг,
було нам теж незле
і на Чуфут-Кале,
й до ханського гарему
зайшли ми, як нечеми,
та звідти всіх дружин
давно вже вигнав джин –
Москви зловредний син.
Де терли ми штиблети,
Адам в своїх сонетах
все гарно описав,
але не все сказав.
Які пили ми вина
в підвалі вірменина!
Яких ми пишних дам!..
Та змовчу, бо Адам
ще скаже, що я – хам.
Згадаймо про дорожче:
про вмиту кров’ю Польщу,
про в’ярмлену Вкраїну,
куди думками линув
в печалі кожний з нас.
Не наш був день і час.
Але печаль – на потім!
Прощались ми у гроті
знайомця вірменина
в компанії рабина,
а також муедзина,
в яких текла аж слина
при погляді на вина.
Ще караїм і грек
ділили наш чурек.
Адам пив повну чарку
за Єву-джан татарку.
І на коня ми з ним
ще випили за Крим,
за дружбу наших рим!
Які були ми фати –
не дасть мені збрехати
наш спільний друг Максим.
17.11.2003 р.

КОКТЕБЕЛЬ

Я очманів у Коктебелі
від тісноти і децибелів.
Тепер це вже не мій курорт,
де все змішав докупи чорт:
базар, вокзал, аеропорт.
Йдеш біля моря – як на ринку,
йдеш біля моря –
наче в шинку,
де крутять сто одну пластинку
по всіх кутках без відпочинку,
і в небі сонячну пластинку
хтось крутить,
як гарячий душ...
І тільки моря синій плюш
ще повіває прохолоду.
Заходь, заходь у ніжну воду -
і вмить забудеш про базар,
про москаленків, про татар!
І погляд твій єдиним змахом
злетить, як птах,
над Кара-Дагом,
де із вершин спадає тінь,
неначе сіть, в морську глибінь,
де скеля з профілем Волошина
гукає в далеч заворожену,
у той колишній Коктебель,
де прямо з пристані форель,
чи то кефаль, колись ловив ти.
Згадаєш тишею сповитий
Будинок творчості, і квіти,
і друзів лагідні привіти,
і поцілунки, як вино...
Давно усе було, давно
чи то вві сні, чи то в кіно,
чи то в раю давно, давно.
11.10.2008 р.

КРИМСЬКІ ЕТЮДИ
1
Я в молодості так чудово плавав,
що Чорне море міг перепливти
від Криму
до Туреччини, наприклад.
Але скажіть,
що я робив би там?!
2
Колись давно
серед курортних юрбищ
Крим мені здався безлюдним:
серед того Вавилону
я не побачив татар.
3
В юнацькі роки біля моря
так мені дуже хотілось
влитись у зграю дельфінів!
Важко жилося тоді
серед людей на землі.

4
У Феодосії (Кафі)
не п’ється в кафе мені кава
і вина мені не смакують:
тут на базарах колись
кров українську пили.
5
Ночами
так смутно
падають зорі
над Кримом,
як сльози дівчат-полонянок...
Невже вони
й досі горюють
на небесах?
6
В рабстві тут була
і Настя-бранка,
згодом жінка
грізного султана,
знана цілим світом Роксолана,
що у райських
розкошах
купалась,
а в душі любила рідний край.
7
Що це за час настав?!
Жінки із України
летять за море
на вогні борделів,
немов метелики нічні.
8
Порівняти місяць з ятаганом
нині, знаю, буде старомодно.
Як тоді назвати гостре лезо,
підняте вночі
над Чорним морем?!
9
Через Крим усю ніч
пролітали крикливі гуси,
наче скрипучі вози
із чумацькою сіллю
на Україну ішли.
10
Кримський канал
До самого серця степу
дніпровська вода біжить…
Ні, це не просто вода,
це кров голуба струменить,
землі української кров!
05.11.2008 р.

ЧЕРКАСЬКІ МОГИЛИ

Двовірш
 
«На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил».
Василь Симоненко.

1
Ленін в Черкасах упав,
ідол діждався мотузки.
Сонце вже він заступав –
впав – і розбився на друзки.
Знявсь над майданом зойк
купки старих комуністів.
Скінчився к о м у н о з о й
в давньокозацькому місті!
Я зарікався колись:
доти сюди не вертати,
доки гаркавий метис
буде тут страх наганяти.
Кликнув знайомий маршрут
знов на черкаські схили.
Друзів поменшало тут,
виросли тільки могили…
Скільки імен і надій
вже спочивають у полі!
Сплять тут Василь і Андрій,
спокій знайшов Анатолій…
Серед безладдя і чвар
легше зітхнуть домовини:
ще один ідол-тягар
спав із грудей України.
2
Знову Черкаси. Це тут
знав я любов і наругу,
тут я пройшов інститут
справді козацького духу.
Де ви, низенькі доми?
Мир вам, новітні і вищі!
Тільки старіємо ми,
тільки росте кладовище…
Скільки ж купити троянд?
Сумно могилам без квітів.
Чи не занадто і я,
друзі, зажився на світі?
Цей ось ще юним згорів,
той лиш дихнув після тюрем,
той кастрував свій спів
і без ножа цензури…
Сам я не знаю, де
буду похований з часом.
Байдуже наче. Проте –
ближче б до друзів в Черкасах!
Там, де мій тезко Василь
з ґрунту пробився гранітом,
де недалеко відсіль
звівся Тарас над світом.
04.12.2008 р.

СТРИЖІ

Потепліло. І знову стрижі
демонструють круті віражі
над соборами, наче орбіти.
Це вже літо,
 у Києві літо…
Вже аж плавиться золото бань,
і милішають
 очі у пань,
і блакитніші хвилі Дніпрові,
і манливіші тіні
 в діброві,
і сум’яття
 таке у душі –
хоч небесні роби віражі,
 як стрижі,
 як стрижі,
 як стрижі.
21.07.2008 р.

* * *
Ще купається степ
в золотому теплі,
а прозорість така,
наче степ на долоні,
ще спокійно снують
бур’янами джмелі,
і панує будяк
у червоній короні.
Та пожовкла уже
кукурудза суха,
чорний сонях
кудись закотив капелюха.
Значить, скоро сюди
приведе жениха
білокоса й метка
молода завірюха.
Всіх приспить і скує
невидимка-мороз,
потемніє будяк
у колючій короні,
заховає джмеля до весни,
аж до гроз,
у цупкому листку,
в королівській долоні.
А сьогодні ще степ
розкошує в теплі,
догріває будяк
своє листя лапате.
Біля мене гудуть
золотисті джмелі
і жаліють усіх,
хто не може літати.

ГРАЛЬНИЙ ЕТЮД

Зроблю легенький реверанс
перед гравцями в преферанс.
У центрі Києва, у парку,
перехиливши з ними чарку,
я проголошував не раз
то гордий віст, то скромний пас.
У холодку під яворами,
що нависають над столами,
щодня збираються діди,
рідніші часом, як брати,
а то й сварливі, як коти,
бо тут чиновні стерті грані
і лиш майстерність у пошані.
Хай десь ти ходиш в орденах,
а тут будь скромний, як монах.
Ну, я монаха вжив для рими
і не роблю гравців святими,
бо ще піднімете на сміх,
адже азарт – це смертний гріх,
але, здається, не для всіх.
Шахісти і гравці у кості –
у парку теж постійні гості,
але то значно нижчий клас,
найвища каста – преферанс.
На ці картярські асамблеї
охоче сходяться євреї,
такий збирається кагал,
неначе тут у них аврал.
І навіть їдуть з еміграції
представники цієї нації
і ціле літо труться тут,
бо літо в Києві з е р г у т*,
ще й у Шевченківському парку,
де навіть в полудень не жарко.
А в Тель-Авіві зараз – ой!
В Берліні клімат теж не той,
і не такий привітний гой.
Туристи ці – гравці хороші,
та більше спорту
люблять гроші,
всю душу витрясуть за гріш.
Тому-то граю я частіш
в одному колі не з Єфімом,
а із татарином Алімом.
Хоч грає він не без химер,
але надійніший партнер,
дарма що родом із Казані,
а нашу мову добре знає
і вчить внучат своїх... Ось так!
Татарин з Волги - а козак!
Ще став би ним його земляк -
гравець з мільярдами Ахметов,
який тримає під штиблетом
пів-України, а Донбас
перетворив на метастаз –
свою столицю водночас.
Та з ним я тільки гаю час,
скажу йому сердитий «пас!»
і до своїх вернусь партнерів,
уже сивеньких кавалерів:
один – спортивний журналіст,
другий – заслужений артист
з театру Лесі Українки.
(Чому ім’ям святої жінки
російський названо театр?
На глум, звичайно, і на жарт).
Але повернемось до карт –
азарт і в Африці – азарт!
А карти що? Коли як ляжуть:
сьогодні дулю вам покажуть,
а завтра виграш піднесуть.
Умій чекати - в цьому суть
не тільки гри,
а й справ суттєвих,
і хто жде успіхів миттєвих,
той зазнає найбільших втрат.
Ось і наука вам від карт!
А ще картярським заповітом
є той, що добре знаний світом:
програвши грошики, не плач,
а гарно вигравши, не скач
і не хизуйся, як багач,
а попрямуй до гастроному,
візьми, що треба, і по тому
партнерів знічених поклич,
розпий із ними могорич!
Радій, що втік на день із дому,
немов літак з аеродрому,
радій, утікши від сватів,
від дочок, внуків і зятів,
і від політиків-хортів,
які із кожного екрана
на нас полюють спозарана.
Радій, що зараз літній час,
що недалечко сам Тарас
крізь крону дивиться на нас
і, може, теж зіграв би в карти,
але не можна – він на варті,
хоч ми трудів його не варті.
А що з нас візьмеш - ми діди...
Однак мені вже треба йти,
хоч і старий – а ждуть труди.
До завтра, хлопці чи панове –
моєї старості братове!
Піду, зробивши реверанс,
писати вірш про преферанс.
21.09.2008 р.

*Зер гут (з німецької) - дуже добре.

УСАМІТНЕННЯ

Сиджу, буває, аж до смерку
в саду Михайлівської церкви,
або точніш, в монастирі,
що сяє золотом вгорі.
І наплива на мене спокій,
неначе бачу сон глибокий.
А час від часу дзвони б’ють,
і чорноризці все снують,
немов акваріумні риби,
і золотіють бані й шиби
вечірнім сонячним теплом,
і небеса темнішим склом
вкривають високо обитель.
Ні, тут я - гість,
іще не житель,
хоч вже подумував не раз
відбути свій остатній час,
вдягнувши теж печальну рясу,
із себе скинувши одразу
увесь тягар минулих літ
і схоронивши в серці світ.
Смеркає. Тільки довгий слід
за літаком вгорі сріблиться,
і засвітилася каплиця
нічного сторожа. Хрести
мені кивнули: треба йти!
Іще сьогодні треба йти…
08.07.2008 р.

НЕБЕСНЕ ВОЇНСТВО

Коли я дивився на загони озброєних мечами і списами ангелів, які зображені на стіні Михайлівського Золотоверхого собору і на чолі яких стоять начальники-архангели з іменами (на німбах) Салафиїл, Варахиїл, Рафаїл, Михаїл, Гавриїл, Уриїл, Ієгудиїл, подумалось мені:
Відколи ангели
з чужинською старшиною витають в небесах
над Україною,
відтоді християнська Україна -
або безлюдний степ,
або руїна.
Якби тим воїнством
командував Богдан,
нас не гнітив би
жодний бусурман.
Якби очолив ангелів Тарас,
то рай земний
давно вже був би в нас.
16.12.2008 р.

РОЗДУМ ПРИ МІСЯЦІ

Невже це молодість моя
щербатим місяцем сія?
Немов окраєць паляниці
біліє в мене на полиці.
Я і раніше не тужив,
що не на повну губу жив,
і нині тяжко не караюсь,
що вік мій тане, як окраєць.
Світи, мій місяцю, світи
перед приходом темноти!
Життя мого дві половини –
неначе карта України,
навпіл поділена Дніпром:
одна нахмурилась Донбасом,
а друга світиться Тарасом,
і я між ними, як пором,
туди-сюди сную Дніпром.
А від життя –
вже тільки скибка
і хисту блиск, як солі дрібка.
Та й це покину – прийде час,
як кинув я колись Донбас,
коли мій місяць був уповні
і чув пісні мої любовні
і юні задуми нескромні...
Світи, окрайчику, світи
перед потопом темноти!
03.06.2008 р.

ХАЛАТ

Я спершу був безмежно рад:
який небачений халат
мені принесла із базару моя хазяйка!
Так Тамару-
дружину подумки я зву,
бо так воно і наяву.
Все рідше я виходжу з дому
і не потрібний став нікому.
Із Криму тільки добрий друг
мене лікує від недуг
і добрим словом, а частіше
мої друкує скромні вірші
в своїй газеті – шле і шле –
і на душі стає незле.
А тут халат!
Турецький, пишний,
я аж тону у ньому, грішний,
бо довгий – мало не до п’ят,
товстий і теплий, як бушлат,
такий каштановий на колір,
і золотистий гарний комір.
І хто йому не був би рад!?
В такому доброму халаті
аж веселіше стало в хаті.
Чи не купити ще й чалму?
Але навіщо і кому?
Вона б згодилась для гарему.
Та обійду я дану тему:
коли тобі за сімдесят –
одній дружині дати б лад!
Купила, бач, який халат!
У ньому йди хоч на парад,
чи на прийом до Президента -
але не пустять, як агента
інтелігентської орди,
що просить хліба за труди.
Отож, чого туди іти?
Вітають там лиш олігархів -
некоронованих монархів.
Ну, а мене і мій халат
пошлють кудись на маскарад.
І сумно, сумно стало в хаті,
як у хлорованій палаті,
де в лікарняному халаті
не раз лежав я ледь живий.
І ось тепер вдягнув новий!
Ходжу у нім, як кошовий
між козаками у жупані,
ходжу пишаюсь перед пані.
Ні, не халат, а дивина –
не поскупилася жона!
А як подумати: навіщо?
Можливо, сталось не абищо:
або я справді значу щось,
або вже я – рогатий лось.
Тепер не довга всяка радість,
бо вже, як лис,
підкралась старість,
і хоч у мушлю одягла,
а в серці меншає тепла.
Ось і в чудовому халаті
всю зиму висиджу у хаті,
поріг узявши за межу.
Ну, й хай!
Щось, може, напишу.
Тепліше вкутуючи плечі,
згадаю роки молодечі
і дорогі для мене речі,
і, може, цей осінній вечір,
і навіть мій новий халат,
якому я сьогодні рад.
27.10.2008 р.

ЗРІЛИЙ ДЕВІЗ

Ми усі – із одної глини,
а в житті кому як повезе...
Я нікому нічого не винен,
і прощаю усім і все.
Від життя я мав радість і кпини,
від нещастя і німб не спасе.
Я нікому нічого не винен,
і прощаю усім і все.
Що є краще за мир у родині?
Що є гірше, як сварка трясе?
Я нікому нічого не винен,
і прощаю усім і все.
Я трудився в ім’я України
і сумління мене не гризе.
Їй одній я, можливо,
щось винен,
і вона лиш простить мені все.
07.06.2008 р.

І НАС КРІПИТИСЯ УЧИ!

Владиці Філарету (Денисенку),
землякові.

Отак, владико Філарете,
вже вас у рідному селі
дістали мстиві москалі,
хоч відправляй до лазарету.
Як український патріот
ви воскрешаєте народ,
а темні браття-односельці
холодний камінь
носять в серці,
чужого слухають попа.
Яка біда! Яка ганьба!
Чого навчилась у Христоса
юрба донецька безголоса?
Лише любить чуже ярмо?
Лише читать чуже письмо?
Повчилась би у ляха-пана
любити Папу Іоанна!
Та де там! Школа в нас не та!
І досі гаспидська орда
у нашім полі виє дико.
«Кріпися, праведний Владико,
і нас кріпитися учи!
Освячуй нам слова-мечі!

АНДРІЇВСЬКА ЦЕРКВА

Я не з церковних менестрелів
і не співець хрестів-розп’ять,
та церкві, створеній Растреллі,
ладен я сходи цілувать!
Тоді ще рухалися возом,
авто не знали і ракет –
злетіло чудо над узвозом
до невідкритих ще планет!
І недарма сюди, як в Мекку,
йдуть малярі з усіх округ.
Іду і я в мороз і в спеку,
щоразу знявши капелюх.

ПАМОРОЗЬ

Іванові Дзюбі

Побілила паморозь поля
і в полях посадки побілила.
Так вони нагадують здаля
нам для лету випростані крила!
Навіть кожний степовий будяк
празникує в білій кожушині
і лижню прокреслює літак
у дзвінкій небесній голубіні.
І велике сонце без тепла
засіває блиском всю рівнину,
і димок далекого села
теж мазком доповнює картину.
А яких таких іще прикрас
я в степу шукаю, мов сновида?
Власне, це я згадую Донбас,
що в мені втонув, як Атлантида.
Пам’ятаю паморозі хруст,
у повітрі теплий холод м’яти...
Я сюди ніколи не вернусь,
ось хіба що, може, помирати.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 30.01.2009 > Тема "Душі криниця"