"Кримська Свiтлиця" > #2 за 09.01.2009 > Тема "Душі криниця"
#2 за 09.01.2009
В╤ДВЕРТО ПРО НАБОЛ╤ЛЕ
Л╤ТЕРАТУРА Дорог╕ друз╕! Доброго дня вам ╕ св╕тлого неба! Оце врешт╕-решт, через трет╕ руки, таки д╕йшов до мене ще кв╕тневий номер вашо╖ газети з мо╖м нарисом про В. С. Ро╖к. А газета ж, як… лялечка! От уже, д╕йсно, з Парижа «Наше слово» надсилають нав╕щось регулярно, а те, що робиться поряд, ╕ не в╕да╓ш. З Нового року постараюся це поправити. Передивився поб╕гом сво╖ книжки ╕ в╕д╕брав к╕лька в╕рш╕в, близьких до вашо╖ тематики. Спонтанно ╕ сформувався такий соб╕ «Кримський блок». Над╕юся, що придасться до друку. Хот╕лося би ╕ще сказати, що, на м╕й погляд, «географ╕ю» тематики вашо╖ газети, а отже ╕ «географ╕ю» ╖╖ розповсюдження треба значно розширити, не замикаючись на сво╓му кв╕тучому п╕востров╕. Зрештою кримська державн╕сть колись простиралася на нин╕шн╕ ╕ще й Микола╖вську, Херсонську, Одеську област╕, на частину сучасного Запор╕жжя, на Кубань… Тобто ╓ й ╕сторична виправдан╕сть такого поступу. Не кажу вже про елементарну потр╕бн╕сть: сьогодн╕, скаж╕мо, Мел╕топольщина («ворота в Крим») практично ╕ фактично заблокована «п’ятою колоною» щодо культуролог╕╖, нац╕онально╖ ╕стор╕╖, етнограф╕╖ тощо. З близько десятка газет, котр╕ видаються тут, - жодно╖ укра╖нсько╖! Думаю, в такому раз╕, значно додалося б сил ╕ можливостей ╕ у вас, ╕ у нас… У будь-якому раз╕, принаймн╕ мен╕ б дуже хот╕лося, щоб «Кримська св╕тлиця» стала справжньою мо╓ю газетою. Щастя вам, наснаги ╕ натхнення!
З повагою - Олег ГОНЧАРЕНКО. м. Мел╕тополь.
Гончаренко Олег Миколайович - поет, проза╖к, публ╕цист, член Нац╕онально╖ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Автор книг: “Крони дитинства”, “Петрогл╕фи”, “Тяж╕ння сонця”, “Мр╕я ╕ любов”, “Св╕т очей мо╖х”, “Фантастичне купуасу”, “Шесть часов вечера после весны”, “Дорога кр╕зь хату”, “Серцебуття”, “Храм голос╕в”, “Собор одкровень”, “З╕рка В╕тан╕я”, “НАголоси ╕ наголОси”. Лауреат обласно╖ прем╕╖ ╕мен╕ М. Андросова, прем╕╖ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни та фонду “Л╕тературна скарбниця”, м╕жнародно╖ прем╕╖ ╕мен╕ Богдана-Нестора Лепкого. «Я – Крим ╕ С╕ч. Я – поле ╕ Дн╕про...»
В╤ДВЕРТО ПРО НАБОЛ╤ЛЕ
«...А судьи кто? За древностию лет, к свободной жизни их вражда непримирима! Сужденья черпают из забытых газет времён очаковских и покоренья Крыма…» А. С. Грибоедов
Кажуть: “Давайте Крим в╕ддамо! А чому б ╕ н╕?” Ще й хтось назве “апендицитом”, а хтось ╕ “геморо╓м”... У Медвед╓ва, Пут╕на, Лужкова там нема╓ р╕дн╕, а у мене – плем╕нники ╕з сестрою, т╕тки, двоюр╕дн╕ вс╕, мати хрещена... Прад╕д з прабабцею ╕ брат – на С╕мферопольськ╕м кладовищ╕... Може, чогось не треба ╕ще нам? Чого др╕б’язничати? Давайте брати вище – комусь “на пох╕д” додамо Донбас, комусь - Буджак ╕ Буковину. Чому Галичина, Закарпаття, Слобожанщина у нас? А Ки╖в же – “мать городов русск╕х”? Подару╓мо знов Укра╖ну, розтринька╓мо... Здур╕ли невже?! Невже знову самих себе зрадимо?! Усе ж це наше, а не чуже, повернуте, а не вкрадене! Може, досить з них Кубан╕ ╕ Придн╕стров’я, П╕дляшшя, Лемковини, Мазов╕╖, Пол╕сся аж до Бреста? За все заплачено потом, сл╕зьми ╕ кров’ю, панове “манкурти” ╕ “перехрести”! Не в╕дхрещуймось од свого по праву. Х╕ба, скаж╕мо, Феодос╕я (Кафа) – не з нашого болю? Х╕ба Севастополь – не м╕сто укра╖нсько╖ слави? Там здеб╕льшого “хохли” й б╕л╕ють к╕стками у пол╕ – з Херсона, Одеси, Микола╓ва, Запор╕жжя, Луганська... Там десь ╕ мо╖ д╕д з прапрад╕дом – “русск╕х во╕нов павших” пара... Тепер нам кажуть: “Ви – окупанти, орда поганська!” Але ж, хто тут ╕ був (воював ╕ любився!) в╕чно, то це – ми й татари! Тож, “господа судь╖”, не обезсудьте: якщо треба, ╕ небо “занахалимо” палацами й халабудами. ╤ ви соб╕, як хочте, – будьте чи не будьте, а ми були, ╓ ╕ будемо! АБРИКОС
Гай, роки так летять, наче т╕н╕ тачанок! А, м╕ж тим, пам’ятаю усе до сих п╕р... Травень. Д╕да нав╕ду╓ однополчанин – сивий кримський татарин Бек╕р. Ся╓ ст╕л, як в╕втар, п╕д крилатою вишнею. ╤ чарки, ╕ медал╕ голосять, сумн╕. Г╕сть говорить: “Куначе, що пам’яттю в╕чною п╕сля смерт╕ лишиться тепер по мен╕?! Поки нам ╕з тобою свинцем рвали душу, поки йшли ми в кривав╕ негоди в╕йни, той вусатий шайтан мою саклю порушив... У чужинах померли дружина й сини... Ми ж кричали “за нього й В╕тчизну!”, Григор╕ю?! Краще б там теж в╕д ран, десь у пол╕, помер... ╤ наваживсь нав╕датись у р╕дн╕ гори я лиш минулого л╕та, м╕й друже-аскер! Що побачив? Мли вирву – над р╕дними кручами... море – чорне... ╕ трави гаряч╕ – без рос... Р╕дний дв╕р занехаяно п’янню смердючою... На дувал похилившись вмира абрикос... А його, щоб уславити племен╕ сп╕лку, ще прапрад╕д садив, оселяючись там! Не заходячи, з Тотему зр╕зав я г╕лку, щоб забрати з собою аж в Узбекистан. Й не шукав там уже кладовище старе я: знав, що й предк╕в могили у звалищ – на дн╕! Т╕льки напис надгробний з плити Крим-Г╕рея (ясно так!) пригадався чомусь-то мен╕: “Це життя – тимчасов╕сть. Замислись, людино: смерть – та чаша, ╕з котро╖ питимуть вс╕!” Час туди ╕ мен╕, де сини ╕ дружина в райських кущах безкра╖х ╕дуть по рос╕. Вже мене зачекалася мабуть кохана... Слухай, брате, скажу тоб╕ св╕й запов╕т! Я – останн╕й Г╕рей, явна плоть Чинг╕зхана. На мен╕ м╕й преславний зак╕нчиться р╕д. Та не хочу, щоб й Тотем загаснув, як св╕чка: в╕н народу мо╓му ося╓ ще путь! Бруньку з нього тор╕к прищепив я на “дичку”, котру вбог╕ дехкани “урюком” зовуть. Ну, а як ще, скажи, ту гидоту назвати?! Та не в т╕м р╕ч... При╖хав прощатись, в╕дтак я св╕й Тотем воскреслий прив╕з тоб╕, брате: ти – М╕й Друг, Укра╖нець, Козак. Ми з тобою пройшли ╕ сьорбнули немало... Та життя наше – крапля того, що – в ╤мл╕! Наш╕ предки любились тут ╕ воювали. Ми – брати! Ми – сво╖ на ц╕й древн╕й земл╕! А чого ж ╕ще треба? Земля ╓. ╢ небо. Просто – завтра ми трохи примножимо див... Недарма ж “Садовий” ось – ╕ пр╕звище в тебе? Наче титул – у доброго Духа Сад╕в!” ╤, обнявшись, заплакали сив╕ солдати! ╤ стояли, неначе Пророки, м╕ж рос! Повела мене в хату заплакана мати... А уранц╕ в саду уже був абрикос. Хтось чомусь його пот╕м назвав “ананасним”. В╕н, в╕д саду – до саду, д╕йшов таки в Крим. Я не знаю, куди несе мир цей ╕ нас з ним? Я не знаю, що сталося з ханом старим. Ус╕ ми, у св╕й час, зникнем в зл╕й круговерт╕... Та лишиться Народ ╕ В╕тчизна, ╕ Бог! На табличц╕ могильн╕й, по д╕дов╕й смерт╕, “подорожню” тому я ╖м вибив – на двох: “Сп╕ть, б╕йц╕! Довели, що прекрасне не вмре, ви! Хай впоко╖ться дух ваш в Небесн╕й Яс╕.” Шанс на в╕чн╕сть – життя. Воскрешаймо дерева: Сад – та чаша, ╕з котро╖ питимуть вс╕.
СИВАШ
Сиваш не скинеться: вод╕ у “чеках”* л╕ньки… Аж до Аскан╕╖ – гарячий степ ковильний! Це – Строган╕вка… Це уже – Чаплинка… А дал╕ ╕ – ╤ван╕вна “фам╕льна”! Там п╕всела – р╕дня. ╤, в╕рте чи не в╕рте, вс╕ люблять “всесв╕т” цей – такий г╕ркий, як схлип. Оск╕льки там метають с╕ль у скирти, то й за столом бажають: “С╕ль та хл╕б!” Але туди до╖хати ще треба… А я – н╕як, (хоч “д╕ло – за малим”!): “Сиваш горить, ╕скриться до крайнеба!” Хто ж море це обмовив так – “гнилим”?.. Сиваш припрошу╓: “А перл╕в митих ось – кому?!” Сиваш погойду╓ ц╕лющу пр╕рву роп*… Мен╕ б ╕знов, на конику махновському, (хай – п╕д вогнем!) “махнуть” на Перекоп… за Перекоп… Та можна по ц╕й глад╕ (не першим!) – аж на край, за край душ╕! Чув: плем’я ╕нд╕анське, у Канад╕, отак соб╕ ╕ зветься – “Сиваш╕”… Не в╕рите? То – “артефакт”, я знаю. Про те й згадав “для красного сл╕вця”: далеко так сво╖х не в╕дпуска╓ солоно-сива В╕чна Даль оця.
*Чек – загата для випарювання сол╕ (спец.). ** Ропа – насичений розчин сол╕ (спец.).
ПРОЩЕННЯ
Шул╕ки закурлюкали на вежах, в╕дчувши страх “аллахових син╕в”: Ми охопили м╕сто, як пожежа, як пов╕нь, нас ╕ мур не зупинив. Сполохано кричали п╕вн╕ трет╕, в╕щуючи розплату по боргах. Волали муедзини з м╕нарет╕в... Та св╕т розчарувався у богах: з очей смирення скинувши полуду (де там “не вбий”, “до ближнього любов”?!), стинались у жорсток╕м герц╕ люди – без торгу, воздавали кров – за кров. Багрян╕ли ╕ м╕шаниця й вершник! Лиш чувся ятаган╕в хижий сп╕в... ╤ я не “пас там задн╕х” серед перших – рубав, як м╕г, проклятих “мамлюк╕в”. Ненавист╕ молився, як востанн╓, – в душ╕ неначе хтось роздмухав жар! М╕й н╕ж свячений там, на т╕м майдан╕, снаги упився ╕з горлянок яничар. ╥х тумани поглинули, як вир, ми: нам зв╕дти шлях був – лиш на суд Небес. ╤ зрадивши не право “правов╕рних”, у гори вт╕к Г╕рей од наших лез. А нам ╕ще ординський чувся туп╕т на попелищах р╕дно╖ земл╕! Вхлюпнулись ми в палаци ╕ халупи, незг╕рш вовк╕в оскажен╕лих, зл╕. Укрився й день кривавою ╕ржею! Могли й кат╕в ми “викликать на змаг”... Вв╕рвався я в гарем якогось бея, поклавши ╓внух╕в рядком на килимах. Порубан╕, штовхнув ногою двер╕. Пахнули в н╕здр╕ мускус ╕ амбра... Осатан╕лий, перш╕й-л╕пш╕й “пер╕” з╕дер чадру ╕ он╕м╕в: “Сестра?!” Так ось де стр╕в свою “калиноньку”, яку я горючо так оплакував колись... “Смердюча покритко, падлюко, замордую!” – знов люто вихопив ╕з п╕хов смерт╕ блиск. Вже до гр╕ха лишалося п╕вкроку, вже зойкнуло пов╕тря мов струна, але зв╕дк╕льсь хлопча м╕сяцеоке, мов проросло, й заплакало: “Ана-а!” А пот╕м раптом, щебетнуло: “Нене-е!” Та й ну – хрестити лобика, дурне... Неначе сонце зринуло на мене ╕ спопелило, дикого, мене! Сестра сяйнула поглядом матус╕... Я опритомн╕в, шабл╕ згас ошк╕р... “Оце тв╕й любий дядечко, Петрусю!” – сказала сину. А в очах – док╕р! ╤ я не знав, куди себе под╕ти: так оч╕ т╕ засмучен╕ пекли... Стояли ми ╕ плакали, мов д╕ти, що загубили “цяцю” ╕... знайшли. Вона мен╕ ячала, як пелюстка, як бусол ╕ як море голубе: “Це, братику, по-божому й по-людськи. ус╕х прощай, хто пригада себе...” * * * Без рук мо╖х не станеться н╕чого: Я цьому степу – дар ╕ благов╕ст. Я – грудка, кура╖на ╕ дорога. Я – дощ сл╕пий, що зринув ╕... завис: Куди ╕ти, нав╕що йти? Я вдома. Не зайдеш дал╕ себе все одно. Я – см╕х ╕ плач, жадана т╕нь ╕ втома. Я – в╕л ╕ в╕з. Я – крила ╕ жорно. Я – Крим ╕ С╕ч. Я – поле ╕ Дн╕про. Я – зло й ненависть. Я – любов й добро. Я – хл╕б ╕ с╕ль. Я – рима ╕ руда. М╕й степ... Уже в╕ки я в╕ч-на-в╕ч з ним! М╕й степ... Мен╕ у ньому бути в╕чним: Без мене не освятиться й вода.
М. Лиход╕ду * * * Я - ск╕ф, ╕ все! З тривогою у серц╕ Я пролюбив, як пролет╕в, в╕ки. Я з ким - Усе, а з ким лише у герц╕ Готов ╕з лез народжувать з╕рки. Я так течу, неначе кров у жилах. Я так ячу, як оч╕ до весни. Мо╖ вогн╕ ╕ще горять на схилах, ╤ в маревах гр╕мкочуть табуни. Аж ген там-там, вв╕ сн╕ мо╖м полинн╕м, ╤ще бринить непройдена верста, Де я дзв╕нким закоханим рабиням В шатр╕ небес вустами рвав вуста. ...Я пас гурти й не одбивавсь од гурту. Я був ан╕ найкращим ╕з син╕в. Але вноч╕, у непог╕дь, до юрти Прибивсь акин ╕ в св╕т мене зманив. Навчив на струнах м╕сячних гойдатись, Л╕чить з╕рки ╕ п╕сн╕ пить вино. ╤ я вже шлях зворотний пригадати Не можу... Й повертатись — не дано! Я став сво╖м «у пол╕ ╕ у луз╕», Не визнаю кордони й береги. Мене давно стар╕ забули друз╕, А вже нов╕ чигають вороги. Мене дарма чека╓ сива мати: Лих╕ в╕три женуть мене, мов лист. Але я - ск╕ф: я й на чужому свят╕ ╤ще богам чужинським не моливсь. Що не купився на причастя й притч╕ Лиш хтось гукне по-р╕дному мене — Сл╕д вогнища загра╓ на обличч╕, Й т╕нь табуна в очах мо╖х майне.
"Кримська Свiтлиця" > #2 за 09.01.2009 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6762
|