Версiя для друку Обговорити в форумi

«Було колись на Вкраїні -
ревіли гармати...»
Т. Г. Шевченко

Згадалось мені недавнє минуле, коли прочитав на 5-й сторінці «Кримської світлиці» про чергове засідання Оргкомітету стосовно проведення Конгресу Української громади Криму та коментарі Смолятича в дописі «Українці Криму - єднаймося». У 90-х роках минулого століття відбулись два з’їзди українців Криму, спонсоровані Колесніковим. На останньому брав участь світлої пам’яті В’ячеслав Чорновіл та інші провідники Руху. Були створені Провід і Рада, до якої я був обраний.
Тоді Україна стверджувалась як незалежна держава в умовах шаленого опору, особливо в Криму, тому і наші завдання були більш суворого плану. Та чи суттєво змінились політичні обставини сьогодні?! Питання риторичне, тому відповідь відома!
Пропозиції Смолятича цікаві і незаперечні. Та чи всі вони однаково своєчасні?! Чи маємо ми сьогодні українську Україну?! На згаданих Конгресах до нас демонстративно заходили «козаки» в невідомих одностроях і з нагайками. Вони й дотепер ходять по містах Криму та ще й охороняють пам’ятники Катерині II у Севастополі та Одесі, збудовані відверто нам на глум! Кругом нас вітренки, симоненки, грачі і регіонали, за яких голосує половина України. Тобто половина українців ще не вважає себе громадянами незалежної держави. У Криму більшість партійних і громадських організацій проросійські. Наприклад, у Керчі під час останніх місцевих виборів реєструвалась партія з назвою (без гумору) Партія політики Путіна (!).
Нам поблажливо кажуть, що демократія обумовлює толерантність до опонентів. Це так! А якщо опоненти - відверта 5-та колона іншої держави чи відвертий ворог незалежності України, що прикривається «слов’янськими союзами» та готовий повернути нас у московський хомут, де ми були 350 років?!
У сучасну епоху прискореного розвитку суспільства українці не можуть 40 років ходити по пустелі, поки вимруть всі народжені в рабстві. Тому боротьба проти тютюнопаління, алкоголю і гральних автоматів важлива і навіть необхідна, але не може визначатись як головне політичне завдання. У сучасних умовах нам недоцільно створювати організацію на зразок Армії порятунку у США.
Громада, як можна зрозуміти, планується як позапартійна, громадська, тобто як суміш прихильників чи навіть членів будь-яких партій. Що ж там будуть робити комуністи і регіонали?!
Є й інші пропозиції Смолятича, які я вважаю хибними. Наприклад, відновлення графи «національність» у паспортах громадян України. По-перше, у цивілізованих країнах не визначається назва етносу у паспортах (там, де паспорти ще є). Взагалі, термін «національність» не наукове й існувало тільки у Радянському Союзі. Є поняття «нація», що ідентичне громадянству (і пишеться у міжнародних паспортах). По-друге, якщо ввести цю графу, то громадяни інших етносів по закону будуть змушені у паспортах фіксувати, що вони не належать до титульної нації. Для чого тоді створювати їм комплекс «окремішності»?! Чи буде це сприяти консолідації України?!
Заперечую також пропозицію про відновлення смертної кари. Вже доведено, що користі від неї менше ніж зла. Якщо ми повернемось до страти, тоді в Європі ніхто з нами і розмовляти не захоче при наших намірах вступити в ЄС чи НАТО.
Більшість завдань, визначених Смолятичем, є раціональними. Дійсно, нам потрібне ствердження української мови як єдиної державної. Якщо допустимо введення російської, якою, на жаль, розмовляє більшість українців після 350-річної русифікації, то українська просто зникне. Необхідний повний перехід освіти на українську мову. Важливі: розвиток української культури, традицій, мистецтва, пільгові умови для видання української літератури, ліквідація «попси» на телебаченні та багато іншого. Все це загалом визначається як українізація, - термін, що нашими «опонентами» сприймається істерично. Але ж це просто наш ренесанс! 
В ланцюгу політичних чинників я би звернув особливу увагу на головну ланку, якою є зовнішній, геополітичний фактор, від якого суттєво залежить внутрішній стан держави.
Нещодавно світ поділявся на дві частини - соціалістичний табір (в обох розуміннях) і групу цивілізованих і розвинутих країн, умовно кажучи - Захід. Цей розподіл можна визначити і більш загально, як Європу і Азію. У першій частині - демократичний устрій, ефективна економіка, високий рівень життя, єднання суверенних держав для внутрішньої злагоди і захисту від зовнішньої агресії. У другій - тоталітаризм, агресивна ідеологія, централізоване керування економікою, порушення прав людини, бідність. Звичайно, передумовами існування таких режимів є економічна і культурна відсталість. Але є і зворотній вплив, якщо розвинута країна знаходиться під впливом чи окупацією тоталітарної держави. Наприклад, деякі європейські країни, які після Другої світової війни опинились під радянським диктатом, були змушені впроваджувати комуністичну ідеологію, мати соціалістичний тип економіки, а тому мати низький рівень життя порівняно з країнами з ідентичним етносом та демократичним устроєм. Згадаймо ФРН та НДР або Південну і Північну Кореї. Тому багато чого залежить у нашій державі й у нашому житті від того, до якого світу ми будемо належати, бо геополітичний чинник ще не зник. Сучасна Росія, як ми бачимо, ще не позбавилась свого імперського, тоталітарного стану. Потрапити в сферу її впливу чи знову возз’єднатись в якийсь там «союз», як це загрожує Білорусі, значить знову приєднатись до Азії.
Україна має пройти свій історичний шлях побудови незалежної, демократичної і заможної держави, але у складі і під захистом Європейського Союзу та НАТО він буде коротший. Відносини з північним сусідом будуть як і у інших європейських державах - рівних і суверенних, без «братських» пільг і сумнівних вимог потім.
Оце має бути головною ідеєю Громади, а значить - її пропаганди, виховання молоді (а то у нас уже відновились піонерські та комсомольські організації) і різних заходів та акцій! Слава Україні!
В. БРЯНЦЕВ,
доктор географічних наук, професор, член НРУ.
м. Керч.

ТИМ ЧАСОМ…

«У РОЗБРАТІ – ГЛУХІ...»

Святкування Дня Соборності у Севастополі традиційно проводять біля пам’ятника Тарасові Шевченку. До підніжжя статуї кладуть квіти керівники міста, військові, громадські організації, місцеві осередки політичних партій та пересічні громадяни, яким не байдужа доля незалежної України. З кожним роком зібрання стає все численнішим. Цей рік також не став винятком, проте громада відзначилася черговим витком розбрату, який, думається, сіють політики вказівками згори. Обурений таким підходом до загальноукраїнського свята севастополець звернувся до редакції газети...
Володимир Іванович Бевз мешкає в місті з 1966 року. Народився він у селі Сокиринці, що на Хмельниччині, був кадровим військовим, а звільнившись в запас, став викладачем Севастопольського морського коледжу. До речі, одразу попередив керівництво навчального закладу, що викладатиме предмет українською. Він – активний читач “Кримської світлиці”: передплачує її для себе, але підшивку тримає не вдома, а в бібліотеці коледжу, розширюючи тим самим коло читачів газети. А ще дарує друзям передплату “КС” до дня народження. На дозвіллі пан Бевз пише вірші. Каже, що на високі лаври не претендує, але радіє, коли знаходиться вдячний слухач його творчого доробку.
До Дня Соборності він готувався заздалегідь, написав вірша й хотів прочитати його зібранню біля пам’ятника Тарасові Шевченку, бо саме там завжди відзначають цю дорогу кожному українцеві дату. Йому болить розбрат, що, як прокляття, віками тяжіє над співвітчизниками: за роки незалежності українство, на його переконання, так і не спромоглося згуртуватися.
За тиждень до свята Володимир Іванович відвідав “Просвіту”, і, прочитавши вірша там, отримав, так би мовити, благословення на виступ біля пам’ятника Тарасові. Окрилений, він прибув до місця події на годину раніше й був здивований, побачивши там зібрання місцевого партійного осередку БЮТ з біло-сердечними прапорами. Каже, що здивувався окремішністю громади, а ще тим, що серед партійних біло-сердечних стягів не було жодного державного жовто-блакитного прапора. Серед зібрання побачив знайомих, показав щойно написаного вірша, отримав пропозицію його прочитати й навіть “зірвав” оплески. На цьому, на черговий подив нашого героя, святкування БЮТівців і закінчилося. Поклавши квіти, вони згорнули прапори й пішли геть.
Чому біло-сердечним треба було того дня відокремитися від громади, не зрозумів ніхто. Володимир Іванович каже, що намагався дізнатися у свого знайомого з місцевого партійного осередку БЮТу, чому вони йдуть геть. Останній відповів, що залюбки залишився б, але таким було розпорядження політради, яке він мусить виконувати.
Того дня навіть керівництво двох гілок влади міста тимчасово замирилося: до пам’ятника прибули голова міської держадміністрації Сергій Куницин та голова міськради Валерій Саратов. Оркестр ВМС ЗС України блискуче виконав Гімн держави, карбуючи крок, пройшла Почесна варта. Наш автор ще раз отримав пропозицію прочитати вірша і ще раз йому аплодували. Здавалося б, все добре, та, на жаль, святкового настрою не було. Адже рядки власного вірша лише підтвердилися реальністю: таки “... від розбрату глухі, українці забули про свою одвічну мрію-волю. І Майдан розсипається на друзки... від того, що змагаються, хто вище прапор здійме...”.
Після тяжких роздумів Володимир Іванович зателефонував до редакції “Кримської світлиці” й розповів, як прийшов до Тараса з віршем, двічі по черзі його читав двом громадам, двічі отримав оплески, але соборності того дня так і не відчув. Каже, що соборність має бути в душах і серцях. Й допоки того не буде, городяни, здебільшого росіяни за походженням, не розумітимуть українську громаду Севастополя. А значить, і державності в нашому регіоні бракуватиме ще довго. Він переконаний, що жоден зовнішній ворог не завдав нашій державі більшої шкоди, ніж ми самі, українці, бо не здатні до порозуміння та об’єднання через власні амбіції. Скрізь і всюди квітне лжепатріотство й гетьманщина. Навіть квіти, що лягають до підніжжя пам’ятника Тарасові, в’янутимуть від нещирих помислів співвітчизників...

Роздуми читача “КС”
записала Лідія Степко.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 30.01.2009 > Тема "Резонанс"