Версiя для друку Обговорити в форумi

ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

Інколи доводиться чути, що надмірна увага до теми ОУН-УПА лише розколює суспільство. Не на часі, мовляв… І тим більше, не слід братися за це нашій «південній» газеті. Найцікавіше те, що я й сам раніше так думав. Єдиним аргументом на користь розкриття повстанської теми є… час. Точніше, його швидкоплинність. Адже тепер навіть наймолодшим учасникам української «партизанки» далеко за 80! Ледь не щомісяця когось втрачаємо. Тому не пропускав жодної нагоди поїхати в «глибинку» і записати розповідь колишнього повстанця.
Чим більше їздив, тим більше «втягувався» та частіше вислуховував аргументи на користь продовження роботи у цьому напрямку. Ось і сьогодні отримав листа, який свідчить, що такі публікації у «Кримській світлиці» людям потрібні. Після них у багатьох виникає бажання поділитися і своєю «історичною» пам’яттю. Адже наше суспільство є таким же, як і польське, литовське… Тільки там «повстанську» тему розробляють державні інституції, а у нас все тримається на ентузіазмі окремих дослідників.
Отже, пропоную уривки з листа нашого галицького читача Василя Годяка:
«Повертаюся знову до ролі синьо-жовтого прапора у радянську епоху, точніше до подій, пов’язаних з його несанкціонованим вивішуванням у громадських місцях. Я чомусь думав, що це у селі Поздимир Радехівського району комсорг колгоспу вивісив синьо-жовтий прапор на сільраді. І ніби це було у 1962 році з нагоди 45-річчя жовтневого перевороту… Виявилося, що така подія, дійсно, була, але без комсорга. Написав знайомому у Поздимирі і нещодавно отримав від нього відповідь:
«Коли я писав історію нашої церкви, то збирав матеріали, документи, фотографії та розповіді багатьох очевидців, безпосередніх учасників подій, мені довелося ознайомитись із подією, яка тебе цікавить. Тоді ще всі три учасники і виконавці цього героїчного вчинку були живими. Тепер залишився лише один…
Ось прізвище хлопців: Савка Ярослав, Голько Ігор, Шевчук Володимир. Організатором був Ярослав. Він закінчив Поздимирську восьмирічну школу і вже працював. Зараз люди про нього кажуть: «Має дар Божий, майстер на всі руки». Ігор і Володимир були учнями 6-го класу. Прапор вирішили вивісити до дня Армії. Хоча, звичайно, малася на увазі інша армія – УПА. Готувалися у повній таємності. Крім них ніхто нічого не знав. Знайшли матеріал, пошили прапор, і в ніч перед 23 лютого у парку біля клубу, на пам’ятникові Т. Г. Шевченку, приставивши драбину, вивісили його.
Хлопцям пощастило: до ранку випав великий сніг, і всі сліди було заметено. На другий день у селі зчинився переполох! З’їхалась уся районна міліція, КДБ, райком партії… Почалися допити. Очевидно, слідчі зробили висновок, що це робота дітей, а тому в школі усіх дітей допитували. Акцент робили на учнях 7-8-х класів. Брали на допит і Ярослава. Добу тримали його в районному КДБ, а потім ще три доби у Львові. Ярослав казав, що цього не робив, нікого не бачив і нічого не знає. У селі не знайшли жодних речових доказів, а шукали саме залишки жовтого і блакитного матеріалу… Шукали й фарбу, бо на прапорі був напис: «За волю України».
Брат Ярослава, Володимир, розповідав, що в їхній хаті протягом тижня зробили три обшуки. І кожного разу до них вдиралися до п’яти озброєних гебістів і перевертали усе догори дригом, навіть пороли матраци, перини, подушки. І було це щоразу о 3-4-ій годині ночі.
За відсутності речових доказів справу закрили, але усіх попередили: нікому ні слова. Підозрювали Ярослава не випадково, оскільки його батько тісно співпрацював з надрайонним керівництвом СБ. За польської окупації він сидів у тюрмі разом з Василем Бараном, і сиділи вони саме за підпільну діяльність в ОУН. Василь Баран потім очолював СБ і мав псевдо «Гефаст». Загинув у бою, йому встановлено пам’ятник за Яструбичами над Бугом.
А коли Пилип (батько Ярослава) помер, то на похороні за його труною друзі вели осідланого вороного коня…
А про події у Раві-Руській я чув тільки з розмов. Там кадебісти знайшли тих, хто вивісив синьо-жовтий прапор і викрили цілу організацію. Про це також варто б написати…».
* * *
Ось бачите, одна лише публікація, а відразу скільки нового матеріалу! Думаєте, у Галичині усі знають про згадані події? Якраз і ні. Тим більше, не знають у Криму. А мають право знати! Тому й пишемо, поки є живі свідки. І щоразу хтось відгукується.
Для прикладу розповім, який резонанс викликала та ж таки стаття «Молодогвардійці з Чорткова» у невеликому гірському селі Грушівка – це недалеко від Старого Криму.
Ґрунтовніше встиг переговорити на цю тему з учителькою Ольгою Данилів, тому з неї і почну. Зазначу лише, що родом вона з Бродівського району Львівської області, тому про УПА знає чимало, як і кожна галичанка. А працювати їй довелося у Долинському районі Івано-Франківської області, а це вже справжні Карпати! Стаття «Молодогвардійці з Чорткова» змусила і її згадати дещо:
- Пригадую, як у 1962 році неподалік від села Пеняки Бродівського району знайшли криївку. Відразу приїхало багато облавників, прочісували ліс. А нашим хлопцям як цікаво було! І люди радісно гомоніли між собою, бо «лісових хлопців» зовсім не боялися, скоріше навпаки – співчували їм… І ми теж почувалися героями, бо були одними з перших, хто побачив криївку.
Пам’ятаю, що вхід до неї був цілком «класичним», як і в більшості повстанських криївок: треба було брати ялинку і піднімати разом із земляним люком. Ялинка була «живою», її коріння скріплювало землю, тому все добре трималося. До речі, криївка виглядала так, ніби в ній ще зовсім недавно жили люди. Був і запас продуктів. Наскільки я знаю – мешканців криївки тоді не знайшли…
Отже, якщо хлопці з Чорткова вірили у те, що в горах ще є пов-станці, то певні підстави для такої віри були… Наприкінці 60-х я працювала на Прикарпатті і пригадую, як у Слободі Болехівській у 1968 році хтось вивісив синьо-жовтий прапор. Це сталося якраз на жовтневі свята. «Винуватців» не знайшли. І там місцевий люд радів: «Дивіться, так і не знайшли москалі наших хлопців!». А радіти було чого, бо влада поводилася по-хамськи: уявіть собі – навіть кутю на Різдво не давали варити! Нам, учителям, не дозволяли навіть перехреститися. За це і з роботи могли вигнати. Не давали дітей у церкву на Великдень водити. А на Святвечір усіх учителів збирали у школі, там нас «мобілізували» для боротьби з вертепами. І ми мусили ловити дітей. Страшні були часи!
Але горяни були волелюбними людьми і вперто дотримувались обрядів. Для таких синьо-жовтий прапор був своєрідним символом продовження українського опору.
А у 1969-му чи, може, у 1970 році лісник Василь Бучко знайшов у лісі… криївку. Це там же було – у Слободі Болехівській. Фактично він і «здав» хлопців, кожен з яких, до речі, мав вищу освіту. Люди розповідали, що один із них закінчив інститут фізкультури, другий – політехнічний інститут, третій закінчив історичний факультет. Прізвище історика пам’ятаю – Квецко. А прізвище фізрука – Лесів. Хлопців посадили. Лесів відсидів не менше 10 років. Коли повернувся на Прикарпаття, то став священиком. Але «органи» влаштували аварію - його на смерть збила машина. Це вже у 80-ті роки було.
Отже, українці, як могли, чинили опір, і про це треба пам’ятати. До речі, я думаю, що прапор у 1968 році вивісили саме ці хлопці, я пов’язую ці події, хоча точних доказів у мене немає.
«Кримська світлиця» добре робить, що пише на ці теми. Треба відкривати всі «білі плями». На тему міжнаціональних стосунків треба писати дуже делікатно. На бандерівців багато собак навішали, мовляв, вирізали усіх поляків на Волині. Цим кидається тінь на весь український народ, хоча поляки, мені здається, принесли більше зла. І безпричинно їх ніхто не чіпав.
Знаю, що у 1944 році хтось знищив цілу родину поляків, яка проживала на хуторі Гута Пеняцька Бродівського району. Говорили, що це могли і «совіти» зробити, аби загострити українсько-польське протистояння. Але точних доказів цього немає. Відомо лише, що один хлопчик з цієї родини дивом залишився живим, ховався довго у лісі. Українці пожаліли його і хтось узяв маленького поляка до себе у родину. Він виріс, вивчився, тепер живе у Херсоні.
А у прикарпатському Болехові був такий собі єврей на прізвище Цукерман. Німці забрали його у гетто, а потім розстріляли… Але його сина сусіди-українці врятували, хоч і ризикували при цьому життям. Очевидно, зробили це на знак поваги до старого Цукермана – той справедливим був. У врятованого хлопця доля склалася непогано: він одружився, має доньку. І ця донька зараз викладає українську мову. Хіба це не символічно? Звичайно, про такі випадки варто писати, вони дуже повчальні.
* * *
З іншими вчителями говорив менше, але й вони про публікацію висловилися позитивно. Здавалося б: де той Чортків, а де Грушівка? Але оскільки «нашого цвіту по цілому світу», то й Грушівка не стала винятком. Чортків тут представляє Оксана Ярославівна Чепухіна – заступник директора з навчально-виховної роботи у початкових класах. Про публікацію «Молодогвардійці з Чорткова» вона висловилася так:
- Скільки разів проходила повз нову церкву у рідному Чорткові, але не звертала уваги на те, що вона, дійсно, схожа на тризуб! Та й за детальну інформацію про подію 1973 року вдячна. Вона обросла міфами, але мало хто з мешканців міста знає усі деталі. І знаєте, все-таки, приємно було тут, у Криму, прочитати про героїчних земляків…
Зауважте, скільки нового я дізнався в одній лише Грушівці та й то побіжно, бо часу для ґрунтовних досліджень не було зовсім. А що вже говорити про Галичину? Один лише вірш Василя Годяка, яким він привітав мене з Новим 2009 роком, чого вартий:
У ніч новорічну повний келих вина
За вас, милий друже,
 я вип’ю до дна.
За щастя, здоров’я у Новому році,
За успіх в усьому, на кожному кроці,
За настрій чудовий,
 щоб лиха не знати,
І тільки писати,
 писати, писати…
Отже, Галичина підтримує дослідників і аргументами, і з емоційної точки зору. Тож роблю для себе висновок: допоки є живі люди, свідки подій, треба писати!
Сергій ЛАЩЕНКО.

МОЇ РОЗДУМИ ПРО УПА І РОА

Шановна редакціє!
Живучи в Донбасі, мені часто доводиться чути, як деякі вже літні люди постійно розповідають про УПА, «на всю губу» лають вояків УПА та їхніх ватажків, що вони, мовляв, воювали проти Червоної Армії, воювали на боці німців. Що проти Червоної Армії – це так, але ж не на боці німців, а проти німців.
Отакі балакуни, українофоби, дезінформують людей, сіють між людьми зневагу і ненависть до західняків. Мене дивує те, що такі «оратори» серед населення часто знаходять підтримку, а не осуд чи супротив. А ще дивує, чому ніхто з таких балакунів не згадує про власовців – воїнів РОА, які дійсно воювали проти Червоної Армії.
На початку 1990-х років я придбав книжку «Грехопадение» (Генерал Власов и его окружение). Автор – письменник-документаліст Олександр Колесник, книжку в 1991 році видано у видавництві «Простор» (м. Харків). Наклад – 200 тисяч. Маючи таку книжку, я часто веду розмову з тими, хто поширює брехливі чутки про УПА. РОА (Російська визвольна армія) – це дійсно була велика сила кількістю понад мільйон чи навіть мільйон двісті чоловік. Її солдати і офіцери не лише воювали по фронтах, а й були залучені до охорони об’єктів. Був створений КОНР (Комитет освобождения народов России). І коли створювався КОНР, то власовці звернулись до українських націоналістів з пропозицією ввійти до цього Комітету. Як після (це вже на суді) свідчив начальник пропаганди РОА, колишній бригадний комісар Жиленков: «Гиммлер поручил Власову, в целях усиления вражеской работы против СССР, объединить вокруг Комитета все антисоветские формирования, существовавшие в Германии и на территории, оккупированной немецкими войсками. С этой целью Власов, Малышкин и я вели переговоры с руководителями различных националистических организаций, организацией украинских националистов и с другими, о вхождении их в состав КОНР. В частности, представитель ОУН Бандера заявил нам, что он с москалями работать не будет» (стр. 129-130).
З газет та засобів масової інформації ми довідуємося, як поводили себе на окупованій території німецькі солдати. Але ж власовці у поводженні з мирним населенням завойованих територій, мабуть, перевершили «фриців». Вони грабували і ґвалтували, вбивали людей.
Я - живий свідок однієї з цих жахливих подій. З 1941 до 1943 року (до визволення Донбасу) перебував на окупованій фашистами території. Через наше село проходили різні військові частини – німецькі, італійські, румунські, часом зупинялися і на постій. Десь у березні 1943 року (як уже добре стемніло) ми з товаришами поверталися додому з околиці села, де збиралися хлопці вечорами і вели розмови про те, як прийдуть наші, і ми підемо на фронт. І раптом з провулка пролунала автоматна черга – одна, друга, третя… А потім матюччя і: «Стой, кто идет? - Ми, місцеві жителі, - відповіли. – Ложись». Ми полягали на мерзлу землю. Один з вояків, а їх було троє, усі - молоді, здорові хлопці, підбігає, і кожного з нас по голові чи по спині б’є прикладом автомата. Мені дісталося по плечу... Тому ці важкі спогади вилились у вірша про власовців.
* * *
Прозріє хай юрба сліпа
Від нинішньої днини…
Відважні воїни УПА,
Герої України
Боролися у дні війни
Проти заброд з усюди.
Це мужні доньки і сини
Їх не забули люди.
…Він пальцем в носі колупа
Й гугнявить без упину:
- Оте бандерівське УПА
Стріляло нам у спину!
А я йому: «Та не свисти
Про все це скрізь і всюди,
Пора б уже розповісти,
Хто нам стріляв у груди.
А хто стріляв? Я не втаю -
Яка ворожа сила
Нас у гарячому бою
Під час війни косила.
Була та сила масова
У генерала Власова.
Була та сила бойова,
Понад мільйонна сила,
А звалася вона РОА
І Гітлеру служила.
Ще й нині власовці живі
(В них виправка гвардійська)
Живуть в Донбасі чи в Москві,
Є жителями й Мінська…
Життя в них непогане –
Зовуть їх – ветерани.
У них на грудях ордени,
А не хрести залізні.
Тому й бундючаться вони:
Мовляв, ми – вої грізні.
І, може, хтось із них
 в цей час
Настирно, без упину
Кричить – гуде
 на весь Донбас:
- Оте УПА, оте УПА
Стріляло нам у спину!
Але про власовців ніде
Ти не почуєш нині:
Ані на всьому СНД,
Ні в нашій Україні…
Неначе їх і не було,
Неначе вітром їх змело…
Юрма людців глуха, тупа
Товче у ступі воду,
Щодня доводить, що УПА
Є «ворогом народу».
…Отож у носі колупай –
Але упівців – не чіпай!
Оцінку дав їм сам де Голль,
А ти хоч помовчати зволь.
Григорій ПОНОМАРЕНКО,
ветеран праці, відмінник народної освіти України, інвалід війни.
м. Донецьк.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 30.01.2009 > Тема ""Білі плями" історії"