Версiя для друку Обговорити в форумi

ІСТОРІЯ

(Продовження. Поч. у № 3, 4).

За вказівкою Г. Ягоди, влітку 1932 року С. Фіріна, незважаючи на його заперечливі сумніви, з групою чекістів направляють до Біломорбуду. Де, ввійшовши в курс справ, Фірін “навів порядок” щодо прогульників, викорінив масову туфту і окозамилювання, що процвітали в таборі. Принципом його роботи було гасло: “Не довіряйте нікому!”. Так, 8 лютого 1933 р. Фірін видав наказ за № 54, яким вимагав усунути недоліки культурно-виховної роботи серед з/к-жінок, покращення їхнього побуту, медичного обслуговування, більш доцільне використання на виробництві, упорядкування стосунків з/к-чоловіків з жінками та зміцнення їхньої трудової дисципліни. Саме після цього наказу, як написано у книзі (стор. 466), колишня повія і злодійка Наташа Криворучко, як і багато їй подібних, чи не вперше в житті дізналися про те, що у них є … сором’язливість.
А 9 лютого Фірін видає наказ за № 55 “Про нацменів”, що було викликано їхньою очевидною дискримінацією та зневажанням у таборі з боку усіх інших з/к. При цьому, до національних меншин належали не лише жителі Середньої Азії, а й інших місцевостей, які погано розуміли та не розмовляли російською мовою. Наказом було запроваджено їхнє окреме від інших з/к проживання в бараках, окреме приготування їжі, проведено для них і свій “з’їзд нацменів”. Вони навіть включилися до соцзмагань, деякі стали ударниками. “Нацмены вступают в строй!”, – так закінчив
С. Фірін свій рапорт-радіотелеграму в Москву Генріху Ягоді. Тоді це вплинуло на стан їхньої дисципліни, виконання плану робіт на будівництві, але проблема так і залишилася. У 90-і роки вона “аукнулася” вже у радянських республіках Середньої Азії погромами і міжнаціональною різнею.
Наведена письменниками й історія інженера-зека Магнітова, з “розкриттям внутрішнього психологічного стану і патріотичних мотивів”, який після звільнення заявив про відмову від своєї батьківщини (м. Ташкента) і залишився на Біломорбуді, який став нібито для нього справжньою ”другою батьківщиною”.
Для штурмових робіт на Водороздільній дільниці було створено штурмові фаланги (ось тобі Давній Рим і республіканська Іспанія – Р. С.). Для “штурмовиків” в меню обід (наведемо з книги, в оригіналі), виглядав так: ”Щи (1,2 литра на человека); Каша пшенная с мясом (по 300 граммов); Котлеты рыбные с соусом (по 75 граммов); Пирожки с капустой (по 100 граммов)”. А ось третя страва в меню не була чомусь вказана. Забули, чи не було зовсім?
“Штурм Водорозділу” - це десята глава, яка розпочинається текстом наказу заступника ОДПУ СРСР Ягоди, та у якій письменники С. Алимов, К. Горбунов, М. Дмітрієв, Вс. Іванов, Я. Рикачов і В. Шкловський “під наказ” доповнюють його фактами і прикладами з життя каналоармійців і чекістів Біломорбуду.
А сам наказ, який містить 13 пунктів, красномовно пояснює багато що і заслуговує на те, щоб навести окремі пункти (чи реферативно викласти їхній зміст). По-перше, у наказі висунута вимога про закінчення будівництва каналу до 1 травня. А також наказано: 1. Весь чекістський, адміністративний, інженерно-технічний апарат табору і будівництва привести до бойового стану (вид. моє – Р. С.); управління, штаби і відділення будівництва перейменувати на штаби бойових дільниць, а їхніх начальників – на начальників штабів бойових дільниць, табірних пунктів.
2. Скрізь, де тільки можливо, ввести роботу в три зміни.
3. Забезпечити для працюючих можливість отримання гарячої їжі без відриву від роботи на трасі.
4. Знімати з роботи і віддавати до суду усіх, хто спробує продовжити окозамилювання чи зрив будь-яким іншим шляхом бойових темпів роботи.
5. Техперсоналу, який сумлінно працює, створити обстановку упевненості у завтрашньому дні, упевненості в тому, що його хороша робота буде оцінена ОДПУ.
6. Створити такі умови десятникам, щоб вони мали владу, рівну відповідальності.
7. На допомогу десятникам ввести інститут старших бригадирів, звільнених від роботи, з наданням особливих побутових умов і виплатою їм від 30 до 60 рублів.
8. Не перешкоджати, а заохочувати тенденції гуртожитків (бараків)… впливати (вид. моє – Р. С.) на окремих осіб і бригади, що відстають.
9. Найсуворішим образом карати тих, хто краде, обраховує при роздачі пайків та об’явити ув’язненим, що керівництво чекає на їхні повідомлення (читай, доносів –
Р. С.) про безлади.
10. Увесь культурно-виховний апарат …кинути в найбільш вузькі, загрозливі місця, … для конкретної допомоги виробництву.
11. Максимально скоротити весь апарат управління табору і будівництва як чекістів, так і інженерів з тим, щоб не менше 50 відсотків було кинуто у найбільш вузькі місця будівництва.
12. ГУЛАГу наказано негайно направити на допомогу 10-12 працівників ГУЛАГу.
13. Об’явити усьому населенню табору, що ті, хто виконує і перевиконує норму в останні місяці роботи отримають значні пільги аж до повного звільнення, незалежно від попередньої їхньої роботи.
І розпочався штурм на Водороздільній дільниці. Ось тільки якою ціною. У книзі письменники про це уникали писати. Хоча у книзі про РУР згадується частенько, що вона (рота) ніколи не пустувала. Постійний контроль за будівництвом, як і за написанням книги, здійснювало одне і теж відомство – ОДПУ.
На початку одинадцятої глави “Весна перевіряє канал”, наведено з десяток новобудов СРСР весни 1933 року, а також розповідається про те, що доповідь Сталіна про підсумки першої п’ятирічки “вивчають десятки міль-йонів трудящих, обговорюють на Біломорбуді, на трасі, в лісі, у бараках”. Доповідь Сталіна “неустанно” роз’яснювали чекісти. Наведено цілу сторінку (458) наукових термінів і речень та повідомляється, що відомі зарубіжні учені збираються приїхати до Радянського Союзу. А потім про штурм на прориві в Тугунді і про порядок прання білизни зеків (як в оригіналі): “Дезинфекция, Стирка, Сушилка, Гнидобойня, Гладилка”. До речі, на “гнидобойне” працювали …зечки-монахині, а біломорські воші давали керівництву БМК право ізолювати будь-якого з/к (тобто позбавити його побачень) як мінімум на два тижні. А вошивість серед зеків була суцільною.
Очевидно, “на душу” розрахована й розповідь московської злодійки і вбивці - Павлової, що записана на трасі, про її “перекування” і ударну працю у жіночій бригаді контрреволюціонерок по вивезенню ґрунту. В агітбригадах теж в основному були жінки-зечки, злодійки, повії та ін. Окремі з них ухилялися від роботи на трасі, а от до агітбригади йшли охоче.
І про екзотику у книзі теж є. Так, у селищі Сорока, що поблизу Білого моря, зеки могли тоді зустріти темношкірих дітей- …негренят. Тому було й чітке пояснення: “Это следы интервентов”.
“Історію одного перекування” (глава 12) написав один, на відміну від інших глав, відомий автор сатиричних розповідей Михайло Зощенко. Автор чесно визнає, що спочатку не вірив у перевиховання зеків, “зная низменные чувства людей”, що главу написав з автобіографії, яку йому дали для літературної обробки, відомого міжнародного злодія, “фармазона” (продавав фальшиві прикраси – Р. С.) і авантюриста Абрама Ісаковича Роттенберга, і яку той написав перед виходом на волю. Ми звернемо увагу лише на змістовний, а не літературний, бік глави. Сам автор глави пише, що лише “причесав” рукопис А. Роттенберга. Можливо. До речі, не утаїв Зощенко й того, що деякі фотознімки для ілюстрації глави взяті з документів “Угрозыска” – Кримінального розшуку (як, до речі, й до інших глав книги, про що їхні автори навіть не згадали).
Не будемо зупинятися на епізодах багатої злочинної біографії Роттенберга, його аферах, численних “отсидках” і мандруваннях країнами Причорномор’я і Близького Сходу. Заслуговує на увагу аргументація та його спроба спростувати вчення італійського тюремного психіатра і кримінолога Чезаре Ломброзо про спадкову злочинність із посиланням на те, що він сам - виходець із сім’ї чесних єврейських трударів, а став злочинцем. По-перше, малоймовірно, що Абрам особисто знав про цю теорію Ломброзо, а по-друге, красти та продавати шкільні книги і підручники, щоб купити солодощі, він став ще у юному віці, навчаючись у єврейській безкоштовній благодійній школі в Тифлісі. У роки Першої світової війни Абрам ухилявся від військової служби (за що й був пізніше засуджений військово-польовим судом до 8 років каторги), “фармазонив” та крав.
Розпочнемо з того, що на Біломорканал (роз’їзд Сосновець) Абрам Роттенберг прибув після засудження його у квітні 1932 р. Закавказьким ДПУ до трьох років таборів. На будівництві шлюзу № 14 певний час працював сяк-так, “через пень-колоду”, денну норму виконував лише на 20-30 відсотків. Десятником у нього був німець Буфіус, виконробом - Трясков, начальниками дільниці - Сапронов і Прохоровський (чим не табірний інтернаціонал). І ось після двох бесід з ним за чашкою чаю у Сапронова, і сказаних слів про те, що він більшовикам - “соціально-близький”, Роттенберг змінився, став виконувати норму на 87, а згодом і на 140, 150 відсотків. Це, в свою чергу, вплинуло на його побут і життя в таборі: “у ларку стали відпускати все, що потрібно, виписали хороший одяг, чоботи”. Пише Зощенко й про те, що Абрам згадує накази Фіріна і турботу в них про зеків. Цитую в оригіналі: “И мы от этих заботливых и любовных слов дошли до крайней степени настроения и дали рекордные показатели работы” (с. 520-521), а потім Абрам вже сам йшов до бараків і переконував “головорезов, воров, фармазонов и городошников” стати до роботи. А чи не головним тут був пункт наказу № 55 про те, що “ ті, хто виконує і перевиконує норму в останні місяці роботи отримають значні пільги аж до повного звільнення, незалежно від попередньої їхньої роботи?”.
Оригінальним є наведений Зощенком і висновок, якого нібито дійшли зеки у суперечках з Роттенбергом про крах злочинності: “Если будет только беднота, а богачей не будет, тогда тем не менее будут воровать. А если будут все сравнительно богаты (вид. моє – Р. С.), а бедноты не будет, тогда, скорее всего, наступит в нашем преступном мире крах”. А тоді, після ще однієї бесіди Роттенберга, зеки вийшли на роботу і всі захотіли “перекуватися”. Звісно, звільнитися хотіли всі, а наказ давав і надію.
А Абрам Роттенберг після того став молодшим вихователем, потім - комісаром 5 дільниці, старшим вихователем, а наприкінець – шефом штрафного ізолятора та інструктором КВЧ (культурно-виховної частини). “Блискавична кар’єра” для колишнього “фармазона” і трудного зека за річний термін перебування в таборі. Хоча на табірній мові вона пояснюється та позначається іншими словами – “ссучился вор”.
Роттенберга нагородили ще й почесним значком будівника Біломорканалу і вільнонайманим він погодився поїхати на будівництво каналу Волга-Москва. А вже через місяць оформив відпустку та поїхав до Тифліса. Яка була його подальша доля? Чи повернувся він на будівництво каналу? Невідомо.
Громадянин Зощенко не знав чи не міг написати. Він пише, що вірив в це, а у книзі зробив такий висновок: “Роттенберг, благодаря правильному воспитанию, изменил свою психику и перевоспитал свое сознание”. Чи дійсно це могло бути так? По теорії Ломброзо – ні. Але хотілося б вірити.
А от влада самому Зощенку вірила не дуже. Навіть після такого внеску до цієї книги та уваги Сталіна до його творчості. У серпні 1946 року М. Зощенка разом з Г. Ахматовою різко розкритикували у постанові ЦК КПРС, виключили із Союзу письменників, що позбавляло їх шансів публікуватися і заробітку на життя. Головним об’єктом критики та обвинувачення письменника було обрано його книгу “Приключения обезьяны”. Чи згадував він тоді “історію Роттенберга”?
“Імені Сталіна” - таку назву отримала тринадцята глава. Над нею працювали С. Булатов, С. Гехт, Вс. Іванов, О. Толстой і все той же В. Шкловський. Її початок як рапорт “вождю и учителю всех народов”: “Канал готовий”. На відкритті каналу 28 травня караван суден при проході через шлюзи очолив, як і годиться, пароплав, що мав назву “Чекіст”, на якому й пливла приймальна комісія. Символічно.
Вище партійне керівництво, члени Політбюро: Сталін, Ворошилов, Кіров та кілька чекістів на чолі з Ягодою приймало Біломорканал окремо на озерному кораблі “Анохін”. На дванадцятому шлюзі біля Тунгуди до них на верхню палубу допустили і кілька колишніх зеків – Хрустальова, Френкеля і Борисова.
Біломорканал назвали іменем Сталіна. У подальшому, крім всього, канал “посприяв” і прискорив колективізацію сільської Карелії та її індустріалізацію – будівництво двох міст, п’яти гідростанцій, двох верфей, комбінату.
Чотирнадцята глава під назвою “Товариші” належить перу Л. Авербаха, С. Буданцева, Г. Гаузнера, Віри Інбер, Б. Лапіна, Л. Славіна, К. Фінна, М. Юргіна. Відкривається вона портретом Лазаря Кагановича (секретар Московського міськкому партії) і блискавкою (рос. – молнией) начальника ГУЛАГу Бермана керівникам ОДПУ Ленінградського ВО Медведю, Запорожцю, Перельмутеру про забезпечення вивезення Мурманською залізницею із таборів звільнених каналоармійців. За офіційними даними, постановою уряду після закінчення будівництва ББК від подальшого відбування покарання було звільнено 12 тис. 484 чол., скорочені строки відбування покарання (не звільнені, вони ще потрібні для каналу Волга-Москва – Р. С.) 59 тис. 516 з/к. Тут же звільнених вербували як робочу силу на різні будівництва до Електросталі, у Кривий Ріг. Колишні зеки, яким не було куди чи до кого їхати, писали заяви і залишалися на Біломорканалі вільнонайманими. Багато їх записалося на будівництво Байкало-Амурської магістралі. Так, так, будівництво БАМу було розпочато ще у 30-ті роки ХХ ст. та зупинено у зв’язку з початком Другої світової війни (сталеві рейки зняли та переплавили на танки – Р. С.). Почалася масова міграція колишніх з/к через всю країну. В Україні люди старшого покоління ще пам’ятають і зі страхом згадують амністію та міграцію звільнених зеків у 1953 році у зв’язку зі смертю Сталіна, а ту, 1933 року, вже й не згадують. Залишилося їх не так й багато. Голодомор був ще страшнішим, а потім – Друга світова, голод сорок сьомого.
Розповідається у главі й про те, що робилося тоді в містах і селах СРСР (згадується газетна хроніка того часу – Р. С.), та як сприйняли зміни в країні звільнені з Біломорканалу. Очевидним є “вписування” цих людей в ту хроніку.

(Закінчення в наступному номері).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 30.01.2009 > Тема ""Білі плями" історії"