Версiя для друку Обговорити в форумi

Вже вдруге у нашій державі проводиться Всеукраїнський конкурс учнівської творчості "Об'єднаймося ж, брати мої!", присвячений Шевченківським дням. У цьому році на урочисте вручення переможцям конкурсу дипломів, грамот та подарунків до Тарасової гори у м. Каневі з'їхалося понад сто учнів із вчителями майже з усіх куточків держави.
Кримську делегацію представляли Анастасія Шевченко та її науковий керівник Н. І. Руденко (НВК "Українська школа-гімназія", м. Сімферополь), Ганна Балан з учителькою Г. Я. Залуцькою (загальноосвітня школа № 17, м. Сімферополь). Дипломи учням-переможцям та грамоти їхнім вчителям вручали голова Верховної Ради України Володимир Литвин і міністр освіти та науки України Василь Кремень.
Цей конкурс показав, що є у нас талановита, серйозна, наполеглива молодь, яка має хист і потяг до інтелектуальної праці. За словами В. Литвина, конкурсні роботи всіх переможців будуть опубліковані, їх одержить кожна шкільна бібліотека. А самих дипломантів В. Литвин  назвав членами "Палати Надій" українського парламенту. Приємно, що у цій Палаті засідають дві наші землячки!
Світлана РОДЮК,
учениця 10-го класу НВК "Українська школа-гімназія".

Подаємо роздуми про Шевченківський конкурс однієї з його переможниць - Ганни Балан

НА ТАРАСОВІЙ ЗЕМЛІ
Долаючи всі відстані й перешкоди, їдуть та йдуть люди зі всієї України до Чернечої гори на Канівщині, щоб вклонитися праху Тараса Григоровича Шевченка.
Уже вдруге 9 березня зустрічає канівська земля школярів з усіх куточків країни. Це переможці всеукраїнського конкурсу, присвяченого Шевченківським дням. Юні літератори, історики та художники приїхали до останнього пристанища великого поета, щоб вшанувати його пам'ять. Їх молоді душі відкриті назустріч прагненням і сподіванням Великого Кобзаря. Полум'яна мрія поета з'єднати український народ знаходить щирі відгуки в наших серцям.
Шевченко став дорогим мені  з дитинства, з того часу, коли я вперше почула його вірші, а потім сама відкрила красу поезії Кобзаря. Мені завжди хотілося побувати в тих місцях, які пов'язані з життям Шевченка. Про цю мить я мріяла і тоді, коли з захватом читала й перечитувала його твори, коли шукала в бібліотеці матеріали, щоб більше дізнатися про життя цієї людини, і тоді, коли працювала над твором про внесок поета в розбудову соборної України.
Ось ми з вагона поїзда ступили на черкаську землю. Хвилювання ще більше охопило мене: адже скоро вже здійсниться моя мрія - незабаром я піднімусь на Чернечу гору і зможу помилуватися схилами Дніпра, де так любив бувати Шевченко і де заповів поховати себе. Його заповіт було виконано, а на могилі було споруджено пам'ятник, який є свідченням любові українського народу до свого співця.
Мить моєї зустрічі з Кобзарем настала. Ми долаємо ці триста шістдесят п'ять сходинок, які відділяють нас від святині. Мене охоплює хвилювання: невже я нарешті ступаю по Тарасовій землі? Так от яка ти, земле, що стала останньою домівкою Кобзаря!
Я торкаюсь надгробка могили Тараса, і щось незбагненне відбувається в моїй душі. Коли я писала твір, мені здавалося, що Шевченко живий, що він мій сучасник, і я ніби спілкувалася з ним, радилася. Але тут, відчувши холод каменю, я зрозуміла: його немає, його домовина лежить під важкими плитами граніту. І смуток охоплює мене. Але, дивлячись, як багато приїхало людей, слухаючи, з якою шаною говорять вони про Кобзаря, я відчула серцем: Шевченко не помер! Це лише його прах покоїться в могилі, а душа належить вічності. Він живе в кожному з нас, у наших душах. Його думки й досі запалюють серця співвітчизників.
Над місцем поховання височіє пам'ятник: на постаменті - скульптура Т. Г. Шевченка, сюди ведуть кам'яні сходини. Величава постать, сумний і мудрий погляд очей... Він дивиться на широкий простір Дніпра, ніби милується ним. Поет так бажав завжди бути поряд з цією милою його серцю рікою! У цьому місці Шевченко хотів збудувати хатину, щоб жити в ній зі своєю власною сім'єю. Пам'ятаєте:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть...
Саме про це мріяв Тарас Григорович: затишний куточок в рідній Україні, любляча жінка, діти. Він навіть просив уже Варфоломія Григоровича, свого побратима, купити ділянку землі, бо сподівався нарешті повернутися на батьківщину. Не судилося...
Друзі виконали останнє бажання Шевченка: поховали його на тому місці, звідки "...лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий". На похорон поета зібралося чимало людей. У музеї, що знаходиться поруч, є фото цієї скорботної події: на обличчях друзів, знайомих і незнайомих Шевченку людей - невимовне горе.
Сюди, ніби віруючі на прощу, звідусіль ідуть люди. Матері приводять дітей, приїздять сивоусі дідусі, люди середнього віку, а також юні шанувальники Кобзаря. Біля пам'ятника живі квіти - букети від голови Верховної Ради України В. Литвина, міністра освіти й науки В. Кременя та міністра культури і мистецтв Ю. Богуцького - від імені всього українського народу. Тут були вручені нам, переможцям конкурсу "Об'єднаймося ж, брати мої!", нагороди. Після урочистої церемонії ми познайомилися з експонатами музею Т. Г. Шевченка. Здавалося, тут був присутній його дух. Автографи, малюнки, указ про звільнення з кріпацтва, китайка, що нею було вкрито труну поета, сережки, що подарував Шевченко своїй сестрі, та інше - все це дбайливо зберігається працівниками музею. У всьому тут відчувається любов і повага до українського національного генія.
Переповнена враженнями від зустрічі з Великим Кобзарем, відчуваючи ще незвідане до цього почуття причетності до історії народу, я була безмежно щаслива.
Залишаючи місця, пов'язані з життям великого сина України, я знову поверталася думкою до них. До Криму я везла не тільки спогади, а ще й більш цінне: прагнення миру та єднання всіх людей моєї Вітчизни.
Ганна БАЛАН,
учениця 11-го класу СШ № 17.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 21.03.2003 > Тема ""Будьмо!""